Продати? Як це продати? А я?
Ну, ти мусиш знайти нову роботу.
Хлопець похнюпився і сів у крісло, в якому Ляна застала його сплячим. Цікаво, скільки йому років? Такі Ляна не могла відшукати потрібного слова такі довго виглядають як діти. Ляна дала б йому років двадцять пять, але йому може бути навіть сорок. Зрештою, це не має значення, бо якщо він зміг влаштуватися працювати до її тата, то зможе знайти й іншу роботу. Хоча хлопця було шкода.
Ти ж не збираєшся тут розплакатися? торкнулася його плеча.
Не збираюся, але буду, навіть зараз, здавалося, він посміхався.
Слухай, заспокойся. Я ж не завтра їду. Давай так: я залишуся тут ще на два тижні, а ти тим часом підшукаєш собі іншу роботу.
Ляна відразу ж почала картати сама себе: ну не можна бути такою мякосердною і змінювати всі свої плани тільки заради того, щоб не зробити зле хворому хлопцю. Що-що, а ця нерішучість у неї точно від батька.
Скажи, втрутився Іван, крамниця має якісь гроші?
Ніколай схлипнув:
Не знаю. Ні. Думаю, майже все йшло на оплату рахунків
Ясно, Уляно, вийдемо?
Ляна навіть не відразу зрозуміла, що він звернувся до неї, задумалася про щось своє. Іван легенько торкнувся її голого ліктя.
Що? Вибач, не звикла реагувати на Уляну.
Ляно, давай вийдемо, шепнув їй у вухо.
За порогом дівчина знову вдихнула аромат жасмину і примружилася від яскравого сонця.
Ти ж розумієш, що він бреше? Іван запхав руки до кишень і дивився кудись під ноги.
Про гроші?
Так.
Мені байдуже. Мільйонів тут бути не могло.
Може, батько щось залишив вдома? Готівку, банківські картки.
Нічого такого не бачила, Ляна підвела голову: на високому дереві поруч співала пташка.
У квартирі є якийсь сейф чи сховок?
Ляка засміялася:
Ти ж бачив, там уся квартира розміром як сейф.
Добре. Як скажеш. Батько точно не знав, яка ти справна до бізнесу, бо інакше не переписав би на тебе магазин. Продати його за нормальні гроші навряд чи вдасться. Місце тут непрохідне. Взагалі не знаю, як його знаходили клієнти.
Ну, ми ж знайшли. До речі, ти швидко зорієнтувався, сама б я тут довго блукала.
Ми знали, куди їдемо, відмахнувся Іван. І я в школі був чемпіоном з орієнтування на місцевості, посміхнувся і приобняв Ляну за плечі.
Знаєш, я на таке щастя і багатство не сподівалася, тому продам його за скільки візьмуть.
Іван похитав головою:
А ти бізнесменка від Бога.
Ляна з Іваном повернулися до Ніколая, щоб попрощатися. Хлопець сидів у тій же позі, як його залишили. Загалом було сумнівно, чи безпечно залишати магазин на нього. Але, якщо подумати, то втрачати було нічого.
Ось мій номер телефону, Ляна простягнула йому папірець. Якщо буде щось потрібно дзвони. Я прийду завтра.
Хлопець мовчки взяв телефон і відвернувся. Образився.
«Шевроле» Івана була припаркована біля самої хвіртки.
Ляна звела брову:
То ти це місце так довго шукав, щоб припаркуватися?
Я поїздив навколо, нічого кращого не знайшов і повернувся, чоловік сів на водійське місце і з силою зачинив дверцята. Їсти хочеш?
Ляна хотіла відповісти якоюсь грубістю за нахабство, з яким Іван взявся її опікати, але раптом і справді відчула страшенний голод час був обідній, а ранковий перекус вже й не нагадував про себе.
Хочу, здалася.
Іван завів машину і рушив.
Куди ми їдемо? роздратування такою безапеляційною поведінкою Івана накривало Ляну з новою силою. Зрештою, вона не річ, яку можна куди хочеш завезти.
Тобі сподобається.
Дівчина прилипла поглядом до краєвидів за вікном автівки. Який сенс сперечатися із мужчиною, якщо це чи не єдиний твій знайомий у майже трьохсоттисячному місті
Ряди магазинів, невеличкий продуктовий риночок, багатоповерхівки, багатоповерхівки, багатоповерхівки Легка провінційність додавала Хмельницькому шарму. Коли минали величезний парк, крізь вуаль дерев Ляна бачила кольорові плями сімей, мамусь із дітками, що повільно прогулювалися алеями.
Щось у цьому є, прошепотіла впівголоса більше сама до себе, ніж до Івана.
Мене теж завжди чіпляють такі от картини сімейної ідилії, чоловік не зводив погляду з дороги.
Слухай, Ляна пильно глянула на нього, якось не випадало спитати: ти одружений?
Іван секунд тридцять помовчав і відрізав:
Ні.
А чому?
А чому?
Дурне питання.
