Розумію. Нічого складного, посміхнулася у відповідь і відвела погляд. Дивитися у очі цього хлопця чомусь було моторошно.
Запамятай! підняв палець вгору.
До кінця дня Ніколай примушував Ляну знаходити номери на речах і відшуковувати їх у зошиті, ніби приймав іспит. Навіть чоло хмурив як професор. Мабуть, саме так колись вчив його самого господар магазину. Ляні таке марнування часу добряче набридло, але покупців й без того не було, тож займатися чимось кориснішим не випадало. Зате було досить часу, щоб роздивитися навколо.
Старі речі стояли, лежали, висіли в кімнаті без будьякої системності. Поряд із шкатулкою з грубого дерева радянський барометр з тріснутим шклом, на вішаку старі армійські шинелі, а між ними пожовкла від часу «канадська» блуза із рясним жабо експонат вже Ляниних сучасників. Меблі різних часів і якості стояли притул одні до одних і, здавалося, аж штовхалися ліктями в тісноті. Поміж іншими експонатами старезні зошити, теки, стовпці листів, звязані мотузками. Пахло нафталіном, фарбою і вологим папером. Ніздрі щипала пилюка, щойно торкнешся хоча б до чогось.
Дядькоанатолій, Ніколай чи то схлипнув, чи занадто різко набрав повні груди повітря, дядькоанатолій купував в людей старі письма, спогади, щоденники. Казав, що колись хтось прийде і купить то все для історії. Але ще ніхто нічого з того не купив.
Ляна взяла перший-ліпший зошит, глянула на номер товару і відшукала такий же у книзі обліку. Побачивши, за скільки татко купив цю писанину, присвиснула:
Так вести бізнес повна дурня.
На очі Ніколая набігли сльози.
Слухай, я не кажу, що ти чи тато дурні, поклала йому руку на плече Ляна, і хлопець аж відсахнувся з несподіванки. Та й що я взагалі тямлю? Заспокойся.
А я вірю, що хтось прийде, надув губи Ніколай. От вчора, наприклад! зловив обома долонями дівчину за праву руку. От вчора приходив поляк за листами. Живі гроші платив. Але я, дурень, того пакунку не знайшов. Хлопець торкнувся долонею до губ і завмер: щойно він заперечував, що є дурнем, а тепер сам себе так назвав. Ляна поблажливо посміхнулася і махнула рукою, щоб не переймався. Так от, зшитку я не знайшов, продовжив після паузи Ніколай. Як бачите, я до справи не вдатний.
Ляна зловила себе на тому, що, на диво, їй вже неважко розуміти мову батькового помічника. Звикла.
Не все одразу, малий, поклала йому руку на плече. Треба було якось знімати напругу, бо якийсь час доведеться працювати разом. Не все одразу.
Ніколай від такого жесту аж розцвів:
А хочете А хочете, роздивлявся навколо, ніби думав, що ж запропонувати, а хочете, я за кавою в магазин збігаю? Тут недалеко. Тато ваш любив, опустив очі додолу, то я подумав, може, ви теж.
Я теж, посміхнулася Ляна. І переставай казати мені ви. Просто Ляна. Я ж не стара тітка, підморгнула.
Ніколай махнув головою і вибіг з кімнати, як вибігає дитина, якій щойно дали гроші і дозволили йти за морозивом. Гроші! Ляна схопилася з місця і вже хотіла наздогнати Ніколая і дати кілька гривень на каву, але у дворі його вже не було, а залишати магазин напризволяще було б дурницею. Ключа, щоб замкнути двері, Ніколай не залишив.
Зрештою, раптом що хлопця тут, мабуть, всі знають, тож зможуть дати в борг. Або збігає вдруге.
Ляна вдихнула аромат жасмину, що ріс під стіною, втішилася, що нарешті зможе роздивитися все без зайвих очей.
Власне, на вулиці роздивлятися не дуже й було що. Звичайна стара хатина, обсаджена кущами жасмину і бузку. Бузок вже майже перецвів, але Ляна таки дістала кілька китиць, щоб прикрасити похмуре приміщення магазину. Обійшла подвіря, налякала кілька ящірок, що чкурнули у дірки в цоколі хати, зірвала до бузку кілька конвалій, що розрослися щільним килимом попід огорожею. Нічого цікавого.
Почувши, як клацнула металом хвіртка, Ляна повернулася до ґанку з кавою краще не затягувати. Любила напій дуже гарячим, поки не ставав занадто гірким.
Двері магазину були відчинені.
Ніколай? покликала впівголоса, щоб не налякати. Але хлопець не озивався.
Ляна увійшла всередину. В магазині було порожньо. У меншій кімнаті, що слугувала батьковим кабінетом, щось грюкнуло. Гамуючи серцебиття, Ляна обережно відчинила двері. Нікого.
Раптом з-за батькового столу випростався чоловік. Ляна відчула, як кров вдарила в пяти, руки похололи.
Перепрошую, заговорив той дзвінко і неприємно, переминаючись з ноги на ногу. Перепрошую. Я дуже незграбний. Стілець впав. Треба було підняти. Віктор. Стеж. Простягнув руку.
Дівчина чула, як бється її серце:
За ким стежити?
