Тоді представник запропонував йому поїхати сюди, до Перетина, але не просто для того, щоб відвідати батьків, котрих не бачив пятнадцять років, але обовязково поговорити з молодшим братом Костем і не лише поговорити, але й добитися у нього згоди працювати на них.
Вам, пане Міхал, належить поїхати до свого брата, сказав тоді гість.
Навіщо?
Якщо він працює гайовим, то просто повинен допомогти своїй Польщі у такий непевний час!
Смоляр зрозумів, що там про нього знають все.
Але що я маю зробити? не вгавав Смоляр. Що має зробити Кость?
Те, що робить його старший брат на заході Польщі! Гадаю, він не відмовиться від такої пропозиції, попри своє, скажімо так, неприйняття всього польського. Упевнений, що молодший Смоляр не захоче стати причиною того, що ви, пане Міхал, постраждаєте через його відмову.
Невідомий пильно подивився на здивованого Смоляра.
Особливо якщо це його попросить рідний брат! завершив він.
Тоді Михайло зрозумів, що подальші відпирання, а тим більше відмовки, даремні.
Ось тому він тут. Всю дорогу Михайло не знаходив собі місця, гадаючи, як зустрінуть його батьки, як пройде розмова з братом. Що ж, з батьками вийшло все добре, навіть доречно, коли мова зайшла про міжнародну обстановку, навіть завтрашня «лісова прогулянка» з Костем укладалася у його плани. Михайло розумів, що це ще нічого не значить, а знаючи характер брата, можна сподіватися на все, але все ж це буде лише перша спроба перехилити його на свою сторону. У нього буде декілька днів, щоб довершити те, заради чого він і приїхав сюди. А першого вересня треба повертатися додому і бажано з письмовою згодою Костя на співпрацю. Інакше Михайло навіть не хотів думати, що буде інакше.
«Ви, пане Міхал, постраждаєте через його відмову».
Михайло Смоляр пройшов мимо обійстя і склепу Гутманів. Він знав з листів батька, що Моше Гутман навіть досить легко прижився у Перетині, принаймні відкритої ворожнечі між ним та місцевими селянами не було. Через паркан Михайло зауважив досить молоду жінку. Вона саме вивішувала випраний одяг. Смоляр знав, що це невістка Гутманів і звуть її Хава, тобто Ева польською. Видно, тривале перебування поруч українців зробило її не такою боязкою, як це звичайно буває з єврейськими жінками, бо Хава лише кинула побіжний погляд на незнайомого чоловіка і продовжила свою роботу.
Михайло також вирішив не зупинятися, а покрокував далі вулицею, тим більше що на лавці, поставленій біля хвіртки обійстя навпроти він побачив сивого діда, у якому заледве упізнав коваля Василя Вовка.
Слава Ісусу Христу, вуйку Василю! привітався він, знімаючи капелюха.
Старий Вовк примружився, щоб розгледіти того, хто заговорив з ним, з несподіванки вийняв з рота незапалену файну.
А чи не син ти гайового? запитав він.
Я, вуйку! Міхал!
Василь підвівся з лави й простягнув руку. Його потиск був сильний, від чого Михайлові здалося, що його кисть побувала в лещатах.
Приїхав-таки?
Та приїхав. Вже давно не був, то й приїхав! А ви як?
Та як? Як видиш, старим став, сили вже не ті, відказав, знову сідаючи на лаву, Василь.
Михайло засміявся.
Та де там сили не ті! сказав він, потираючи руку. Як живете?
Та во, забрали мого Богдана до війська, то й чекаю на него! Ти там в себе не знаєш, то серйозно воно чи то так, щоб гинші сьи бояли?
Михайлові дуже хотілося чимось зарадити ковалеві, сказати щось утішливе для нього, але вирішив нічого не вигадувати.
Не знаю, вуйку! Знав би то сказав, а так брехати не хочу!
То й правильно! Якщо не знаєш, що казати, кажи правду або мовчи! похвалив Василь. А ти куда йдеш?
Та хочу на свою хату подивитися. Я тут народився і жив до того часу, як забрали до війська.
То файно! Але там, може, закрито!
То нічого! Просто походжу коло неї, подивлюся!
Він знову зняв капелюха.
Бувайте здорові, вуйку! Тримайтеся! сказав Михайло і пішов далі.
Колишня садиба Смолярів, а тепер читальня «Просвіти», справді виявилася зачиненою, але Михайло тим мало переймався. Він одразу відзначив порядок, що панував перед його колишньою хатою. Хоч опікувалася «Просвітою» його невістка Оксана, все ж було зрозуміло, що не лише вона одна. Але навіть таке бережливе ставлення до його маєтку не могло змінити Михайлове ставлення до теперішнього призначення: у цій ошатній оселі не було нічого польського, навіть натяку на те, до якої держави воно належить. Хоч ззовні ніщо не вказувало, що це читальня української «Просвіти», чоловік відчув ця хата перестала бути його домом, перетворилася у щось чуже, незрозуміле, ефемерне, як чужим і незрозумілим для нього було все, що відбувалося за цими стінами.
