Чоловік стояв спиною до неї у величезних ночвах і поливав себе водою з ковша. Місячне світло крізь вікно падало на його шкіру золотою хвилею. Мязисте тіло, сильне і здорове, незважаючи на вік, притягувало погляд.
Михайлині перехопило подих. Боялася поворухнутися, щоб не видати себе. Тим часом при кожному русі його рук її груди вибухали вогнем: пекучим, але приємним: її чоловік. Її Людвіг.
Чоловік вилив ківш води на голову і лівою рукою провів по обличчю, щоб стерти краплі. Далі повільно ступив на деревяну підлогу. Вода тонкими цівками стікала по його шкірі.
Тепер ти, промовив, не повертаючи голови.
Михайлина стрепенулася: невже чимось виказала себе? Щоки спалахнули румянцем.
Тільки потім зрозуміла, що вхідні двері повністю відбиваються у великому, у весь людський зріст, дзеркалі.
Коли Михайлина зняла сукню і залізла у ночви, Людвіг встав над нею голою і сам взявся поливати її теплою, напареною на травах водою.
Ромашка і чебрець, посміхнулася, вдихнувши приємний аромат.
Молодець. Ти чутлива, сказав чи то про нюх, чи про тіло, яке відгукнулося на його мимовільний дотик трепетом. Михайлино, Михайлино, повторив, ніби пробував на смак її імя. Місю. Називатиму тебе Місею. Обережно, ніби вичікуючи її реакцію, поцілував дружину в плече.
Михайлина-Міся підвела очі у дзеркало і почервоніла від побаченого: вона сама гола сидить у різьблених ночвах, а Людвіг, чоловік, котрий ще недавно лякав її, схилився над нею і обціловує її плечі.
Навіть зараз, через роки, стоячи позаду свого чоловіка перед тим самим дзеркалом, Михайлина бачила перед очима ту скромну дівчину і досвідченого чоловіка, що відкрив для неї не лише таємниці тілесних любощів, але й багато іншого: Людвіг, бачачи її інтерес до науки, не перечив, щоб дружина вивчала аптекарську справу, і часто радився з нею із різних питань. Бо, крім аптеки, треба було займатися і ділами думськими, куди його вже кілька років як обрано гласним.
Але зараз Михайлина мала сказати йому дещо важливе. Щось таке, від чого все зміниться.
У нас буде маля, шепнула йому на вухо й пірнула обличчям у плечі чоловіка.
Здавалося, вона чула, як на якусь мить перестало битися його серце.
Маля? Людвіг у ту мить і сам нагадував розгублену дитину. Але як? Мені майже шістдесят. Ми ж вже не чекали.
Люди планують, а Бог дає, все, що змогла сказати Міся.
Маля Чекай, стиснув голову руками, мені треба з тим звикнутися, сів просто на постіль.
Довгих пять років Михайлина чекала, коли зможе повідомити коханому цю звістку. Вже й втратила надію тішилася Людвіговими дівчатами, що прийняли її за рідну і кожен вечір, поки тато не прийшов додому, бігали до неї в кімнату зі своїми таємницями і розмовами. Коли відчула, що при надії не повірила сама собі. Вичікувала, прислухалася, щоб упевнитись.
Маля, вже вкотре повторював Людвіг. Знаєш, а це знак. Знак розпочинати нове. Я збудую інший будинок. У кілька поверхів. Найкращий в місті! Людвіг звівся на ноги і заходився крокувати кімнатою. Я відкрию таку аптеку, якої ще нема в губернії. Сьогодні ж замовлю план нашого дому! Місця вистачить всім! Подумати тільки в нас буде маля!
Глава 2
Хмельницький, 2018 рік
Ранок наступного дня запульсував у Ляниній голові тупим болем. За вікном безжально грюкав сміттєвоз. Глянула на годинник шоста ранку. Ще б спати і спати. Обережно потягнулася і скривилася: крім пульсування у скронях, боліло ще й все тіло. Із ліжком треба було терміново щось вирішувати, інакше вона тут не витримає довго.
«А тобі довго й не треба, зловила себе на думці, продати магазин та й по всьому. Можна повертатися додому».
Зробила зусилля й попленталася під душ. Від води трохи полегшало. Сміттєвоз за вікном зробив свою справу і залишив територію голубам, що захланно підбирали розсипане сміття.
Ляна відкоркувала пляшку негазованої «Моршинської», котру завбачливо вчора купила в магазині, вилила трохи у рондель із ручкою, що слугував тепер за турку, і поставила на вогонь каву. У мить, коли пінка щойно піднялася цільною шапкою, Ляна кинула оком на стіл у вітальні: листівка. Клята листівка. Торкнулася цупкого картону, погладила рвучкі літери. Цікаво, де тато її писав? Тут, вдома, чи в магазині? Ще раз прочитала: «Таємниця не помре».
Якась цілковита дурниця. Навіть передсмертна записка в батька, мяко кажучи, дивна, як і він сам.
