Тату, ви хочете мене споїти? насмішкувато запитав він.
Чого ти так подумав?
Та пити то я буду, але закусувати вже не влізе. Мама мене загодувала.
Та яке там загодувала! сплеснула руками Олена. Ти став таким худим! Жінка зовсім не годує?!
Михайло знову усміхнувся. Напевне, такі слова говорить кожна мати, коли її син приїздить додому після великої перерви.
Ну вічно ти, мати, робиш всьо поперек мене! удавано насварив Яків Олену.
І вже до Михайла:
Нічого не поробиш, сину, треба зїсти ще раз!
Той погладив себе по чималенькому животі і скрушно зітхнув.
Не встигли сісти до столу, як повернулися Оксана з дочкою. Знову привітання і навіть знайомство, бо коли Михайло приїжджав останній раз, Кость ще тільки служив у війську і навіть не подумував про те, щоб женитися.
Щось ти, Михайле, довго не приїздив до нас! осудливо сказав Яків. Обідивсьи чи як?
Та чого там обіжатися? відказав Михайло. Певно, що міг сказати, що робота, нема часу і всяке таке, але то все не так. Просто закрутився, завжди знаходилися сотні відмовок, щоб не поїхати.
Але все-таки вибравсьи? запитав Кость.
Михайло усміхнувся:
Та не повірите знову через роботу! Мав потребу приїхати до Львова, а коли вже зійшов на Головному двірці, то подумав, що до Камянки не так далеко, то чого б не відвідати своїх?
І хоч у мові Михайла було багато польських слів, а Львів та Камянку інакше як Львув і Камйонка він не називав, усе ж було приємно слухати сина, котрого не було так довго.
Як там твоя Катерина? Діти? допитувався батько.
Здорові! відповів Михайло. Кася помагає мені продавати в склепі, а діти вже виросли. Тадеуш поїхав до Варшави вчитися в гімназії. Я якраз відвозив його, бо їхав до Львова через столицю. Якщо все буде добре, то через два роки наш Тадеуш поступить до університету.
Останні слова Михайло сказав з особливим піднесенням.
А дочка? поцікавився Кость. Ще не замужем?
Аґнежка? Та їй тільки пятнадцять років! Ще рано!
Розмови продовжувалися, але Оксана і Катруся у ній участі не брали. Для них Михайло був незнайомою людиною і якщо для невістки він залишався далеким чоловіковим братом, то для дочки був чужим вуйком.
Надовго? запитав Яків, знову наливаючи у келішки горілку.
Та свої діла у Львові я поробив, можу побути трохи, відказав Михайло, застережливо піднявши кисть руки, коли батько наливав йому. А вдома маю бути третього вересня.
То є ще час сьи наговорити!
Після застілля чоловіки вирішили вийти на двір, щоб розімнутися, а Олена з Оксаною залишилися прибрати зі столу. Яків поважно запалив файку. Оскільки ні Михайло, ні Кость не курили, то лише спостерігали за діями батька.
Ти, Михайле, скажи нам таке, говорив Яків, пускаючи носом тютюновий дим. Ти в Польщі жиєш, більше знаєш, то розповіси нам, що в світі сьи робить?
Та ви тоже в Польщі живете, тату! обережно заперечив Михайло.
Старший син ще памятав, що подібна його відповідь стала причиною того, що повернувся він додому аж тепер.
У нас Галичина, чи то як там у Варшаві кажуть, Малопольска всхудна! А ти таки в Польщі До нас мало доходять справжні новини, але щось тут не так.
Ви про що, тату?
Тато каже про то, що забирають у військо молодих хлопів, пояснив Кость. Вчера забрали навіть Богдана Вовка. Він взагалі не служив у війську, а ще не минуло й дві неділі, як женивсьи.
Кость обережно озирнувся на двері хати.
Буде війна?
Михайло відповів не одразу. Він також подивився на хату, але сказав не тому, що боявся, що їх підслухають мати і невістка. Розмова з батьком та братом непомітно зачепила справжню причину його появи у рідному домі. Щоправда, теперішня обстановка цьому аж ніяк не сприяє. Михайло навіть тепер побоювався батька. Зрештою, Кость також не міг бути надійною людиною, але іншого виходу у Михайла Смоляра не було.
Як ви розумієте, я не служу у воєнному міністерстві і всього не знаю, повільно мовив він. А якби служив і знав, то певно, що нічого не виказав! А якщо ви хочете знати мою думку, то я вам її скажу. Самі розумієте, що більшовики ніколи не змиряться з тим, що є така держава, як Польща. Навіть якщо вони і визнали нас, то це ще нічого не значить. Згадають, що колись тут було Польське королівство і їхній цар був королем Польщі. А зараз, у такий непевний час, у Варшаві стараються приготуватися до всього. Одна мобілізація була в березні, друга тепер. Може, нічого не станеться, але бути готовим до того треба.
