Любов Кияновська
Мирослав Скорик
© Л. О. Кияновська, 2021
© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009
Погляд на біографію Мирослава Скорика з висоти пташиного лету
Серед митців, що репрезентують український духовний доробок другої половини XX перших десятиліть XXI століття, однією з найяскравіших особистостей був Мирослав Скорик, музикант винятково широкої амплітуди. Його унікальний «життєвий проєкт» вмістив у себе так багато вершинних досягнень у різних сферах музичної культури, що видається дивовижним, як могла одна людина навіть впродовж доволі тривалого часового відрізка понад півстоліття! здійснити такий обємний творчий чин. Мабуть, одним з «ключів», яким можна відкрити таємницю його мистецьких звершень, була гуманістична спрямованість усіх помислів, потреба писати «для людей», а не для того, щоби показати й прославити себе. Тому на початку загального огляду його життєтворчості дозволю собі обрати головне гасло творчості Скорика, яке він не раз повторював у наших розмовах та й у численних інтервю:
«Я не є снобом, який розраховує лише на купку знавців, вважаю, що добра музика дійде до розуму і серця як глибокогофахівця, так і того, хто скромно називає себе аматором, а навіть і того слухача, який говорить, що нічого не розуміє в мистецтві. Чим краща музика, тим більше людей зможе знайти в ній щось особливе для себе».
Цей головний принцип Скорик сповідував не лише в основній галузі своєї діяльності в композиторській творчості, а й в усіх інших ділянках музичної культури, в яких він щедро і плідно себе проявляв. Тому вже сама тільки суха статистика його здобутків вражає не тільки кількістю та різноманітністю, а чи не найбільше відчуттям доцільності того, що потрібно суспільству від музики «тут і тепер»:
композитор, що залишив у своїй спадщині понад 300 творів і працював майже у всіх жанрах: оперному і балетному, концертному й камерному, пісенному і хоровому, духовній і естрадній царині, в площині театральної й кіномузики, транскрипціях світової класики та знаменитих шлягерів в естрадно-джазовому й академічному стилі;
редактор, який повернув в концертний обіг кілька десятків незаслужено забутих шедеврів світової та української музики минулих епох, від Ренесансу до початку XX століття;
педагог, який створив власну школу й виховав понад пятдесят високопрофесійних композиторів, талановитих митців, знаних у світі;
блискучий музикознавець-теоретик, автор оригінальної теорії «дванадцятитонової діатоніки»;
прекрасний піаніст та ансамбліст, що з великим успіхом виступав на концертних естрадах;
диригент, багатолітній керівник камерного оркестру «Академія» Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка;
організатор музичного життя, займав керівні посади провідних музичних інституцій: у 19882020 роках голова Львівської організації Спілки композиторів України, завідувач кафедри композиції Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка, у 19982020 завідувач кафедри музичної україністики Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, у 20062010 співголова Спілки композиторів України, у 20112016 художній керівник Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка.
Вже сам цей перелік свідчить про виняткові заслуги, які належать Мирославу Скорику практично у всіх сферах музичного життя. Його подвижницька праця була належно оцінена не лише вдячними слухачами, учнями й колегами, але й державою. Небагато українських музикантів отримали стільки нагород і звань: Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалер ордена «Знак Пошани», нагороджений орденом «За заслуги» I, II, III ступенів, професор, академік Академії мистецтв України. Але це все не має ніякого значення, бо тьмяніє перед звичайним ствердженням: Мирослав Скорик КОМПОЗИТОР.
Перш ніж докладніше зупинитися на переломних віхах його життєтворчості і оглянути найважливіші здобутки в наступних розділах, представлю життєвий шлях митця в загальному перегляді, немов у «пришвидшеній зйомці», щоби читач зміг охопити «з висоти пташиного лету» його сходження до вершини творчості, усвідомити складні й, здавалось би, непереборні перешкоди, які він завжди з честю долав. А головне: усвідомити непересічну роль Мирослава Михайловича Скорика у формуванні українського музичного мистецтва від 1960-х років протягом наступних шістдесяти років до 2020 року, коли він відійшов у вічність.
