Ерцгерцог приїхав у своє родинне помістя, в Живець. То за Краковом, в Тешинській Сілезії. Там живе його найстарший брат Карл Альбрехт. Після того, як минулого року помер їхній батько, то стосунки між братами поліпшились. А до того Левко махнув рукою. Карл Стефан Габсбурґ поставив собі за мету стати не менше не більше, як королем новоствореної Польщі. То він став поляком навіть більше, аніж його син Вільгельм українцем. Навіть старший син Карл Альбрехт перетворився в Кароля Ольбрахта. А після того як Вільгельм, що став Василем Вишиваним, публічно висловився за самостійність Галичини, батько зрікся його. Але після смерті все змінилося. Брат повівся з Вільгельмом щедро. Хоча їхній батько і зрікся наймолодшого сина, Альбрехт встановив братові регулярну грошову субсидію від родини. Родина має дуже файну броварню, де женуть смачне пиво, то й гроші є. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вільгельмові борги і сплатили їх кредиторам, а їх Вільгельм нахапав досить. Альбрехт також погодився й далі підтримувати Вільгельма. То мій колишній командир і приїжджає час від часу до Живця, щоб не втрачати звязку з родиною.
І ти їздиш з ним?
Ми мали дорогою назад заїхати до Будапешта. Там в ерцгерцога має бути зустріч з якимось новим компаньйоном. А поки він відпочиває у себе у палаці, я приїхав до Варшави. Знаєш (Левко усміхнувся), всюди бував: і в Парижі, і Берліні, а тут вперше! От і приїхав, але, видно, не вгадав з часом!
То так, ми також невчасно приїхали. Спочатку казали почекати, поки поховають міністра, потім коли мине траур, а там хто знає! Добре, хоч мої в селі. Ганна Олекси не залишить їх голодними. Та й з пустими руками їх також не випустять.
Так, з Перетина ще ніхто порожняком не їхав. Памятаю, як ми приїхали з Відня на побивку до тата, то Орина, татова жінка, навіть посварилася з моєю Марією, бо ми не хотіли брати з собою все, що нам приготували. Але, Олю, Львів то не Відень! Довезуть!
Не тягне додому? запитала Ольга.
Левко відповів не одразу. Він важко зітхнув, і Ольга вже хотіла вибачитись за таке, з усього видно, недоречне запитання, але Левко випередив її.
Колись мій учитель, професор Горбачевський, говорив мені, що поки є можливість, треба старатися бачити батьків, бо потім такої можливості може і не бути. Я так і не зміг побачити маму, бо вона померла у вісімнадцятому. А чи тягне додому?.. Я іноді ставлю собі питання: а де той мій дім? У Перетині? Відні? Я можу назвати ще десять міст, де бував і де не знайшов прихистку. Якщо мені вдасться, то приїду ще раз. Можливо, ще застану тата. Ми ж так по-справжньому і не поговорили з ним! Все було ніколи!
Так вони проговорили досить довго. Кельнер декілька разів приносив цій парі каву з тістечками, а Ольга з Левком все говорили. Здавалося, їм хотілося згадати всі довгі роки, що минули від тих памятних листопадових днів у Львові вісімнадцятого року
Левко Вовк розповів Ользі не все. І це сталося не через те, що не довіряв їй чи боявся виказати не свою таємницю. Вільгельм, котрий подорожував Європою під іменем Василя Вишиваного, що викликало деякі непорозуміння при перетині кордонів (ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурґ-Лотаринзького ще памятали), прибув до брата Альбрехта не просто заради грошей, котрі йому виділили із родинної казни. Рік тому майже одночасно померли їхні батьки. Якщо з батьком у Вільгельма вже років двадцять були геть зіпсовані стосунки, то мати, Марія Терезія Австрійська-Тосканська, завжди цікавилася долею наймолодшого сина, хоч і не сміла перечити своєму чоловікові. Буквально тиждень тому середній брат Лео Карл увійшов у право користування ще одним батьківським володінням у Бествіні, що у тридцяти кілометрах на північ від Живця. Незважаючи на різницю у сім років, Вільгельм та Альбрехт були більш близькими один до одного, аніж із на два роки старшим Лео. Саме рішення старшого брата виділити Вільгельмові його частку прибутку із сімейної броварні і стало визначальним за інших обставин наймолодший брат так і залишився б обділеним, як це було при батькові.
Карл Альбрехт знайшов Вільгельма, коли той сидів в альтанці їхнього саду. Розпорядившись принести пиво, господар маєтку сів навпроти брата.
Поговоримо? запитав він.
Поговоримо! згодився Вільгельм.
Напевне, важко було знайти братів із настільки схожими і водночас такими різними долями: вони обидва розглядалися окремими групами політиків як кандидати на корону Альбрехт польську, а Вільгельм українську; майже одночасно обидва зрозуміли, що їхня мрія стати на чолі королівства є не чим іншим, як звичайною «фата морганою» красивою, але недосяжною мрією. На відміну від старшого брата, який змирився із статусом простого громадянина Польщі, Вільгельм все ще плекав надії на повернення у велику політику, принаймні, люди, з котрими йому доводилося стикатися, не полишали таких сподівань.