Якась цілковита дурниця. Навіть передсмертна записка в батька, мяко кажучи, дивна, як і він сам.
Але, виходить, якщо вона є, то татова смерть не випадковість? В сонячному сплетінні неприємно засмоктало: що, як батько справді наклав на себе руки, або ще гірше що, як його вбили?
«Стоп. Поліція проводила розслідування, заспокоювала себе подумки, висновок криміналу в смерті Анатолія Яковенка немає». Але що тоді означає це батькове послання? І як його розгадати?
В кімнаті запахло кавою. Ляна похапцем запхала листівку в першу ж книжку, що трапилася під руку, й побігла рятувати залишки напою.
Перед кавуванням довелося відмити плиту від пригорілого жмиху, а після підлогу від моторошного малюнку, що окреслював обриси людського тіла.
Ляна на колінах терла широкі чіткі лінії, закусивши губу. Спробувала уявити, як тато лежав тут, розкинувши руки, але не змогла надто погано його памятала. Хоронили його у закритій труні, бо після смерті й численних експертиз минуло немало часу, тож вона не бачила його і мертвим.
Ляна посварила себе за черствість і цинізм: це ж тато. Вона мала оплакувати його, відчувати жаль втрати. А відчуває лиш тягар, що несподівано звалився на її плечі.
Пальці аж біліли від зусиль. Дівчина терла підлогу, ніби хотіла дістатися до того шару фарби, по якому ходила ще малою сама. Ніби силувалася відкопати спогади, які б породили хоч трішечки жалю. Проте сліди від крейди таки залишилися, ніби вїлися у стару підлогу.
Ближче до десятої загуглила маршрут до татового магазину, закинула наплічник і вийшла на зупинку громадського транспорту. На вулиці вже припікало. Ляна зловила себе на думці, що шукає очима автівку Івана у дворі. Але даремно.
В тролейбус номер шістнадцять набилися люди. Здебільшого пенсіонери, що дряпали пасажирам ноги величезними торбами. Ляна пірнула на заднє сидіння і майже втиснулася у шибку. Їхати потрібно буде до кінцевої, а потім, як каже Гугл, ще й добрий шматок дороги йти пішки. Вже хвилин за пять відчула, як чужі аромати їжі, парфумів, немитих тіл нахабно лізуть їй у ніздрі і напихаються в голову, як люди в цей тролейбус. І та голова ще трохи, й лусне від болю. Мігрень, «подарунок» за сидячу роботу і лінь до спорту.
Мокрий від поту одяг липнув до тіла. Коли Ляна нарешті разом з потоком людей вийшла на кінцевій, її мало не знудило. Сьогодні все було погано.
Дорогу до батькового магазину знайшла на диво швидко. Не така вже вона тупа, як думав Іван.
Ніколай вже був на місці. Сидів у тій же позі, що й минулого разу, посміхався. Ляні навіть здалося, що в перші кілька секунд він її не впізнав і зараз знову запитає, хто вона і чому прийшла. Але раптом обличчя хлопця змякло, і губи ще ширше розтягнулися в посмішці.
О, ви! звівся на ноги і зловив Ляну за руку. А я думав, покинете Ніколая тут самого й ніколи не повернетеся, як дядькоанатолій.
Ляна вже відкрила рота, щоб нагадати, що батько помер, але вчасно схаменулася. Бо що вона знає про хворобу цього хлопця? Раптом він зараз впаде в істерику від шоку. Тільки цього й бракує.
Показуй, що тут і як, поблажливо посміхнулася до нового знайомого.
Ніколай аж підстрибнув:
Головне книга! дістав із шафи товстезний засмальцований зошит і розгорнув посередині. Ось тут номер товару, провів пальцем по першому стовпчику накресленої від руки таблички. Далі дата, ціна придбання, контакти того, хто нам продав річ. Два крайні стовпці дата, коли комусь його продаємо ми, і контакти покупця.
Ого, прицмокнула Ляна, глянувши на пронумеровані сторінки, майже нотаріальна книга.
Ніколай витер рукавом слину, що зібралася в кутиках губ.
Ага, дядькоанатолій любив порядок у тому. Все мало бути записано. Він по кілька разів перевіряв, щоб я чого не наплутав, а часом і сам вносив товар до зошита.
Ляна звела брову: її тато і порядок, за розповідями мами, то були речі несумісні. Та й зі стану квартири видно, що він явно не педант. Ось як, виявляється, буває: вдома нехлюй, а на роботі еталон порядку.
А ось тут, Ніколай махом перевернув старий стілець, що опинився під рукою, тут номер власне на товарі, провів пальцем по прямокутному шматку паперу, приклеєному до ніжки стільця. Тут номер, і там, в зошиті. Розумієш? глянув Ляні в очі, ніби вона мала дитина, а він вчитель, що пояснює додавання.
Розумію. Нічого складного, посміхнулася у відповідь і відвела погляд. Дивитися у очі цього хлопця чомусь було моторошно.