Зробив? поцікавився Федір.
Остап кивнув головою.
Так швидко?
Косач взяв філіжанку з недопитою гербатою, випив до кінця.
Я зрозумів, що у листі нічого цікавого для мене бути не може, сказав він. Бо навіть, якби й було, то я у цьому безсилий. Але одна фраза мене зацікавила.
Остап поклав лист перед Федором і показав мізинцем на потрібний рядок.
«Прошу, тату, передайте сей конверт і лист Марійці з Павлом».
Ну і що? Чому тебе зацікавив цей рядок? запитав Федір.
Я розумію бажання сина, щоб його листа прочитала сестра з зятем, але навіщо наголошувати на тому, щоб передавати конверт?
Мороз підозріло подивився на Остапа, затим перевів погляд на конверт.
Що ти дізнався?
Остап усміхнувся.
Достатньо простої праски, щоб вивідати всі таємниці, сказав він. Хоч конверт і старий
Шість років, підказав Федір.
Мені все ж вдалося прочитати зсередини.
Прочитати? Що?
Замість відповіді Остап Косач підійшов до плити, потримав над нею конверт, подивився на отриманий результат, швидко подав Морозу. Той вчитався у ледь помітний блідий напис.
«Центр Гесеру! Зробіть все можливе, щоб вступити в ряди УВО».
Він здивовано підвів очі.
Хто такий Гессер? запитав він.
У міфології народів Азії син неба і бог війни. Я цікавився цим, то й трохи знаю, пояснив Остап.
Федір знову подивився на напис, але той вже зник, неначе його і не було зовсім.
Можливо, саме тому цей напис і не помітили раніше, сказав Косач. Він дуже швидко зникає.
Федір Мороз підвівся, засунув листа у зловісний конверт, сховав назад у кишеню.
Що ви на це скажете? поцікавився Остап, спостерігаючи за діями старшого товариша.
Федір зітхнув.
Скажу лише одне: ми поспішили зі стратою Павла Макухи, мовив він.
Мороз попрощався із господарем і покинув його помешкання. Його дорога лежала до Андрія Мельника.
2
З погляду жінки, ця поїздка до Варшави для Ольги Мороз була невдалою. Кожного разу, коли вона приїжджала у нове місто чи то у справах, чи на відпочинок, обовязково виділяла якийсь день, щоб походити магазинами. Займаючи не надто високу посаду секретарки, Ольга попри свою невелику зарплату у подібних поїздках мала можливість більше розпоряджатися своїм часом. Зазвичай подібні поїздки завжди закінчувалися новими обновами чи звичайними подарунками чоловічій частині сімї на радість синові Гордію та сувору мовчанку чоловіка Федора, який, тим не менше, залюбки носив придбане Ольгою.
Цього разу поїздка до столиці не вдалася. Разом з головою допомогового комітету Кирилом Федурою вони прибули до Варшави у той самий день, коли туди на зустріч з віце-міністром зїхалися воєводи з усієї Польщі, тому голові довелося почекати, коли поважні пани вирішать свої проблеми (а це не більше не менше мало принести перелом у ставленні «пілсудчиків» до української меншості). До того ж усі урядові установи були залучені до належного прийому високого німецького гостя: до Варшави прибував потяг з міністром пропаганди Третього Рейху Йозефом Геббельсом. Не встиг Федура висловити все, що думає про ситуацію, у яку вони потрапили, причому не добираючи слів і в присутності Ольги, як наступного дня, перед самим засіданням воєвод, громом серед ясного неба Варшавою прокотилася новина: на вулиці Фоскаль український націоналіст стріляв у міністра Броніслава Перацького, який помер у шпиталі через якусь годину.
Звичайно, ні про які справи, заради яких вони і прибули до Варшави, поки що говорити не приходилося. Таким чином Ольга отримала багато вільного часу, але у столиці оголосили траур, тому жадані магазини позачиняли, позбавивши можливості щось придбати. Але й залишатися у готельному номері також було несила. Ольга вирішила пройтися містом, природно, уникаючи його центральних вулиць. Хоч труни з тілом Перацького у столиці вже не було (він хотів бути похований у Новому Санчі, де свого часу вчився у тамтешній першій гімназії), центр міста досі нагадував розтривожений вулик, де кожен був експертом, істиною в останній інстанції, упевнений у своїй правоті і переконаний, що думка інших не варта навіть того, щоб її почути.
На велике розчарування Ольги, навіть вулиці не у центрі Варшави (але й не настільки далеко від нього, щоб почуватися у безпеці) вона не могла назвати безлюдними, а численні кавярні також були переповнені. Розуміючи, що довго так на ногах вона не витримає, Ользі захотілося хоч на декілька хвилин присісти. На її біду, всі столики на тротуарі були зайняті. Вона пройшла декілька кавярень у надії знайти вільне місце, але даремно. Раптом її погляд зупинився на чоловікові, що самотньо сидів за столиком у самому кінці огородженого тротуару. Ольга вирішила скористатися цією нагодою і поспішила до незнайомця.
Czy mogę usiąść obok pana?[1] запитала вона.
Чоловік підвів голову. Він був приблизно її віку, вже лисий, але з приємним лицем і з правильними рисами.
Oczywiście! Będę szczęśliwy![2] відповів він, підводячись.
