Той хлопчик був його уособленням, ним ідеальним, яким Антін сам себе бачив і омріював в дитинстві. Плекав. Образом, до якого прагнув: з дорогим шкіряним портфелем і в смугастій сорочці, що відкриває світи з цупких сторінок, помережаних тонкою ниткою літер. Він не бачив себе видатним інженером, що проектує суецькі і панамські канали[3], які залишаються на планеті монументальними брилами на століття і прославляють свого деміурга. Не бачив себе заможним дизайнером маєтків і садиб. Ні, не бачив Тому, можливо, йому цього і не судилося. Бо, погодьтеся, якщо вже навчаєтеся на інженера, то варто мати хоча б якусь мрію, повязану з майбутньою професією. Адже наша свідомість створює умови до реалізації.
* * *Того ж вечора, коли він вперше побачив дівчину з очима «кольору Тіффані», Антін довго дивився на сусіднє вікно справа, де темний жіночий силует виднівся в глибині кімнати. Хтось сидів згорблений в кріслі чи то на дивані, й підпирав долонями голову. Він гадав: чи то та сама дівчинка, яку він бачив вранці в іншому вікні? Фігура здавалась якоюсь ущербною, неповноцінною. Ніби її силоміць посадили отак на диван і їй зовсім незручно, але змінити позу вона не спроможна.
В руці Антіна колихалось маленьке горнятко з чарівною рідиною, що світилася під світлом торшера, немов наповнене місячним сяйвом. Холодний напій відгонив етиловим спиртом значно більше, ніж мало б хороше мартіні. Однак, воно не було хорошим. Натомість воно було дешевим, купленим в сусідньому гастрономі Мачухи «городов русских». Рідина в горнятку світилась, немов Дінь-Дінь[4] її підсвітила якимись чарами. Антіну захотілось повірити, що його Ліза повернеться. Що насправді за вікном не Щолківська[5], а його рідний Івано-Франківськ. Що весна надворі просякнута дитячим сміхом і солодким очікуванням Великодня й тепла. Що вже завтра, так, знічевя, він, малий, поїде на велосипеді до вод холодної Бистриці й відкриє купальний сезон під рожевий пелюсткопад. Дарма, що зарано
Того вечора він зробив ще безліч ковтків тієї рідини й кілька разів наповнював горнятко місячно-бензиновим сяйвом, аби раптом усвідомити, що хоче, аби Лізи взагалі ніколи не траплялось в його житті!.. Бо вона несправжня і він її не кохає. Хіба що її вранішні млинці. Однак ніколи не буде здатен заради неї на вчинок. Ані тоді, ані тепер.
Так само він хоче, щоб цього міста, що оточувало його стіною свого єства і душило своїми табу, тисячолітньою історією распутінської нечисті та інкасаторського очікування, сибірськими таборами, сніжними глухими селами без електрики, що гордо називались селищами міського типу. душило своїм відчуттям кращості, зверхності, очікуваності величі й трупним закостенінням, також не існувало. Щоб його просто ніколи не було на світі.
Антіну раптом закортіло парного молока. Але в його орендованій квартирі нічого не було, крім мартіні та смердючої води з-під крана. Він збирався хоча б підвестися з крісла, аби краще роздивитись загадкову фігуру дівчини з очима «кольору Тіффані», що майоріла в сусідньому вікні. Однак цей порив кудись зник, розвіяний Дінь-Дінь з горнятка. Сил підвестися з крісла у нього не вистачало.
* * *Поступово, з часом Антін дійшов висновку, що, хоча жіночий силует з лівого і правого вікон сусіднього будинку суттєво різниться, то одна й та сама особа. Але разом з тим і відмінна в правому і лівому вікнах. Відбувалась якась чортівня і це неабияк інтригувало його і водночас гнітило. А ще в сонячну днину, коли вона дивилася і в ліве, і в праве вікна по черзі, Антін майже фізично відчував той її погляд яскраво-синіх очей. Очей «кольору Тіффані». Пронизливих. Цнотливо-прекрасних очей
І Антін все частіше і частіше спостерігав за своєю таємничою сусідкою. Йому хотілося звіситися за підвіконня і панібратські, дуже тихо прошепотіти їй на вушко «привіт». Він уже уявляв, як вони разом їздитимуть на річку купатися і як дні летітимуть одне за одним щасливою чередою, як ті рожеві пелюстки над водами Бистриці.
Однак, він також починав здогадуватися (чи то пак усвідомлювати), що загадкова незнайомка не прошепоче йому у відповідь «вітаю», хоча б тому, що не знає цього іноземного слова. І не полетять вони на велосипеді до річки, аби розфарбувати щастям і радістю свою низку днів Бо вона інша. Майже іншопланетна. Ота дівчина з вікна навпроти. Вона росіянка. А це діагноз для Антіна і таких, як він. Бо росіянки, народжені в Москві, або ті, що живуть в Москві, як ось вона Та ба! Навіть ті, котрі переїхали сюди з якоїсь Казані рік і три тижні тому І навіть не до Москви, а до одного з міст-супутників всі вони гордо іменують себе «масквічками» і зневажають таких, як він «остарбайтерів». І круглолиці уродженки півночі імперії, і вузькоокі дочки східної її частини, чеченські мусульманки, що в перервах між намазами й хатніми обовязками із сумом згадують своїх домашніх кіз, котрі так весело стрибали пагорбами рідної Ханкали[6], всі вони гордо іменують себе «маасквічками», лузаючи на кухні насіння гучними пяними вечорами в яких-небудь Хімках, Митищах, Люберцах, Чехові, Фрязині, Павлинові та інших атомних грибочків міст-супутників, що повилазили на радіусних теренах Підмосковя.