Як почувається Алісія? поцікавився Вільгельм.
Вона зараз у себе у кімнаті. Захотіла трохи відпочити. Стомилася.
Дружина Альбрехта Алісія була чи не єдиною у сімї, хто приязно відносився до Вільгельма у ті часи, коли його батько у пориві гніву навіть виключив наймолодшого сина з кавалерського ордену Рицарів Золотого Руна. Напевне, цьому сприяв той факт, що саме наймолодший брат познайомив Альбрехта з молодою вдовою Алісією Елізабет Вадені. Вона тоді жила разом із малолітнім сином Йоахімом у помісті чоловіка в Бродах, а ерцгерцог приїхав на колишній австрійсько-російський кордон для зустрічі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Дізнатися думку Глави Церкви його особисто попросив молодий імператор Карл. Щоб чекання не було марним, барон Казимир Гужковський, український полковник і староста Дрогобича, з котрим Вільгельм спізнався ще на службі у січових стрільцях, запропонував відвідати «одну шведку, котра після смерті чоловіка нудиться у своєму помісті». Так Вільгельм і познайомився із Алісією, яка через три роки стала його невісткою. Жінка ніколи не забувала те, що він для неї зробив, і старалася допомагати йому. Альбрехт про це знав і приймав спокійно. Вільгельм здогадувався, що ініціатором примирення братів могла бути Алісія, хоч цілком можливо, що ініціатива йшла і від брата.
Я не хотів говорити при Еліс, вона тебе просто обожнює, але дозволь висказати все, що мене у тобі, Віллі, непокоїть, почав Альбрехт.
Я весь увага, Карле! з готовністю сказав Вільгельм.
Знаєш, Віллі, на відміну від нашого батька, якого буквально трясло від самої згадки про якусь українську Галіцію, я до цього ставлюся байдуже. Хотів сказати «спокійно», але «байдуже» буде правильніше.
Ти не віриш у те, що нам це вдасться? запитав Вільгельм.
А ти віриш у це? Віллі, подивися на це не очима Вишиваного, яким ти себе вважаєш, а очима державного мужа! Польща ніколи не піде на те, щоб дати Галіції не те, що незалежність, а яку-не-яку автономію. Особливо після подій у Варшаві! Пригадуєш, як з подібним возився Карл? (Альбрехт говорив про останнього імператора Австро-Угорщини.) І чим це закінчилося?
Альбрехт замовк. Тим часом принесли два кухлі родинного пива. Старший брат почекав, коли їх знову залишать самих.
Але я не про це! сказав він. Це твій вибір і, подобається він мені чи не подобається, я з повагою приймаю його.
Дякую!
Я про інше! Не думай, що ми відірвані від світу і ні про що, окрім цього пива й сімейних чвар, не думаємо. Скажи: звідки у тебе твій помічник?
Хто саме? скривився Вільгельм. У мене їх декілька.
Той, що приїхав з тобою, і котрого ти відпустив до Варшави.
Левко Вовк?
У нас його звали б Леон Вільк, уточнив Альбрехт. Так, він.
З Левком я знайомий ще з листопада сімнадцятого року, повідомив Вільгельм. Тоді він був у мене унтер-офіцером для особливих доручень.
А Полєтт Куйба? Хто вона тобі?
Почувши таке, Вільгельм здригнувся. Він готовий був до всього, навіть до можливого ультиматуму щодо тієї-таки «Галіції», але аж ніяк не до згадки про жінку, яку обожнював.
А до чого тут вона? нервово сіпнув плечем Вільгельм.
Віллі, заспокойся! Ніхто не читатиме тобі моралі!
Тоді навіщо ти питаєш про Полєтт?
Кажу ж: ми не відірвані від світу. Знаємо дещо. Елеонора (Альбрехт говорив про їхню старшу сестру) місяць тому написала листа, де висловила занепокоєння появою цієї жінки.
Чому?
Розумієш, Альфонсо, її чоловік, якимись своїми каналами спробував вияснити про Полєтт Куйбу хоч щось.
Що ти хочеш цим сказати? не зрозумів Вільгельм.
Його вже почала нервувати ця розмова.
Альфонсо дізнався, що твоя Полєтт видає себе за племінницю Шарля Куйби. Колись він був французьким міністром праці. Але Полєтт не є його племінницею. Просто використовує однакове з ним прізвище. До недавнього часу про неї ніхто не знав.
Вільгельм усміхнувся.
Карле, що-що, а це я пояснити можу, сказав він. Ніхто не чув про Полєтт до того і не почув би й потім, бо вона проста телеграфістка з Парижа! Її імя сплило лише тому, що вона опинилася поряд Габсбурґів.
Карл Альбрехт на хвильку задумався. Затим взяв кухоль з пивом, до якого ще навіть не доторкнувся.
Моя тобі порада, Віллі: дізнайся про неї більше! Для чогось же вона зявилася у твоєму житті!
Карле, та про що ти говориш? Кому потрібно підводити до мене просту телеграфістку?