До Львова з Сибіру Скорик повертається аж 1955 року (на щастя, він мав «чистий» паспорт і міг виїхати, на відміну від батьків, яким довелося чекати ще два роки). Тоді ж вступає на перший курс Львівської державної консерваторії імені М. Лисенка по класу композиції, навчається спочатку в Станіслава Людкевича, потім два роки в класі Романа Сімовича, а згодом Адама Солтиса, в класі якого завершує навчання в 1960 році. Уже ранні твори для фортепіано серед них цикл «У Карпатах» засвідчили сильний і оригінальний талант молодого музиканта.
Його дипломною роботою з композиції стала кантата «Весна» на слова Івана Франка, котра і до сьогодні з великим успіхом виконується в хорових програмах сучасної музики та входить у постійний репертуар навчальних і професійних колективів. Паралельно він навчається на теоретичному відділенні і в тому ж 1960 році захищає дипломну роботу на тему «Ладова система Сергія Прокофєва» в класі С. Людкевича. Після завершення навчання Скорик вступає до аспірантури Московської державної консерваторії імені П. Чайковського в клас професора Дмитра Кабалевського, яку закінчує 1964 року двома творами симфонічною поемою «Сильніше смерті» та кантатою «Людина» на вірші литовського поета Едуардаса Межелайтіса. На основі дипломної роботи 1967 року захищає кандидатську дисертацію.
З 1963 року Скорик починає працювати викладачем Львівської консерваторії на кафедрі теорії музики і композиції й одразу опиняється в гущавині культурних подій. У 1963 році вступає до Спілки композиторів України, що засвідчило стрімкий злет карєри і визнання його таланту адже він став наймолодшим членом цієї творчої організації. Проте позиція суто академічного музиканта не зовсім влаштовувала Скорика: в ці роки він організовує естрадний ансамбль «Веселі скрипки», для якого пише пісні й інструментальні твори, руйнуючи офіціозний штамп радянських масових пісень і розпочавши нову лінію української естради. Естрадні пісні, написані молодим музикантом у 1960-х, до сьогодні зберігають свою популярність. Завдяки «Веселим скрипкам» він познайомився з молодою архітекторкою Ларисою Кузьмою, з якою невдовзі одружився. У молодого подружжя Скориків народилася донька Мілана.
У 1964 році славетний режисер Сергій Параджанов приїжджає до Львова з наміром знайти композитора для свого фільму. Його привабила повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», а кіношедевр, який він зняв, згодом увійшов у десятку кращих фільмів всіх часів і народів за даними ЮНЕСКО. Музику до фільму він запрошує писати молодого і ще невідомого Скорика. Через кіно з його колористичними і зорово-асоціативними можливостями, через літературний сюжет «народної драми» символічної повісті Михайла Коцюбинського Мирослав Скорик по-новому осмислює сенс категорії національного, звертаючись до вічних праджерел, до архаїчних традицій свого народу. Робота над музикою до кінофільму була настільки важливою для нього, що на її основі композитор невдовзі створив оркестровий «Гуцульський триптих» («Гуцульська симфонієта»).
Цей твір розпочав серію творів, різноманітних за трактуванням народнопісенних інтонацій. Згодом критики віднесуть їх до «нової фольклорної хвилі». Вони були на той час незвичні, а навіть «зухвалі»: в академічному руслі Скорик дозволив собі звернення до джазової стилістики, що було чи не першим таким прецедентом у творчості українських композиторів. Особливе місце у фортепіанній творчості посідає цикл «З дитячого альбому», який продовжив лінію дитячих дидактичних збірників для фортепіано, започатковану у вітчизняній музичній культурі В. Барвінським і В. Косенком. У середині 1960-х композитор звертається і до доволі рідкісного в українській музиці жанру, створивши одноактний балет за відомим програмним віршем І. Франка «Каменярі», який був поставлений разом з балетом Лесі Дичко «Досвітні вогні» на сцені Львівського театру опери і балету імені І. Франка у 1966 році.
Але найбільшу і цілковито заслужену! популярність у його доробку здобув твір, котрий завершив тривалий період творчості митця, позначений винятковим інтересом до карпатського фольклору. Цим твором був «Карпатський концерт» для оркестру (1973), що дотепно й майстерно поєднав терпкий аромат гуцульських наспівів з гостросучасними ритмами джазу та розкішними оркестровими барвами. «Карпатський концерт» з успіхом виконувався в багатьох країнах Європи і Америки, був записаний на грамплатівку, після його тріумфу імя автора потрапило в провідні європейські енциклопедії і лексикони серед знаменитих композиторів світу.
