Остарбайтер - Галина Вікторівна Горицька

Галина Горицька

Остарбайтер

© Г. В. Горицька, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

Ви ніколи не замислювалися, чому ваша матінка, котру ви завжди критикували за це, підтримує вашого батька безсумнівно, ніби останню інстанцію в цьому житті та кількох наступних? Чому сусідка, до котрої залицявся депутат і навіть «феррарі» їй якось презентував, обрала нічим непримітного тихоню, інженера Толю? Чому ви, так, саме ви, замість того, аби зробити карєру дипломатки, про яку ви так мріяли, і навіть з відзнакою закінчили міжнародне відділення, сидите зараз з трьома дітьми й чекаєте коханого вдома, аби нагодувати його духмяним борщем?

Розумію, це те щастя, котре більшості сучасних індивідів невідоме. Бо мілленіалів, і ще когось там із надсучасних і надтехнологічних людей, виховували інакше. Вони як вогню бояться розчинитись в комусь. Всі махрові індивідуалісти й позитивні егоїсти (назвемо це так). Всі заклопотані розвитком власної особистості, карєрним зростанням і своєю замкнутістю, себто створенням броні для самозахисту. Коли ми починаємо стосунки (саме стосунки, це вам, шановні, не кохання налетіло всепереможно), ми плануємо, зважуємо і, в сухому підсумку, заздалегідь відкидаємо тих, котрі чимось негожі. Оберігаємо себе, не йдемо на компроміс. І виходить в результаті (якщо, звісно, взагалі щось виходить) такий собі синтетичний шлюбний союз. Бо ж ми обирали за підходящими параметрами. Убезпечили себе на всіх фронтах. Сходили на кілька побачень із сайту знайомств. І ми були на тих побаченнях вкрай раціональними. Ми хіба що не принесли на них свої анкети з детальним переліком захоплень, болячок і прагнень-устремлінь. Так, можливо, нас не сильно «вставляє» чоловік, котрий сидить навпроти на «побаченні наосліп», що організувало нам вкрай дороге агентство з підбору відповідних кандидатів. Однак його «беха», знак зодіаку, фертильний вік і квартира в центрі столиці цілком підхожі. Себто сповна. Бо «сповна» це більш відповідний термін для всієї цієї «довбаної» надсучасної ситуації знайомств. І нас вже «не гребе», що нас «не вставляє» (вибачте за тавтологію). Та й «вставляє» нас, вочевидь, вже інше. Те, що до кохання немає ніякого стосунку.

Однак, шановні, ця книжка не про такі союзи. Цей роман про Кохання. Котре здебільшого всупереч. Так, я знаю, таке вже трапляється нечасто. І зовсім воно не гарантує вічного, а подекуди навіть швидкоплинного щастя Та й титани разом з трансформерами, либонь, всі вимерли. Однак Може ще хтось впізнає себе?

I

Якщо вдивлятись у ліве вікно навпроти, то можна було побачити, як юна особа робить собі педикюр, зручно вмостившись на підвіконні. Вона акуратно зрізала нігті, підпираючи однією рукою коліно і роблячи іншою короткі «чик-чик» ножицями з круглими пластиковими наконечниками. Він придивився: «Ті наконечники кольору Тіффані[1], чи бузкового, майже такого, як у Врубеля з Третьяковки, там, на другому поверсі галереї, якщо піти направо[2]?».

Антін готував млинці, повсякчас матюкаючись, бо зазвичай цим вранішнім ритуалом опікувалась Ліза. Він неуміло наливав на пательню погано збовтану жижу з яєць, борошна і цукру, яку Ліза вміла перетворювати на тоненькі прозорі кола його персонального вранішнього щастя. Антін намагався відтворити ті кола, а насправді те відчуття задоволеності, яке його переповнювало весняними недільними ранками, коли лізині теплі руки по-материнськи відсовували ковдру і ставили на ліжко біля його сонного лиця цілу миску отих млинців. Він вдихав їхній аромат. І той запах будив його замість будильника. Між млинцями Ліза зазвичай розміщувала рожеві пласти полуничного конфітюру.

Однак одного разу між пластами персонального щастя Антін знайшов поплямовану масляними колами цидулку з майже такими ж матюками, якими він зараз обдаровував млинцеву жижу, розквацяну по пательні.

То були Лізині матюки. Вона ними просякнула своє послання, адресоване Антіну, ще щедріше, аніж накладала пласт полуничного конфітюру поміж млинців. Ліза виливала свою злість на його неспроможність прийняти рішення. На його небажання ставати дорослим. На його вперте ігнорування того факту, що вона хоче заміж і пора б їм вже мати дітей. Врешті-решт, якщо вже так склалося і вони разом Чи не разом? Чи просто він її трахає, бо йому так зручно і зручно отримувати порцію теплих «блінов» прямо в ліжко? Чи він, бл*ть, «блінській» бл*ть, ніжно жовтий, трохи пухкий, масляний і здатний в будь-яку секунду перетворитися на холодне, миршаве і неїстівне тісто, оформлене тонким круглим пластом, думає-розмірковує про те, що час спливає?!

Антін, чесно кажучи, і сам не знав відповіді на це питання. Так, йому безперечно подобалась Ліза. Однак, аж не настільки, щоб робити їй пропозицію.

