Дівчина встала і підійшла до столу, провела долонею по розгорнутому зошиту, що лежав поверх решти. Листки розкреслені на рівні клітинки і дрібно списані татовою рукою. Невже комусь досі потрібні всі оці кросворди й головоломки? Хоча, знаючи тата, він міг їх складати просто для свого задоволення.
Допила одним великим ковтком каву, взяла наплічник, що від учора лежав у кутку, кинула туди документи, гроші. Хтозна, що іще може знадобитися. Про всяк випадок дістала з шуфляди вязку заіржавілих ключів, що могли відчиняти будь-що, не обовязково магазин. Кинула оком на підлогу зі слідами від крейди.
Треба буде тут помити, сказала сама собі.
Ти завжди говориш із собою? почула за плечима голос Івана й аж пополотніла.
А ти завжди всіх лякаєш?
Пробач, я ненавмисне.
Чоловік стояв у дверях із двома паперовими стаканчиками кави і прозорою коробкою із чимось солодким. Ляна мовчки взяла з його рук тістечка і жбурнула в холодильник.
Ну, Уляно, не ображайся.
Мене ніхто й ніколи так не називав! кинула спересердя.
Як так?
Уляною.
А як називали?
Жартуєш? Сам знаєш. Ляна я. Уляна лише в паспорті.
Та знаю, звісно, знаю, посміхнувся Іван. То в мене жарти такі. Проїхали, простягнув їй стаканчик з кавою. А от чи ти любиш каву з цукром не знаю, тому раптом що стіки в мене в кишені, випнув стегно.
Ляна завагалася, бо третя порція кави за ранок трохи занадто, але взяла стаканчик, зняла пластикову кришку і сьорбнула напій:
Я без цукру. Кришечки теж не люблю, хіба в дорозі.
Кудись зібралася? Іван кивнув на наплічник.
У татів магазин. Хочу глянути, що там і як.
Окей, я підвезу.
Ляна мало не захлинулася. А цей хлопець нахабний.
Я сама. Досить вже того, що одного разу ти вклав мене спати і вимив підлогу в моїй, дівчина затнулася, у татовій квартирі.
Іван опустив очі. «Нічого собі, подумала Ляна, такий великий і сильний, а засоромився».
Я повернувся з кавою, а ти спиш. Що я мав робити?
Просто піти. Ми навіть не друзі.
Облиш. Друзів дитинства не забувають. Чи ти, Іван пильно глянув Ляні в очі, чи ти таки мене забула?
Дівчина відвела погляд.
Не забула, все ок, бо правду казати було якось незручно. Але в магазин поїду сама, Ляна перекинула через плече рюкзак і пішла до виходу.
Дозволю собі нагадати, що звідси на Гречани їздить лише одна пряма маршрутка. Зазвичай там яблуку ніде впасти. Звісно, якщо ти не хочеш їхати з пересадками.
Дівчина зупинилася й обернулася. Тепер ідея їхати громадським транспортом здавалася не такою вже доброю:
Я не знала.
Та це зрозуміло. Ти ж нетутешня, звідки тобі знати. Я завезу, зблиснув у долоні звязкою ключів.
Ляна закусила губу і мовчки вийшла з підїзду. В дворі приємно запищала сіра «шевроле». «Добре, що не позашляховик якийсь, подумала дівчина. Отже, Іван не мажор». І сама собі посміхнулася: мажори не живуть у таких старезних будинках.
В автівці пахло ароматизатором з цитриновими нотками. Ляна пірнула на переднє сидіння і за звичкою вмостила рюкзак на коліна.
«Ото біднота», посміялася в думках сама із себе й обережно переклала наплічник на заднє сидіння.
До магазину їхали мовчки. Ляна крутила головою в різні боки і розглядала майже незнайомі пейзажі. Гречани виявилися мікрорайоном, забудованим стандартними «чешками» вперемішку з новобудовами. Де-не-де вздовж головної вулиці тягнулися довгі виробничі приміщення. Такий собі мікс спального району із промисловим.
За кілька хвилин Іван звернув у вузьку вуличку, потім у ще одну, далі у невеликий провулок. За девятиповерхівками ховався старенький приватний сектор. Іван зупинив автівку біля невеличкого будиночка. На ньому не було жодної вивіски, тож дівчина спершу навіть засумнівалася, чи вони не помилилися адресою.
Ляна відчинила невисоку хвіртку. В ніздрі вдарив запаморочливий запах жасмину. Розлогий кущ обіперся на стіну невеличкої хатинки й аж тріснув від старості посередині. Будиночок був схожий на житловий і аж ніяк не на комерційне приміщення.
Двері були відчинені. Всередині трохи пахло нафталіном. Довелося зупинитися на порозі на кілька хвилин, щоб очі звикли до напівтемряви. Приміщення було мало схоже на магазин, більше на склад. «Склад мотлоху», подумалося Ляні.
Ляна не одразу помітила невисокого хлопчину, що скрутився калачиком на дивані й спав.
Двері були відчинені. Всередині трохи пахло нафталіном. Довелося зупинитися на порозі на кілька хвилин, щоб очі звикли до напівтемряви. Приміщення було мало схоже на магазин, більше на склад. «Склад мотлоху», подумалося Ляні.