Постоявши якийсь час, Михайло Смоляр розвернувся, щоб піти на лісничівку. Головне, щоб завтра вийшло так, як він запланував
Що ти хотів сказати мені, брате? раптом запитав Кость.
Від несподіванки Михайло зупинився.
З чого ти взяв, що я хочу з тобою говорити? здивувався він.
Я хоч і молодший за тебе, але тоже маю очі й вуха. Твоя згода відправитися зі мною аж на східний кордон мене спочатку здивувала, як здивував і твій приїзд. Тебе не було пятнадцять років, від тебе навіть листи приходили раз на пів року. А тут на тобі приїхав сам! То я й подумав, що не для того, щоб зовидити батька з мамою. Про себе я вже не кажу! То яка у тебе справа до мене, Міську?
Михайло виявився зовсім не готовим до такого перебігу розмови. Вони із самого ранку, озброївшись рушницями, вийшли з лісничівки, заглибилися в ліс, піднялися на порослу деревами гряду, якою вже здавна хтось проклав дорогу, і рушили на схід. Михайло увесь час думав, як почати розмову з молодшим братом, але Кость сам допоміг йому, першим почавши розмову. Але виявилося, зовсім не так, як думав Михайло.
Що ж, якщо ти почав перший, то і я буду відвертим! сказав старший Смоляр. Ти маєш рацію: я приїхав не просто так, хоч і не без того, щоб побачити вас всіх, але й у справі.
До кого?
До тебе, Костю!
Ну, тоди я тебе слухаю! з готовністю мовив Кость.
Але ти маєш мені дати слово, що про те, що ми будемо говорити, не має права ніхто знати!
Нічого собі справа!
Яка вже є! Ти маєш зрозуміти, що то не моя примха!
А чия?
Спочатку дай слово, що то помре разом з нами! повторив Михайло.
Звичайно, Костеві не сподобався такий тон старшого брата, але бажання дізнатися, що то за справа, яка підняла Михайла з насидженого роками місця, й до чого тут він сам, переважило.
Якщо то не зашкодить моїм, то я обіцяю нікому не говорити, сказав він. А то не зашкодить?
Якщо ти комусь скажеш, то зашкодить точно! уточнив Михайло.
Тоди я тебе слухаю!
Михайло деякий час йшов мовчки, збираючись з думками. Кость не підганяв його, крокуючи поруч. Лише коли Михайло переступив через невеличку калюжу, що утворилася після нічного дощу, він обережно запитав:
Ти знаєш, що таке «Двуйка»?
Двуйка? Погана оцінка, поставлена якомусь польському гімназисту?
Зовсім не смішно!
Тоді поясни! А то ти ставиш такі питання, на які я не знаю відповіді.
Добре! То знай: «Двуйка» то офензива Війська Польського! тихо сказав Михайло і для чогось озирнувся.
А до чого тут ти? не зрозумів Кость.
Я належу до неї вже девять років.
Кость продовжував крокувати, час від часу стискаючи рукою ремінь рушниці. Він майже одразу зрозумів, що старший брат не жартує, адже справді таким не жартують.
А до чого тут я? обережно поцікавився він.
Там, Михайло кивнув кудись убік, хочуть залучити тебе до своєї роботи.
Звідки вони про мене знають?
Вони знають про тебе все!
А якщо все знають, то мають знати й то, як я відношусь до всього польського! запально відказав Кость.
Nie krzycz![3] зупинив його Михайло. Знають і про то! Знають, що ти робиш польським гайовим
І маю помагати Польщі! закінчив замість нього молодший брат. Так?
Ти сам відповів!
А у твоїй «Двуйці» мало одного Смоляра? Треба двох?
Про тебе, може, і не згадали, якби не обстановка на кордоні зі Звйонзеком[4].
Тобто я маю лазити по кордоні зі Звйонзеком і рахувати їхніх жовнірів? їдко запитав Кость.
Я не знаю, що тобі скажуть робити, але повір: ти від того навіть виграєш, як виграв я! Невже ти гадаєш, що свого Тадеуша я просто так би прилаштував до столиці?
Кость відповів не одразу. він продовжував крокувати піщаною дорогою, дивлячись собі під ноги, а не навкруги, на дерева, як зазвичай. Михайло не підганяв його, розуміючи: щоб відповісти, братові треба все обдумати, а це не просто. Тоді, девять років тому, Михайлові було легше: він просто не мав вибору.
Але наступне запитання Костя спантеличило Михайла.
Що тобі буде, коли я не згоджусь?
Від несподіванки Михайло зупинився. Кость обернувся і підійшов до нього.
Що буде, коли я скажу «ні»? повторив він.
Та нічого доброго! признався Михайло.
Погано! сказав Кость. Дуже погано! Мені шкода, Міську, але викручуйсьи сам! Даремно ти приїхав! Моє відношення до вашої Польщі ти знаєш! Скажу тобі більше: якби ти б пропонував мені зробити щось таке, що зашкодило Жечі[5], то я, може, і погодивсьи на то! Але такого ти мені не скажеш. Мені шкода, але на вашу Польщу я шпійонити не буду!..