У 1966 році Скорик переїжджає до Києва, обіймає там посаду викладача класу композиції в Київській державній консерваторії імені П. Чайковського. І тут одразу йому довелося виконувати особливо відповідальне завдання. Після смерті Бориса Лятошинського 1968 року в нього завершує навчання більшість колишніх учнів видатного метра, серед них Євген Станкович, Іван Карабиць, Йонас-Освальдас Балакаускас (Литва). Молодий педагог зумів гідно продовжити традицію видатного метра, здобути авторитет у студентів. Це свідчить про неабияке визнання педагогічних здібностей Скорика. Педагогічна праця стала, поруч з композицією, провідною справою його життя. Випускники Скорика працювали або й сьогодні плідно працюють як викладачі композиції і теоретичних дисциплін в навчальних закладах України, займають помітне місце у творчому процесі нашої країни. Серед них, окрім вже названих, такі знані імена як Олег Кива і Вадим Ільїн, Володимир Зубицький і Віктор Степурко, Ганна Гаврилець і Богдана Фроляк, Олександр Козаренко й Іван Небесний, Ярослав Верещагін і Володимир Шумейко, Вячеслав Назаров, Ігор Корнілевич, Леся Горова, Роман Стельмащук, Богдан Сегін, Михайло Швед.
Рівночасно працює і над науковими теоретичними розвідками, пише критичні статті, здобуває науковий ступінь кандидата мистецтвознавства, захистивши дисертацію в Московській консерваторії.
Глибоке пізнання коренів національної та європейської культури викликало в композитора бажання відродити до життя незаслужено забуті твори українських композиторів. Так розпочалась у 1970-х роках справжня «редакторська епопея» в його діяльності, що в різних формах тривала майже до останніх років життя.
Завдяки старанням Скорика протягом 1970-х початку 1990-х років побачили світло сцени українські опери перших десятиліть XX сторіччя: на сцені столичного оперного театру імені Тараса Шевченка виставлялась опера «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, оперна студія при Львівській державній консерваторії імені М. Лисенка відновила ніколи раніше не поставлені на великих сценах опери «Купало» Анатоля Вахнянина (що теж пізніше виставлялась у Києві) та «Роксоляна» Дениса Січинського. Прозвучала у виконанні симфонічного оркестру Львівської філармонії «Юнацька симфонія» Миколи Лисенка. Багато творів минулого, у тому числі й хорові духовні опуси, Мирослав Скорик переклав для камерного оркестрового складу, серед них і чудовий «Отче наш» Максима Березовського. У традиційних концертах оркестру «Академія» звучать його оркестрові переклади колядок. Нерідко в транскрипціях і перекладеннях він звертався і до творчості видатних іноземних авторів.
Його редакторська праця була повязана з науковими пошуками, відродженням старовинної музики. В архівах Львівської наукової бібліотеки довгі десятиліття зберігалася лютнева табулятура XVI сторіччя. Композитор зробив її сучасну розшифровку і здійснив обробку трьох фантазій з неї для камерного оркестру, після чого ці невеликі ефектні пєси міцно увійшли в український і закордонний концертний репертуар. Поруч з тим продовжує працювати над теоретичними розвідками, виступає з критичними статтями, рецензіями, завершує роботу над ґрунтовним музикознавчим дослідженням «Структура і виражальна природа акордики в музиці XX століття» (1983).
Інтерес до музики минулих епох не міг не відбитися на власній творчості митця. Класичні й романтичні традиції продовжуються в інструментальних концертах Скорика 1970-х 1980-х років: у Першому і Другому фортепіанному концерті, Першому віолончельному концерті. Нова грань творчості розкривається в старовинному жанрі партити. У цей романтичний період 1981 року Мирослав Скорик пише музику до телефільму режисера Володимира Денисенка «Високий перевал», «Мелодія» з якого невдовзі отримала надзвичайну популярність. У 2007 році пісня «Свіча» на слова Богдана Стельмаха у виконанні Оксани Білозір стала символом трагедії Голодомору.
За Перший концерт для віолончелі та симфонічного оркестру (1983) композитор 1987 року отримав найвищу мистецьку нагороду нашої держави Національну премію України імені Т. Шевченка. Лірико-драматичні, напружені образи віолончельного концерту відкривають нову грань обдарування митця, його талант тонкого музичного лірика, психолога, що прагне розкрити найпотаємніші порухи й драму людської душі.
У 1987 році Скорик повертається зі столиці до рідного міста, очолює кафедру композиції у Львівській консерваторії. Паралельно він стає головою Львівської організації Спілки композиторів України, змінивши на цій посаді патріарха галицької музики Миколу Колессу. Маестро інтенсивно розгортає культурно-просвітницьку й організаційну діяльність, у його клас композиції приходять талановиті студенти, що згодом стануть яскравими постатями національної культури та підхоплять естафету у мистецькій сфері, серед них Богдана Фроляк, Роман Стельмащук, Леся Горова. У переломну добу на порозі Незалежності він прекрасно відчуває дух нового часу, готуючись до важливих звершень, не боїться брати участь в акціях, які навіть на схилі радянської влади могли принести їх учасникам немало неприємностей.