Тож більше вранішніх млинців в його житті не було.

Дівчина у вікні навпроти поворухнулась і, здається, помітила, що за нею спостерігають. Вона підняла голову, відірвавшись від свого зайняття. «То в неї й очі кольору Тіффані, а не тільки якісь там ножиці»,  мимохідь констатував Антін, змагаючись зі своєю катастрофою і все ще не втрачаючи надії, що вона всього лише млинцева.

День починався.

Хлопець сів на край кухонного столу і той проскрипів, дисонуючи розміреному диханню його вершника, що зосереджено вдихав і видихав нікотин. Літо палало, немов червоний дикий мак посеред галявини дрімучого карпатського лісу, і Антіну хотілось нічого не робити. Він поглянув ліниво на запилені полиці з книгами, усе російська класика, що видавалась багатотисячними тиражами для всього того різношерстного болота, яке називалось «Совєтський Союз» і ліниво позіхнув, відводячи враз свій збайдужілий погляд від тих томів-мастодонтів. То лише в дитинстві Антін дуже любив читати.

Він читав «запоєм», ніби маючи якісь сумніви, що це зайняття буде так само йому до снаги й в зрілому віці. У якомусь старому повоєнному американському «муві» він підгледів парубка, що читав так само завзято, як і він, стоячи біля дверей вагону нью-йоркського метро. І тоді Антін став заздрити містянам, що мали таку можливість: читати у вагонах потягів. В його місті підземки не було. Він читав Пушкіна в лісі на галявині, Сковороду полюбляв читати посеред літнього поля, коли наставала пора жнив. «Лоліту», запросто отриману ним, дванадцятирічним хлопцем, в бібліотеці від «зеленої» бібліотекарки з кісками, яка сама Набокова жодного разу не читала і тому виписала хлопцеві ту «порнографію», смакував під криваво-червоні пізні суниці з рожевим від соку цукром, бо йому здавалося, що саме так треба її ласувати. І, звична річ, з кожною сторінкою Гумбертової «Одіссеї» підліткові котонові шорти кольору мяти все тугіше натягались у нього в паху. Тоді ще десь поруч дзижчала оса, маючи в планах посмакувати не так Антіновою суницею, як його апетитною дитячою литкою. І ще, здається, тоді йшов дрібний дощик, виблискуючи кришталевими краплями на сонці, «сліпий». І потім батько потягнув його, трохи зніяковілого від збудження, по гриби на інший кінець міста, бо ще цей дощик називався «грибним» і обіцяв безліч смаколиків їхній родині: грибний суп, пиріжки з грибами й хрусткою, ледь підгорілою через збої в старій духовці, скоринкою, і навіть смачну страву з французькою назвою «жульєн», що його втомлена мама, бідкаючись, також запікала з окрайців грибів, що залишились після приготування інших страв, і обовязково зі сметаною.

Того ж вечора, після омріяного жульєну, Антін потайки дочитав «Лоліту». А потім настала черга «Одіссеї», «Гамлета» і безлічі інших світів, які він буквально вдихав, насичуючись кожною сторінкою. Антін читав так затято і ковтав таку величезну кількість книг, що іноді вже за місяць забував їхні фабули. Однак він ніколи не забував посмак і емоції від кожної з книжок.

А якось посередині навчального року на уроці української літератури його попросили переказати сюжет «Тіней забутих предків», і він не зміг. Лишень неуміло передавав свої відчуття від прочитаного ще влітку твору.

Здається, він його прочитав ще на початку серпня. І тоді особливо гостро відчував, що треба поспішати й читати ще і ще Бо потім, коли він виросте, він розхоче, розучиться вдихати зі сторінок інші світи, таємничі стежки чиїхось думок і сутінкові пагорби вражень.

Але сталося дещо інше. Ні Антін не перестав любити читати, і він зовсім не наситився книжками. Він просто не знаходив час, аби заглибитись, пірнути, вдихнути водою літер, що складаються в слова, чиїмось розумом розставлені в речення і цілі розділи. А потім, коли й мав вільну хвилину вже і не тягнуло до книг. За роботою, за життям, за побутом, що його полонили, кудись відійшов у темряву грибного дитинства той незграбний хлопчисько в окулярах з великими діоптріями, котрий полюбляв читати на галявині, а заразом і той, інший, що читав у вагоні метро з чорно-білого «муві», якому так заздрив Антін.

Той хлопчик був його уособленням, ним ідеальним, яким Антін сам себе бачив і омріював в дитинстві. Плекав. Образом, до якого прагнув: з дорогим шкіряним портфелем і в смугастій сорочці, що відкриває світи з цупких сторінок, помережаних тонкою ниткою літер. Він не бачив себе видатним інженером, що проектує суецькі і панамські канали[3], які залишаються на планеті монументальними брилами на століття і прославляють свого деміурга. Не бачив себе заможним дизайнером маєтків і садиб. Ні, не бачив Тому, можливо, йому цього і не судилося. Бо, погодьтеся, якщо вже навчаєтеся на інженера, то варто мати хоча б якусь мрію, повязану з майбутньою професією. Адже наша свідомість створює умови до реалізації.