Що тобі буде, коли я не згоджусь?
Від несподіванки Михайло зупинився. Кость обернувся і підійшов до нього.
Що буде, коли я скажу «ні»? повторив він.
Та нічого доброго! признався Михайло.
Погано! сказав Кость. Дуже погано! Мені шкода, Міську, але викручуйсьи сам! Даремно ти приїхав! Моє відношення до вашої Польщі ти знаєш! Скажу тобі більше: якби ти б пропонував мені зробити щось таке, що зашкодило Жечі[5], то я, може, і погодивсьи на то! Але такого ти мені не скажеш. Мені шкода, але на вашу Польщу я шпійонити не буду!..
Із цим Михайло Смоляр і відбув у пятницю першого вересня до Камянки. Прощання з батьками було щирим, з братом Костем холодним, радше формальним. Щоправда, це вже сталося на залізничній станції, куди Михайла відвіз молодший брат. Вже сідаючи у вагон, старший Смоляр востаннє подивився на Костя. Той сидів на бричці, чекаючи того моменту, коли відїде потяг. Та лісова розмова якщо не посварила братів, то остаточно зробила їх чужими. Якби не склалися його справи з «Двуйкою», завдання котрої він не виконав, Михайло дав собі слово більше ніколи не переступати поріг будинку на лісничівці.
Він не знав, що вже сьогоднішні події посприяють, щоб він цього слова дотримав!
2
Правлячі кола Польщі немало хизувалися «міцністю» своєї держави і «міццю» своєї армії. Однак, виявилося достатнім короткого удару по Польщі з боку спочатку німецької армії, а потім Червоної армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальського договору.
Із виступу на пятій сесії Верховної Ради СРСРнаркома закордонних справ В. МолотоваВранішнє сонце піднялося над східним горизонтом і сліпило очі. Воно пробилося сліпучим промінцем крізь вузеньке віконечко довгої червоної будівлі і утворило на давно не митій підлозі яскравий зайчик прямокутної форми, що повільно переміщався вузьким проходом, по обидва боки якого стояли двоярусні нари. Сонце розігнало одвічну у бараках темряву і відігнало її у найдальший куток. Посвітлішало, але цього не помічали люди. Вони солодко спали на нарах, не підозрюючи, що уже наступив день.
Сонячний прямокутник перемістився коридором й освітив ще молоду людину на нижніх нарах. Чоловікові було не більше тридцяти років. Молоде, досить красиве обличчя, заросле давно неголеною щетиною. Коли сонячний зайчик забрався на обличчя, чоловік зажмурив очі, неначе хотів відігнати геть непрошеного гостя.
Коли ж це не допомогло, молодий чоловік повернувся обличчям до стіни, а спиною, відповідно, до зайчика, але майже одразу повернувся назад. Відкрив очі, але зажмурився від сліпучого світла.
Дмитро важко підвівся, сів, звісивши босі ноги. Він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Повернулося щось нове, незвичне, давно забуте, нагадало про себе.
Дмитро повернув голову. Його товариші мирно спали, посопуючи, а дехто похропуючи.
І тут Дмитра осінило: сонце вже встало, а їх ніхто не будив. Це було щось нове, майже неможливе, принаймні за весь час перебування його, Дмитра, у концтаборі (а це не один рік!) таке траплялося вперше. Щось надзвичайне мусило трапитися, щоб охоронці забули розбудити вязнів. Ні, це дійсно неймовірно! Чому не розбудили? Проспали самі? Оце вже ні! Швидше вони самі не досплять, але не забудуть підняти вязнів на годину, а то й дві раніше. Щось не те.
Василю! тихо покликав Дмитро. Спиш?
Уже ні, почулося зверху.
Злізай вниз.
Дай виспатися, заспано благав сусід. А то зараз почуємо «Wstawac, swini!», і вся радість життя зникне.
Не почуємо, відповів Дмитро. «Ожел бялий» заспав.
Його співрозмовник нічого не відповів, хоч Дмитро і чекав на відповідь. Натомість Василь зявився власною персоною, спустившись вниз. Сів поруч.
Вони познайомилися і подружилися вже тут, у таборі. Хоч кожен рятувався як міг, але переносити нужду краще разом.
Ти про що говориш? недовірливо запитав Василь. Хіба може Камаля пропустити такий історичний момент?
І тим не менше. Сонце вже високо, а нас ще не будили, стояв на своєму Дмитро.
Василь замість відповіді подивився на заґратоване віконце. Дійсно, у такий час вони, вязні, вже мали б поснідати тим, що повар чомусь гордо називав їжею, і розбрестися по роботах. Так було завжди. Тільки не сьогодні.
А яке сьогодні число? запитав Василь. Може, у них якесь свято?
Може, Мосніцький помер, з надією припустив Дмитро. А ще краще, Костека підстрелили.