Чоловік почекав, коли Ольга сяде навпроти, лиш потім опустився у крісло. Відкривши сумочку і шукаючи там паляруш, навіть не підводячи очей, Ольга відчула, що незнайомець пильно розглядає її. Жінці це було неприємно, хоч вона і знала, який інтерес викликає у чоловіків. Вона вже хотіла сказати щось жорстке і неприємне незнайомцю, як почула притишене:
Оля?
Вона застигла, вдивляючись в обличчя незнайомця. Хоча чому незнайомця? Жінка могла заприсягтися, що десь його бачила.
Оля Горбань?
Ви мене знаєте? обережно поцікавилася вона.
Чоловік усміхнувся. Цього було достатньо, щоб Ольга упізнала його. Неймовірно, але це був Левко Вовк.
Левку? Це ти?
А Левко знову підвівся, узяв Олину руку і підніс до губ.
Яка несподівана зустріч! сказав він.
Обережно озирнувся, чи не підслуховує хто, потім тихо сказав:
Давай говорити польською. Після цих подій у кожному українцеві поляки бачать людину з бомбою.
Вони не бачилися з того памятного листопада вісімнадцятого року, коли спочатку захопили, а потім декілька днів утримували будівлю головної пошти Львова. Після того, як поляки підпалили частину будівлі, вістун Ольга Горбань надихалася диму і її відправили до шпиталю (тоді санітарні машини ще їздили). Відтоді Левко Вовк більше не бачив свого вістуна. Звичайно, він знав про неї дещо із листів батька, як, власне, про нього було відомо і Морозам.
Як ти тут? не вірила своїм очам Ольга. Ти ж мав бути у Відні?
Левко знову усміхнувся.
А зараз все змінилося, Олю! Я дізнався, що виявився не потрібний австрійській науці. Мене звільнили, от і розїжджаю Європою.
Як це?
Про це потім! Ти маєш вільний час?
Так. Ми приїхали до Варшави у справах нашого комітету, але нас попросили почекати, поки все не вляжеться, відповіла Ольга.
Ну, то і в мене є пару днів!
Як поживаєш, Левку? запитала Ольга.
Та, напевне, добре! відказав чоловік.
Напевне? А чому так невпевнено?
Та, розумієш, мене вигнали з улюбленої роботи, і хоч потім я не дармував, але все ж то було не те, до чого лежала моя душа.
А дружина? Дочка?
Левко усміхнувся.
Якби не вони, Олю, то навіть не знаю, як би я все витримав! признався він. Коли мене звільнили, то спочатку навіть не знав, де себе подіти. Марійка мене сильно підтримала. А Надя Дочка то завжди потішка!
Ольга похитала головою.
Повір на слово: син також! сказала вона.
Ольга хотіла іще щось сказати про Гордія, але Левко її випередив:
Олю, ти коли була у селі?
У Перетині? Півроку тому, на престольний празник. Ми тоді вибралися з Федором і сином до брата чоловіка. А Федя зараз у селі, разом з Гордієм, відповіла Ольга. А нащо ти запитав?
Та все переживаю за тата! Йому вже під сімдесят!
Ольга усміхнулася.
Вуйко Василь ще всіх нас переживе! заспокоїла вона. Здоровя у нього дай, Боже, кожному!
Але й роки вже не ті!
Видно, слова Ольги дещо заспокоїли Левка, бо він вже не виглядав таким стурбованим, як до того. А Ольга продовжувала:
А ти б сів на потяг і відвідав батька, якщо вже у Польщі!
Не можу. Я тут не сам!
Жінка дивно подивилася на Вовка. Той заспішив заспокоїти її.
Це не те, що ти подумала, сказав він. Я супроводжую ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа.
Сюди, до Польщі? здивувалася Ольга. Стій-стій, то він знову з тобою?
Вірніше, я знову з ним, поправив Левко. Після того як мене «попросили» з лабораторії, де я пропрацював десять років, мене прихистив мій колишній командир. Ерцгерцог вирішив зайнятися бізнесом, то я й допомагаю йому; радше підтримую морально, але на тому настояв сам ерцгерцог.
А у Польщі що ви робите? Тоже бізнес?
Ерцгерцог приїхав у своє родинне помістя, в Живець. То за Краковом, в Тешинській Сілезії. Там живе його найстарший брат Карл Альбрехт. Після того, як минулого року помер їхній батько, то стосунки між братами поліпшились. А до того Левко махнув рукою. Карл Стефан Габсбурґ поставив собі за мету стати не менше не більше, як королем новоствореної Польщі. То він став поляком навіть більше, аніж його син Вільгельм українцем. Навіть старший син Карл Альбрехт перетворився в Кароля Ольбрахта. А після того як Вільгельм, що став Василем Вишиваним, публічно висловився за самостійність Галичини, батько зрікся його. Але після смерті все змінилося. Брат повівся з Вільгельмом щедро. Хоча їхній батько і зрікся наймолодшого сина, Альбрехт встановив братові регулярну грошову субсидію від родини. Родина має дуже файну броварню, де женуть смачне пиво, то й гроші є. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вільгельмові борги і сплатили їх кредиторам, а їх Вільгельм нахапав досить. Альбрехт також погодився й далі підтримувати Вільгельма. То мій колишній командир і приїжджає час від часу до Живця, щоб не втрачати звязку з родиною.