У «телятнику»[7]їхати було достобіса незручно. Ні, не те щоб Максим на щось жалівся Звісно, що ні. На що йому, шістнадцятирічному парубку, котрого б не взяли в РСЧА[8]через плоскостопість, і він, якось так само вийшло, раптом опинився сам-самісінький в окупованому німцями Києві, було жалітись? Та він і сам знав завдяки ледь чутному, подушкою прикритому, радіоприймачу на горищі свого Богом і німцями (останнє на щастя) забутого, напівзруйнованого будинку, що тривають запеклі бої. Так що вижити йому, що там, що тут, в цьому чортовому потязі, ймовірно не судилося
Мати померла ще на початку грудня 1941-го. Вона хворіла на сухоти й поки в неї була ремісія ще трималася. А потім горів Хрещатик. Цілих одинадцять днів палав і німці його ніяк не могли загасити. Всіх мешканців з «ферботене зоне»[9]вночі повиганяли з головної магістралі міста й прилеглих вулиць, і ті сиділи на своїх валізах, клунках та й просто на траві Володимирської гірки. Додому нікого не пускали район був оточений по периметру, і всі ті люди, котрим нікуди було йти, бо ані рідних, ані близьких друзів вони не мали, так і жили, немов цигани, в парку. На щастя вересень видався по-київському теплим і лагідним. Тоді ще навіть не почало опадати листя зі столичних дерев. Однак мамі як раз на тій галявині й погіршало. А потім стало зовсім непереливки й зробити нічого вже було не можна
* * *Здавалося, ніби чиясь довга, волохата лапа наставила точок на карті Росії поблизу її столиці, зовсім не думаючи про мешканців тих точок. Адже всі ті «точки-грибочки», нерозривно повязані з Мачухою, мали все: і кінотеатри, і супермаркети, і навіть автобусні зупинки Однак, вони не мали того важливого для курсування нечисленного громадського транспорту, що перевозив жителів супутників кожного ранку до Москви й кожного вечора назад, доріг.
І ось, о пятій, коли ще й не світає і лише виблиски тьмяних ліхтарів освічують «роздовбані» тротуари, до автобусних зупинок, електричних станцій, своїх автівок, автівок своїх «чуваків», залізничних вокзалів та інших засобів сполучення прямує натовп цих «маасквічок», аби обслуговувати інших, собі подібних, однак, трохи більш удачливих за них, ну майже вже корінних столичних жительок Мачухи в перукарнях, банках, ресторанах, соляріях, задимлених кальянних і тих місцях, про які ввічливо не пише ніхто, крім Подервянського. Однак, до нього автору ще рости й рости.
Замкнене коло з обслуговуючого персоналу, котрий обслуговує обслуговуючий персонал. «Експлуатовані експлуатують експлуататорів». І так до самої верхівки піраміди, яка мала б закінчитись на гаранті російської державності, слуги народу, що мав би обслуговувати всіх їх разом взятих громадян своєї держави. А натомість закінчується на господарі Всесвіту. Принаймні він сам так про себе думає. І ось тут глюк програми. Це хиба, як у грі, що не має алгоритму рішення перемоги; як в дроті, котрий замкнуло й око роботизованої ляльки починає смішно тіпатись кожного разу, коли вже мала б піти сльоза. Коло, що замість поступальної спіралі перетворилося на замкнене коло безумства, тиранії, олігархічної поруки й диктатури.
І ось цей зомбонатовп «маасквічок», котрий уособлює російський народ, його матерів і дочок, прямує вперто, надривно, остервеніло. Кожного ранку. До перемоги.
Кожного такого раннього ранку, який будь-яка француженка, українка і японка, всі вони разом взяті, назвали б ще ніччю. До нового життя. Крізь сніжний бруд і противну сіру сльоту. До світла в кінці тунелю. Аби жити краще. Аби нарешті купити собі на зекономлені на обідніх пиріжках і нових колготках років за двадцять ту кляту норкову шубу. Хоча б коротку, хоча б жилетку, або що Прямує до чогось кращого. До зустрічі з якимось заможним, або не дуже, дай Боже не дуже підстаркуватим, москвичем. До хоч якогось промінчика світла в кінці тунелю
В їхніх жилах тече отруйною ртуттю радянська ментальність, яка вказує їм, що це нормально. Нормально так жити. Нормально годинами чекати на громадський транспорт, коли лише світає. Нормально економити навіть на обідах, аби купити нарешті омріяний хутровий виріб. Нормально питати у чувака спершу прописку і наявність власної автівки, а вже потім його матримоніальний статус, вік і життєві орієнтири. Нормально до того самого чувака абсолютно нічого відчувати, адже справа не в почуттях. Ха! Та кому вони взагалі потрібні, коли все, що хочеться і до чого прагнеш хутряний атрибут заможності? Нормально Побутово-російський життєвий нормкор.