Розмріявся.
Та тільки мріяти й лишається.
Василь нахилився, дістав з-під нар свої розбиті деревяні трепи, надів на босі, всі у шрамах ноги.
Знаєш, Дмитре, для мене невизначеність найбільший тягар, говорив він. Втрачається нитка життя. Яке б воно не було чи щасливе, чи таке, як от у нас, завжди знаю, чого чекати від нього. А тут, розумієш, дійсно нічого не ясно. І невідома причина.
Навіть у нашому випадку? Дмитро вирішив послідувати прикладу друга і натягнув своє взуття. Нам же тут сидіти і сидіти!
Ох, Дмитре! Не розумієш ти суті життя! Ніщо не вічне у світі. Ніщо, окрім Бога! Це тобі говорить син священника.
Дмитро був у таборі Береза-Картузька вже четвертий рік і, здавалося, звикся зі своїм становищем безправного вязня. Це, звичайно, було лише ширмою, за якою ховалася справжня робота. Він зумів зібрати собі однодумців, яких тут було багато. А минулого року до їхньої команди розподілили Василя Бандеру.
Обох обєднувала приналежність до одної організації, і вони подружилися, хоч і перебували в ОУН на різних щаблях: Дмитро звичайним членом, Василь брат крайового провідника. Але однакові умови, у які обидва потрапили, зрівняли їх. Дмитро, хоч і став Бандері другом, все ж відчував різницю. Що ж, так і має бути, тим більше що служба у польському війську і вишкіл, який час від часу влаштовували в ОУН для підтримки новачків, давалися взнаки. А вже тут, у концтаборі, субординація носила присмак життя. Попробуй не послухатися Камалю чи простого охоронця!
Тим часом поволі прокидалися інші вязні. Барак заворушився, стихло безперервне хропіння, яке у різних формах попервах не давало спати Дмитрові. Люди прокинулися, дехто злізав з нар, дехто продовжував лежати з розплющеними очима. З нижнього ярусу протилежного ряду до Панаса звернувся щуплий дядько, король львівських злодіїв Онуфрій Копистко. Королем він залишився і тут, підпорядкувавши під себе усіх кримінальних, яких тут було багато. Колись, ще у перший день прибуття Дмитра, між ними виникла суперечка, що переросла у бійку, але за Панасом були всі політичні, до того ж виявилося, що «король» знає односельця Панаса Федора Мороза, тому між ними виник своєрідний пакт про ненапад, якого обидві сторони свято дотримувалися.
Дмитре, чому нам їсти не дають? запитав Копистко.
А чому на роботу не женуть тебе не цікавить? замість Дмитра відповів Бандера.
На даний момент мене цікавить не робота, а жратва, відрубав «король».
Не знаю, признався Панас. Сонце вже високо, а двері, як бачиш, зачинені.
Може, неділю на сьогодні перенесли? подав голос вязень зліва.
Мовчи, молокососе, коли великі люди розмовляють! осадив його Копистко. Краще поглянь через вікно, чи не йдуть кликати до кухні.
«Порушник спокою і субординації», дрібний злодюжка Семен Опришко, зірвався зі свого місця, наблизився до маленького заґратованого вікна й притулився до нього обличчям. Знадвору доносилися глухі звуки.
Що там? поцікавився Копистко.
Щось бігають всі, відповів Опришко. Метушаться.
Камалі не видно? запитав Дмитро.
Ні, не видно. Жовніри чогось згуртувалися біля комендатури. Чекають чогось.
Може, перевірку, висловив припущення Олекса Гатчук, член ОУН із Станіславіва. Може, самого Костека.
Якщо його, то нам кердик, підсумував Копистко. Цьому їсти не дай, лиш би познущатися над нами. Гей, Яблонський, чому нас не кличуть на роботу і не дають їсти? Може, вже твій комунізм настав?
Дмитро Панас усміхнувся. Як все-таки влучно охарактеризував Онуфрій тріади члена КПЗУ Тадея Яблонського, що той старався висловити при кожній нагоді. Комуністи у бараку трималися окремо (як, у принципі, інші категорії вязнів: націоналісти, кримінальники, поляки) й займали ближній до виходу сектор. Тадей Яблонський не став відповідати Копистку різкістю на його випад, лише спокійно сказав:
Не розумію вашого сарказму, Копистко, особливо зараз. Надворі щось робиться, невідомо, що нас чекає, і ваш тон тут недоречний.
Дмитрові Панасу набридла ця розмова. Він підвівся, щоб її закінчити.
Вперше в житті я згоден з комуністом, сказав Панас. Але, пане Яблонський, прошу не вважати мене своїм спільником. В основоположних началах я залишаюся непохитним.
Що ж, не все втрачено, багатозначно відповів комуніст.