Але все ж, Ляна почувалася переможницею: розмова на таку незручну тему була помстою за Іванову поведінку.
Не хочу про це говорити. Сама чому незаміжня?
А з чого ти взяв, що я незаміжня? надула губи.
Ну, обручки нема.
Ти ніби з місяця впав. Обручки носять лише дуже красиві, щоб до них придурки не чіплялися. А я зі своєю «мишачою» зовнішністю могла б не носити, навіть якби була заміжня.
Отже, таки не заміжня.
Ляна знову відвернулася до вікна: підловив.
Іван зупинив автівку.
Ну, вибач, не ображайся, вдавано розкаялася Ляна. Не треба цих сцен. Поїхали.
Не поїду.
Такий ранимий?
Виходь.
Ляна аж спалахнула від злості: спочатку цей нахаба примушує її сісти у свою автівку, потім везе, куди знає лиш сам, а тепер виганяє!
Зовсім придурок? Не вийду! склала руки на грудях.
Виходь. Ми приїхали.
Ляна не відразу збагнула, в яку дурну ситуацію втрапила. А коли зрозуміла, залишалося зібрати крихти власної честі й спробувати перевести все на жарт:
Та ок, я в курсі, натягнула голлівудську посмішку, вирішила перевірити твою реакцію на неадекватну дівчачу поведінку.
Іван мовчки вийшов з автівки, обійшов її з іншого боку, відчинив пасажирську дверку і подав Ляні руку. Дівчина слухняно простягнула долоню. Треба ж було якось реабілітуватися, щоб не виглядати зовсім дурною.
Ресторан був фантастичним. Ляна любила місця з історією. А концепція цього була продумала так чітко й красиво, що хотілося крутити головою на всі боки і роздивитися кожну деталь. Навіть назва «Ресторація Шпігеля» вже була родзинкою. У кількох залах грала приємна музика, а столи сервірувалися паперовими підставками з історією закладу.
Дівчина розгорнула меню і ковзнула поглядом по стравах.
Щось схоже на подільську кухню, якщо вона така справді існує, підморгнув Іван.
А Шпігель був ресторатором?
Ні, кажуть, був такий нотаріус. Просто колись на цьому місці знаходився його особняк. Знаєш, є в нашому місті така мода називати заклади харчування красивими прізвищами «Ресторація Шпігеля», що був нотаріусом, «Кухмістерська Хаселева», що був дантистом.
Власне, Ляну це цікавило не так сильно, як меню. Зараз їй треба було вибрати з цього переліку щось безлактозне і безглютенове. А в новому місці це було непросто.
Я відійду на хвилинку, помию руки, підморгнула своєму кавалеру.
Туалет там, показав той рукою без церемоній.
Вбиральня також була королівською. Ляна навіть захотіла, всупереч своїм принципам, зробити зовсім дівчаче селфі у дзеркалі, але стрималася. На зворотному шляху непомітно шепнула офіціантці, щоб та принесла їй обід без лактози і глютену на свій смак. Якби Ляна сказала щось подібне при Іванові, то він точно сприйняв би це за дурний каприз.
За кілька хвилин їй принесли гарбузовий суп, теплий салат і натуральне желе на десерт. Іван замовив картоплю з грибами і їв, не звертаючи жодної уваги на Ляну.
Розніжена смачним обідом, Ляна зловила себе на думці, що не хоче повертатися додому, в порожню квартиру.
Слухай, а давай прогуляємось, обережно запропонувала Івану.
Давай, погодився той, витираючи залишки сметанного соусу на губах. Хоча в таку спеку це ідея так собі. Може, візьмемо щось звідси тобі на вечерю? Тут можна замовити з собою.
Не треба. Я не вечеряю.
Ясно, посміхнувся кутиком губ. І хрінових цукерок не їстимеш?
Яких?
Хрінових, розсміявся із власного жарту, з хрону, а не те, що ти подумала. Це «Фішка» цього ресторану. А ще наливки. Але наливок, як я розумію, ти теж ні?
Ні.
Гуляти пішли Проскурівською пішохідною вулицею в самому центрі. Колись вона називалася Олександрівською, і, здається, така велична назва личила їй. Ляна памятала її з свого дитинства. Згадувала, як тато водив її в кінотеатр Чкалова на мультики. Тепер це кінотеатр імені Шевченка. В кінці вулиці колись у 90-тих був невеличкий базарчик із кількома рядами смугастих і однотонних наметів, де продавали все від нижньої білизни до золота.
Тепер Проскурівська була іншою. По-перше, обидва боки вулиці зайняли цілком пристойні на вигляд кавярні. Більшість з них розташовувалися у старих будинках ХІХ ХХ століття, і це додавало вулиці особливого шарму. Ляна глянула на будівлю будинку культури і згадала, як батько в дитинстві шептав їй на вухо, що там колись був театр, а в залі, як казали, проводив засідання Петлюра і Уряд УНР. Тоді, в дитинстві, вона не знала, хто це, і сприймала його слова, як їх спільний з татом секрет. І це захоплювало.