Михайло подивився на стривожених батька і брата.
Ще когось мобілізували? поцікавився він.
Івана Кандибу, але той хоч служив, а Богдан зовсім не знає, як тримати ґвера.
Навчать! впевнено сказав Михайло. Для того і забирають!
Він розправив плечі.
Як добре! Я вже давно не дихав таким повітрям. Ще б лісом пройтися, то довго памятав би ці дні!
А ви завтра зранє підіть в ліс! запропонував Яків. Костю якраз треба перевірити ділянку на сході.
А дорога через болото? запитав Кость.
Та сам справлюсь! Що там робити? Хлопи роблять самі, сам видів!
Михайло повернув голову до Костя:
Підемо, брате?
А чого не піти? Возьмемо рушниці, може, когось підстрелимо, згодився Кость.
От і файно! зрадів Яків. То, може, гербати трохи випємо?
О ні! застережливо підняв руки Михайло. Я вже повний! Ліпше піду до нашої старої хати. Ви не обіжайтесь, але лісничівка то не мій дім. Я тут не жив, але таки там!
Я піду з тобою?.. запитав Кость.
Михайло заперечливо похитав головою:
Не треба, брате! Дорогу додому я ще не забув.
Най йде сам! сказав Яків. А якщо сьи загубить, то якісь бахурі приведуть.
Не загублюсь! впевнено мовив Михайло і покрокував дорогою до недалекого Перетина.
Звичайно, він бажав не так побачити рідну хату, перетворену на читальню місцевої «Просвіти», як розібратися зі своїми думками. З двох сторін до дороги підступали високі сосни, ледь-ледь погойдуючись на несильному вітру. Михайло любив слухати, як скриплять дерева, але сьогоднішня погода аж ніяк не сприяє цьому.
Невдовзі ліс закінчився, й попереду показалися стріхи перетинських хат. Михайло не поспішаючи йшов польовою дорогою. Йому треба було обдумати завтрашню розмову з братом. Звичайно, його несподівана поява у будинку батьків, якому він сам зарікся знову переступити поріг, не була спонтанним рішення, як того Михайло намагався пояснити батькові. Ще далекого тридцятого року через свою необачність він став агентом Другого відділу Генерального штабу Війська Польського, інакше «Двуйки». Причиною цьому стала його необережність у виборі постачальників антикварного товару, яким торгував спочатку дядько дружини, а після його смерті і Михайло. Але якщо «вуєк Марек» всіляко сторонився підозрілих агентів, то Михайло Смоляр (чи то пак Міхал Смоляр, як його знали у містечку Слупце) одразу ж потрапив на гачок аферистів, котрі під час першої розмови запропонували досить коштовний, але підозріло дешевий товар. Думаючи, що таким чином він зможе заставити нових клієнтів поставляти йому ходовий товар, Михайло згодився на оборудок. Не відомо, чим все це закінчилось, якби одного аж ніяк не чудового дня до його крамниці не завітали двоє невідомих і не повідомили ошелешеному «негоціанту», що його товар крадений, до того ж фігурує у справі про вбивство єврея, а на довершення до всього це все сталося у сусідній Німеччині. Тоді ж незнайомці запропонували йому вибір: або піти під суд за причетність до злочину, або пристати на їхню пропозицію працювати у «Двуйці». Чесно кажучи, вибір у Михайла був невеликий. Так він став спочатку господарем явки, куди з Німеччини переправлялись відомості про стан німецького райхсверу[2], а після того як у 1933 році його звязковий відмовився працювати на польську розвідку, мотивуючи це тим, що після приходу в Німеччині нацистів вбивство єврея вже не є кримінальним злочином (це, до слова, стало причиною його зникнення), сам став звязковим. Його часті робочі поїздки до прикордонної Познані були прикриттям для справжньої роботи. Здавалось би, все йшло не так вже й погано, враховуючи навіть усвідомлення того, що він, Михайло Смоляр, причетний до благородної справи захисту Вітчизни, але на початку червня до нього знову прийшли з «Двуйки».
Згадка про цю розмову у таємній кімнатці його крамниці Михайлові щоразу псувала настрій. Він завжди робив все від нього залежне, щоб ніхто з його рідних і в Слупце, і тут, в Перетині не те, що не знав про його друге життя, а навіть не здогадувався про це. Пропозиція представника «Двуйки» (та яка там пропозиція наказ!) остаточно розбила його плани. Він досі слово в слово памятає цю розмову.
Тоді представник запропонував йому поїхати сюди, до Перетина, але не просто для того, щоб відвідати батьків, котрих не бачив пятнадцять років, але обовязково поговорити з молодшим братом Костем і не лише поговорити, але й добитися у нього згоди працювати на них.