Стій, схопила Івана за руку.
Тобі зле?
Вдихни глибоко. Відчуваєш, липа починає цвісти? Ляна задерла голову вгору і побачила, як над її головою майже зімкнулися гіллям крислаті липи. Дерева росли в два ряди вздовж Проскурівської і пахли, як мед.
Дурна, я вже перелякався.
А уявляєш, якби зібрати весь цей цвіт, висушити, а восени зварити липового чаю і пригощати тим всіх людей!
Ага. В нас якраз день міста у вересні. Цікава була б атракція.
Дивно, що ніхто до такого не додумався.
А ти напиши нашому меру в фейсбук, він такі штуки любить.
Ляна не зрозуміла, пожартував Іван чи був серйозним, але заплющила очі і цілком реально уявила, як вулицею плине аромат липового чаю і круасанів.
І «Львівські круасани» тут поруч, смикнув її за лікоть Іван, було би до чаю.
Ляна аж прокинулася від мрій: цей чоловік, схоже, якось вмів читати її думки.
Як ти знав, що я згадала про круасани?
Ти ковтнула слину. Я спостережливий.
Може, я думала про ковбасу?
Тут пахне круасанами до одуріння, ти не могла думати ні про що інше.
Ляна знизала плечима.
Далі йшли мовчки. Кинули кілька гривень хлопчикам років десяти, що грали на саксофонах, ще кілька жебрачці. Базарчика, який згадувала Ляна, на краю Проскурівської не було. Натомість там був великий чи то готель, чи розважальний центр Ляна вже бачила його вранці. Впізнала фонтан із жабками поруч біля нього її часом залишала мама і йшла щось купити в «Дитячий світ» поруч. І ті хвилини були найдовшими і найсамотнішими у Ляниному житті.
Ти знаєш, що точнісінько такий же «Дитячий світ», як у Хмельницькому, є ще в кількох містах? схопила Івана за обидві руки й опинилася перед його обличчям. Колись ми з мамою поїхали у Тернопіль до лікаря. Уяви моє здивування, коли я мала побачила такий самий будинок-близнюк. Я так перелякалася, що зайшлася плачем. А мама потім ще й насварила тата, мовляв, моя нездорова уява через його казки.
З собливою насолодою дівчина розглядала старовинні будинки. Їх у місті було не так багато, але вони мали особливий стиль. Помітила, що на стіні деяких були прикріплені кюар-коди. Навела камерою на один з них і у мобільному відкрилася інтернет-сторінка з його історією.
Коли повернулися до автівки, вже повертало на вечір.
Ось, Іван простягнув Ляні папірець із написаним від руки номером телефону. Якщо буде щось потрібно набирай.
Угу, дівчина сховала папірець в кишеню і повернулася до вікна.
Хмельницький запалював вогні у вікнах. Дорогою додому думала про те, як багато, виявляється, вона має спогадів про батька. Варто було всього лиш пройтися знайомими місцями, щоби все «увімкнулося».
Зачинила двері квартири просто перед Івановим носом, хоч як той напрошувався увійти. Безсило впала у крісло. Ногу щось боляче закололо. Ляна запхала руку в кишеню і дістала папірець з Івановим телефоном і листівку, яка випала із теки з документами в магазині. Листівка була старезною, з пожовклими і потріпаними краями. На ній був зображений будинок. А на звороті надпис: «Таємниця не помре». Передсмертна записка, не інакше.
* * *Проскурів, 1888 рік
Хлібну площу переносять ближче до залізничного вокзалу, Людвіг стояв перед великим дзеркалом, що показувало його у повен зріст, і защіпав ґудзики на жилетці.
Це добре, ледве посміхнулася Михайлина, через торговців, що приїздять зі всієї губернії, тут часом буває так гамірно. Так добре, що наша Євка, кивнула головою на пройму дверей у сусідню кімнату, де молоденька дівчинка-служка накривала на стіл, знає совісних перекупок, в яких завжди можна купити найкраще.
Облиш, навіть не глянув у той бік Людвіг, ми достатньо заможні, щоб купувати їжу в магазині.
Михайлина підійшла до чоловіка і взялася затягувати шнурівку на його жилетці:
Заможні, але не марнотратні. Та й дати заробити людям хіба то зле?
Ото вже ця твоя мякосердність! Всіх би жаліла, всім нужденним би помагала, чоловік розправив плечі, щоб перевірити, чи не затісно зашнурована жилетка. На вулиці вже було досить тепло, але сьогодні засідання міської думи, тож вимагалося одягтися по моді. Єдине, чого не міг терпіти Людвіг і ігнорував всіма силами, ці сучасні короткі штанці, які перетворювали поважного чоловіка на півня на худих ногах. Тому до жилетки вдягнув вузькі довгі штани. Чорні, щоб інші гласні не сприйняли його за фривольного чоловіка.