Його визначальна роль в національній культурі не викликає більше сумніву ні в кого, хто уважно й доброзичливо стежить за панорамою вітчизняної музики. На таку особливу позицію в українській духовній історії склалося багато різних факторів: непересічність особистості, непередбачуваність, неочікувано гострі «модуляції» його творчої еволюції, його здатність парадоксально поєднувати, на перший погляд, непоєднуване, протилежне, прекрасно відчувати як високоінтелектуальні жанри струнний квартет, партиту чи фортепіанний цикл прелюдій і фуг і, на противагу до цього, знаходити неповторний художній вираз для таких начебто «вторинних» ділянок композиторської творчості як дитячий альбом фортепіанних мініатюр чи музика до кінофільмів, театральних вистав, невимушено переходити від естрадних пісень до Літургії, від симфонічної поеми до джазових транскрипцій, а отже, бачити в одному й тому ж предметі водночас «світло і тінь». Такий широкий діапазон дозволяє розкрити ще одну прикметну рису таланту композитора здатність постійно, протягом всього твору утримувати в напрузі увагу слухача, змусити його не лише переживати, але й аналізувати, шукати власні асоціації.
Тому життєвий і творчий шлях митця важко зобразити прямою лінією в будь-якому напрямку, а, якщо вже й шукати до неї графічних відповідників, то краще представити її у вигляді спіралі, чиї звиви не укладаються симетрично, рівномірно й передбачувано, а утворюють химерний візерунок.
Мирослав Михайлович Скорик народився 13 липня 1938 року у Львові. Його родина була тісно повязана з українськими мистецькими, науковими, суспільно-просвітницькими колами Галичини, відіграла значну роль у суспільно-культурному житті краю. Про родинні корені й численних видатних представників його найближчого «кровного» оточення ще йтиметься в наступному розділі, а тут лише згадаю, що вся атмосфера його раннього дитинства була вельми сприятливою для виявлення його вродженого таланту, оскільки батьки хоч і не музиканти за фахом дуже охоче грали «для себе»: батько на скрипці, а мама на фортепіано.
Мирослав рано проявив нахил до музикування. Його неабиякі здібності помітила Соломія Крушельницька, рідна сестра його бабусі Олени, і заохотила талановиту дитину до систематичних занять музикою. Сам композитор нерідко згадував в розмовах та інтервю, як славетна співачка вплинула на вибір його життєвого шляху й спрямувала на заняття музикою: «Так, це було, між іншим, в мій перший шкільний день. Батьки записали мене у школу 8 це тепер вона спеціалізована, з німецькою мовою навчання, а тоді була просто доброю українською школою і повели в гості до Соломії Крушельницької. Я почав щось награвати для неї на фортепіано, якісь свої перші дитячі твори і раптом спинився, обурився і сказав, що інструмент грає фальшиво: він був на півтону нижче настроєний від звичного, і я, оскільки вже мав свій невеликий слуховий досвід, не сприйняв цієї «іншої» настройки. Тоді Соломія Крушельницька зорієнтувалась, що в мене абсолютний слух і порадила батькам віддати в музичну школу. І вже наступного дня я пішов до музичної школи-десятирічки. Так що її слово справді мало значення у моїх музичних заняттях».
У 1945 році Мирослав розпочинає навчання у Львівській музичній школі при консерваторії, котра була відкрита за ініціативою Василя Барвінського, тодішнього ректора консерваторії. А 1947-го всю родину було репресовано більшовицьким режимом за несправедливим наклепом, разом з багатьма іншими представниками інтелігентних галицьких родин (поміж тим і родину Барвінських). Родину було вивезено до Анжеро-Судженська Кемеровської області, де вони перебували майже десять років. Проте навіть у суворих сибірських таборах юнак не покидає займатись музикою. Його вчителькою з фортепіано стала учениця Сергія Рахманінова Валентина Ксенофонтівна Канторова, що теж опинилась у більшовицькому засланні в часи, коли, за дотепним і популярним виразом «центр культури й духовності на 1/6 земної кулі перемістився у Сибір і Соловки». Захоплення музикою не обмежується лише грою на фортепіано: він бере уроки скрипки в іншого політвязня, родом зі Львова, Володимира Гавриловича Панасюка, котрий був тоді викладачем музичної школи на засланні. Тоді ж він пробує писати і свої перші пєси.
До Львова з Сибіру Скорик повертається аж 1955 року (на щастя, він мав «чистий» паспорт і міг виїхати, на відміну від батьків, яким довелося чекати ще два роки). Тоді ж вступає на перший курс Львівської державної консерваторії імені М. Лисенка по класу композиції, навчається спочатку в Станіслава Людкевича, потім два роки в класі Романа Сімовича, а згодом Адама Солтиса, в класі якого завершує навчання в 1960 році. Уже ранні твори для фортепіано серед них цикл «У Карпатах» засвідчили сильний і оригінальний талант молодого музиканта.