Ляна не одразу помітила невисокого хлопчину, що скрутився калачиком на дивані й спав.
Кхм, наважилася заговорити.
Хлопець зірвався на рівні й протер очі:
Ви щось хотіли?
Я Я Ляна, донька Анатолія Яковенка. Власника цього магазину, чи як це назвати, дівчина роззирнулася навколо. У невеличкій кімнаті всюди були розкладені старі речі: годинники, дитячі іграшки, навіть жіночі сумочки.
Донька? О Божечки! схопив її за плечі хлопець. Це ж так добре! Бо я вже не знав, що мені робити. Ось, покопирсався у кишені штанів і дістав звідти ключ, це батько для вас залишив.
Для мене?
Для вас. Сказав, віддаси моїй доньці. Я думав, ви в гості приїдете чи так, проїздом. А воно он як вийшло Я вчора на похорон не ходив, не міг. Не люблю, знаєте, такі події, говорив швидко, промовляючи кожне слово наче трохи не до кінця, через що Ляні доводилося дивитися на його артикуляцію, щоб зрозуміти, що він каже.
І як мені знати, що цей ключ відкриває?
А, схопився хлопець, та я знаю! Це ключ від дядькоанатолієвого столу, показав рукою на маленькі дверцята біля дальньої стіни.
Ляна знизала плечима: навіщо передавати їй ключ людиною, яка знає, від чого він.
А ви? дала зрозуміти інтонацією, що чекає від чоловіка, що той пояснить, хто він.
Я? О, я продавець. Вже майже рік в дядьканатолія працюю. Ніколай я, простягнув руку.
Микола?
О, я знав, що ви перепитаєте, посміхнувся. Ляна помітила, як на кутиках його губ заблищала слина. Ніколай. Так і в документах записано. Показати? кинувся чомусь під стіл.
Та вірю я, вірю, Ляна зловила його за лікоть і помогла підвестися. Ніколай. Давай на «ти», добре?
Добре! зрадів той так сильно, аж сплеснув у долоні. Ляна запідозрила, що хлопець має психічні розлади. Нічого дивного, батька завжди тягнуло помогти хворим чи бідним. Може, він і весь свій заробіток віддавав цьому хлопцеві, бо навряд чи цей магазин міг дати виручку на дві повноцінні зарплати.
Ніколай, показуй, від чого ключі!
О, зараз! вихопив з рук Ляни ключ, прочинив двері маленької кімнатки, увімкнув там світло і вставив наконечник у замок шуфляди масивного дубового столу.
Ого! присвиснула Ляна. Такий стіл мав би багато коштувати. Як і, власне, багато чого іншого в кімнаті. Наприклад, масивні шовкові штори, різьблений буфет комплект зі столом, килим з цікавим орнаментом, мальована картина (хоча в цінності її Ляна впевненості не мала).
Так, задоволено посміхнувся Ніколай. Здається, він посміхався завжди, просто інколи менше, а інколи дужче. Ваш тато купив це все кілька місяців тому. Сказав, що справи в магазині пішли вгору. Сподівався, що на це все знайдеться покупець.
Замок клацнув, і Ніколай легенько підтягнув шуфляду до себе. Там лежала пластикова зелена тека. Ляна обережно взяла її в руки і розгорнула. Це були документи на магазин. Батько переписав його на неї за тиждень до смерті.
То ти тепер господиня бізнесу? голос Івана прозвучав так несподівано, що Ніколай стрепенувся і вдарився ногою об стіл, а Ляна випустила з рук теку.
Щось типу того, присіла, щоб зібрати документи, що випали, й помітила дещо незвичайне. Поміж завіреними нотаріусом тисненими паперами виднівся край чи то листівки, чи то фото. Непомітно переклала знахідку до кишені й випросталася: Тато ніби щось знав.
Так буває, люди часом передчувають свою смерть, Іван обережно поклав руку їй на плече.
Де ти був? вирішила перевести розмову Ляна, бо їй здалося, що Ніколай аж затремтів після слів Івана.
Паркувався. Тут вузькі вулиці, не так легко знайти місце.
Ляна притисла до грудей теку, зачинила за всіма трьома двері до маленької кімнатки.
Ви можете там залишатися, тепер уже сумно посміхнувся Ніколай. Це вже ваш кабінет.
Мій? Ляна нарешті осягнула, які проблеми на неї раптово впали. Але я Я не знаю. Я живу в Києві, тут на кілька днів. Як думаєш, глянула на Івана, це все можна продати?
Ніколай аж підстрибнув на місці:
Продати? Як це продати? А я?
Ну, ти мусиш знайти нову роботу.
Хлопець похнюпився і сів у крісло, в якому Ляна застала його сплячим. Цікаво, скільки йому років? Такі Ляна не могла відшукати потрібного слова такі довго виглядають як діти. Ляна дала б йому років двадцять пять, але йому може бути навіть сорок. Зрештою, це не має значення, бо якщо він зміг влаштуватися працювати до її тата, то зможе знайти й іншу роботу. Хоча хлопця було шкода.