Михайлина подала Людвігові сюртук із по-модному пришпиленим на грудях ланцюжком.
Я не хлопчик, щоб обвішуватися цяцьками, майже зірвав з поли шпильку.
Ти не хлопчик, спокійно повторила за ним Михайлина, взяла шпильку з його долоні й причепила туди, де та щойно була, але всі в місті мають бачити, що можеш собі дозволити найкращу модистку.
Або молодшу за себе дружину, крикнув із сусідньої кімнати двадцятирічний Стефан.
Хлопець син Людвіга від першого шлюбу відверто недолюблював мачуху, значно молодшу за батька. З Людвіговими трьома доньками було легше дівчатка горнулися до жінки, як до рідної, а от Стефан не пропускав нагоди зробити їй якісь збитки.
Михайлина підійшла до чоловіка ззаду й обійняла, поки той не встиг розізлитися на сина:
Пусте, шепнула йому на вухо, не зважай.
Поки Людвіг защіпав сюртук і завязував на шиї стрічку метеликом, Михайлина сильніше притислася до його спини й милувалася в дзеркалі тим, що бачила.
Людвігу вже було майже шістдесят, але сивина лиш ледь-ледь посріблила скроні. Невисокий, проте досі стрункий чоловік дивився перед себе гострим поглядом чорних, як ніч, очей. Пригадала, як злякалася його, коли побачила вперше.
Людвіг, що знався з одним зі старших братів Михайлини, теж провізором, приїздив у Камянець у справах і залишався ночувати у їхньому домі, але до молодої дівчини, здавалося, не мав діла. А вона сама вже закінчила гімназію і ніжилася в татовій любові, далека від всього, що відбувалося навколо. Не помічала, як на очах старіють батьки, знаючи, що їх старший син Еразм, котрий подавав величезні надії, бо закінчив духовну семінарію і отримав ступінь магістра в Санкт-Петербурзі, за участь у повстанні 1863 року відсидів у вязниці й вимушено катується на копальнях десь біля Чити. Не розуміла нічого, коли батько покликав її до столу і вперше познайомив із знаним проскурівським аптекарем Людвігом Деревоєдом.
Людвіг цього року овдовів, говорив батько, не підводячи очей, поки мама викладала страви перед гостем, і приїхав, щоб засватати тебе за дружину.
Михайлина говорила спокійно, як і належало добре вихованій польській дівчині, але слова її, здавалося, відбивалися від стін:
Хіба для того ви мене віддавали вчитися, щоб тепер не спитати, чи хочу я йти за цього чоловіка? розвела руками і метнула поглядом у Людвіга. Якраз у ту мить він звів на неї свої чорні очі, ніби пронизав ними наскрізь. Михайлина оніміла. Шкіра вкрилася сиротами, а дивний трепет залоскотав у сонячному сплетінні то це тепер йому вона належатиме?
Я бачив, що ви дівчина з характером, але щоб аж так? розсміявся з її витівки Людвіг, і всі за столом полегшено зітхнули. Силувати вас ніхто не буде. Я пропоную ви думаєте. Приїду за тиждень, щоб почути відповідь.
Людвіг підвівся, не дочекавшись завершення вечері, витер мясисті губи білою хусткою, що за закордонною модою тепер подавалася до столу, і потис руку розгубленому батькові, котрий ніяк не міг второпати, розізлився гість на його доньку чи ні.
Що пережила Михайлина за той тиждень годі було й згадувати. Перші два дні навіть не розмовляла з батьками ображалася. А далі зловила себе на тому, що раз за разом згадує Людвігові чорні очі і той незвичний чи то страх, чи трепет, який відчула, зчепившись із ним поглядом. Деревоєд випромінював силу. Ця сила її водночас і лякала, і захоплювала.
Михайлина пригадала несміливі залицяння однолітків у часи навчання у гімназії щіпання за руки, хапання за плечі й поцілунки, коли ніхто не бачить. Після тих поцілунків на щоках лишалися вологі сліди, Михайлина витиралася спідницею і ще день-два відчувала на собі запах тих заборонених любощів.
«Цікаво, як цілують губи Деревоєда?» ловила себе на думці й сама ж її лякалася.
Рівно за тиждень вона вийшла до гостей з вечерею в руках і твердим переконанням відповісти «ні» на несподівані женихання у думках. Те, що сталося далі, не піддавалося жодному поясненню. Михайлина не раз намагалася згадати, як все було, але марно. Вона стояла перед Людвігом і дивилася йому в очі. Чорні, вязкі. Здавалося, вони засмоктують її, як болото. Михайлина примушувала себе глибоко дихати, бо боялася впасти непритомна просто посеред кімнати. Дивний трепет, такий, як відчувала при першій розмові, прошивав усе її тіло дрібненькими стіжками. Вона казала: «Так, я вийду за вас» і не впізнавала власного голосу.