О, так завжди. Так завжди, прицмокнув той і сховав руку в кишеню. Стеж то моє прізвище, простягнув руку вдруге. Віктор Стеж.
А-а-а-а-а, зітхнула з полегшенням Ляна. Ляна Яковенко, відповіла легеньким потиском долоні.
Співчуваю. Чув про вашу втрату, похитав головою чоловік, запхав обидві руки в кишені й згорбився, ніби хотів скрутитися калачиком. На вигляд йому було років шістдесят, лисуватий і зморшкуватий. Я був клієнтом вашого тата. Шкода, що його вже нема. Дуже шкода. Я от річ одну навмисне для нього беріг, а він взяв і помер, розсміявся із власного жарту. Ляна спробувала натягнути губи в усмішці. Може, якщо ви замість нього, то глянете? помахав перед Ляниним носом годинником на ланцюжку.
Дівчина трохи повагалася, але зловила долонею годинник. Холодний метал приємно торкнувся шкіри.
Працює, підняв пальця вгору Віктор Стеж.
Годинник приємно пульсував у руці.
Дуже. Дуже давня і коштовна річ. Ви ж бачите? Тільки ви можете оцінити. Донька такого батька. Ви ж бачите? заглянув їй в очі.
Угу, Ляна примружила очі, щоб роздивитися дрібні візерунки на циферблаті. Вона зовсім нічого не тямила в старих речах, але зізнатися боялася. Скільки просите?
Копійки. Якби не потреба в грошах я б повіз його продавати в Київ. А так тільки вам можу довірити. Давня родинна реліквія, зітхнув глибоко.
То скільки?
Три тисячі гривень.
Ого, Ляна звела брову.
Добре, добре, не рвіть мені серце. Дві. Тільки для вас дві, надув губи чоловік.
Ляна трохи повагалася, але дістала з наплічника гаманець і відрахувала потрібну суму. Як-не-як, тепер це її бізнес. Треба вчитися заробляти.
Віктор Стеж розкланявся на всі боки і зник так само швидко, як зявився.
І що хотів цей шарлатан? Ніколай стояв у дверях із двома стаканчиками кави і, як завжди, посміхався.
Ти де так довго був? Я мало не вмерла зі страху.
Магазин далеко, знизав плечима той. То що хотів Віктор?
Приніс годинник на продаж, махнула головою в бік полички, куди примостила річ.
Ніколай обережно поставив каву на стіл і взяв у руки годинник.
Двісті, підніс його до очей.
Що двісті? Ляна зітхнула. Якийсь день загадок.
Двісті гривень. Його ціна двісті гривень.
Я заплатила тисячу, збрехала Ляна, щоб не виглядати в очах хлопця зовсім дурною.
О, то тебе обмахлювали, Ніколай розреготався так, що аж схопився за живіт.
Супер. Цей особливий хлопчина сміється з неї, Ляни, що із червоним дипломом закінчила істфак. Але сміється справедливо. І все через те, що посоромилася зізнатися в тому, що чогось не вміє. Скільки разів мала через це проблеми, але нічого не навчилася.
Згадала, як одного разу із старшими хлопцями тут, у Хмельницькому, полізла в кабіну будівельного крану. Коли опинилася нагорі й глянула вниз тіло наче паралізувало. Бо Ляна страшенно боялася висоти. Але нікому про це не сказала, бо не хотіла чимось поступатися друзям. Злізти вниз їй допоміг товариш Дмитро. Коли торкнулася ногою землі, розплакалася. А той не розсміявся, як Ляна боялася, а покрутив пальцем біля скроні:
І нащо лізла, якщо боялася?
Бо хотіла, як ви.
Дурна. Була б біди наробила й нам, і собі. Через силу ніколи не буває добре.
Цікаво, де тепер Дмитро? Треба спитати бабусь біля підїзду.
Ляна взяла паперівку з кавою і сьорбнула ковток: гаряча. Цікаво, як Ніколаю вдалося принести її здалеку і не остудити.
До своєї порції хлопець навіть не торкнувся.
Головне, що Ляна зрозуміла за цей день навіть якщо вона залишиться тут зовсім недовго, поки Ніколай не знайде іншу роботу, а вона не вигадає, що робити з магазином і речами, їй треба буде вчитися. Інакше такі от «фейли» траплятимуться щодня.
«То ти вже вирішила не продавати магазин?» спитала сама себе в думках і зітхнула.
Ти не сумуй, поклав їй руку на плече Ніколай так само, як недавно заспокоювала його вона сама. Віктор єврей, він кого хочеш перехитрить.
Ляна округлила очі:
А ти звідки його знаєш? Місцевий?
І так, і ні. Колись розповіли, хлопець уперше за весь час на мить перестав посміхатися. А про Віктора мені дядькоанатолій розказував.
Єврей Коли Ляна розповідала комусь у Києві, що народилася у Хмельницькому, найчастіше в людей це місто асоціювалося саме з єврейськими погромами. Ляні тато про них теж розказував. Мама страшенно за це сварилася, бо вважала, що то застрашна «казка» для малої дитини. А сама Ляна ті розповіді любила. Хоч і плакала потім ночами, жаліючи єврейських діточок, котрі залишилися без батьків.