Я вибрав Квінз за його проміжне розміщення посередині між великим містом і селом, усього за кілька станцій від Мангеттена.
Проходячи того ранку садом, я уважно придивився до маленької тріщини на фасаді, яка зявилася кількома тижнями раніше. Коли дім іде тріщинами це недобрий знак.
Я піднявся трьома сходинками ґанку і зайшов до себе. Велика шафа, що стояла навпроти вхідних дверей, послала мені мій знеможений образ. Так завжди буває у вихідні: поїдеш відпочити, а повертаєшся ще більш змученим.
Аль Капоне вийшов мені назустріч і потерся щокою об мою ногу: привілей, що його рідко коли виявляє кіт, здатний продемонструвати зневагу, аби ви відчули, що на два дні покинули його наодинці. Звісно, я залишив чотири миски, повнісінькі сухого корму досить, щоб тиждень годувати котів усього кварталу, і три наповнені по вінця водою чашки, якщо дві з них він перекине.
Поставивши валізу в куток, я впав на стару канапу «Честерфілд», коричнева шкіра якої настільки потерта, що поверхня трохи потріскалася.
Кіт пішов за мною і взявся від душі гострити кігті на одному з клубних стільців, що стояли навпроти. На стіні з червоних цеглин, що на задньом плані, чорно-білі портрети авторства Рон Мак-Джинні осудливо дивилися на відсутність реакції у мене, адже я геть ігнорував це.
Аль Капоне!
Я запротестував задля форми, бо ми обидва знали, що він на це не зважатиме.
Він завжди дер те саме крісло, інколи дивлячись мені просто у вічі, немовби кидаючи виклик. Шкіра на ньому була подрана, тоді як друге стояло цілісіньке. Чому саме це крісло, а не інше чи канапа? Це було відомо одному Аль Капоне.
Ноутбук я залишив аж надто на виду на маленькому столику перед вікном. Зазвичай я його ховав, коли не брав у поїздку. Ті кілька нещасних металевих прутів на вікнах першого поверху не завадять грабіжнику забратися всередину.
Дзвінок мобільного телефону змусив Аль Капоне підстрибнути.
Прихований виклик.
Привіт, Тімоті. Це Білл.
Е-е-е який Білл?
Зітхання на протилежному кінці.
Білл Крімсон. Літературний агент, який день за днем примудряється вибудовувати твою карєру письменника.
Не ображайся, у мене щонайменше чотири-пять знайомих Біллів.
Ти єдиний, хто не впізнає мій хрипкий голос старого курця.
Чекаєш на вибачення?
Тобі стане ще більш соромно, коли дізнаєшся, що саме я збираюся тобі сказати.
Я не відповів, хоча в душі несміливо загорівся відблиск надії.
Я домовився з Опрою, гордовито сказав він.
Опрою Вінфрі?
Авжеж. Ти знаєш ще інших?
Опра Мене запрошено до Опри Найпрестижніша передача від пятнадцяти до двадцяти мільйонів глядачів Тілом пробігла хвиля збудження.
Та чи таке можливо? Вона мене запросила?
Я ж тобі кажу
Неймовірно Не можу отямитись
Таки є від чого.
Такий шанс
Уяви, це не шанс, а праця. Я місяцями використовую свій вплив в її оточенні та на асистентку. А також у прес-аташе.
Атож, звісно. Хотілося б вірити.
Можеш.
А коли? Треба перевірити в записнику, чи я того дня вільний.
Тімоті, ти вільний, повір мені.
Ти скажи, я одразу перевірю
Не варто. Навіть якби в той день ти одружувався, то був би вільним. Ця передача належить до подій, що перевертають карєру письменника.
Він був абсолютно правий. Роки гарування, аби домогтися визнання, завершилися. Вітер повернув на мою користь. У це годі повірити.
Скажи все-таки дату, маю її бодай занотувати.
Неділя, 13:30. Прямий ефір. Тобі пощастило: цього разу запис відбудеться у Нью-Йорку.
У неділю?.. Цю неділю?
Так, у цю неділю.
Мене буквально заполонила хвиля жаху.
Але я не готовий
Усе гаразд, це ж просто розмова про твою книжку. Її написав ти, наскільки я знаю. І зможеш, очевидно, поговорити про неї?
Так так Але ж вона питатиме і про моє життя, чи не так?
Про нього ти знаєш найкраще. І текст не потрібно вивчати.
Я погодився.
Як йому сказати, що думка про виступ перед пятнадцятьма мільйонами мене жахає? Що є ризик того, що я заклякну перед камерою, втрачу всі здібності, почну щось верзти, підшукуватиму слова
Якщо я виявлюся нульовим, то знищу свою карєру у прямому ефірі. Жоден ЗМІ мене більше не запросить.
Я все міркую чому Опра запросила такого маловідомого письменника, як я?
Я вже казав, ми над цим працюємо. У нас пречудова прес-аташе.
Усе гаразд, це ж просто розмова про твою книжку. Її написав ти, наскільки я знаю. І зможеш, очевидно, поговорити про неї?
Так так Але ж вона питатиме і про моє життя, чи не так?
Про нього ти знаєш найкраще. І текст не потрібно вивчати.
Я погодився.
Як йому сказати, що думка про виступ перед пятнадцятьма мільйонами мене жахає? Що є ризик того, що я заклякну перед камерою, втрачу всі здібності, почну щось верзти, підшукуватиму слова
Якщо я виявлюся нульовим, то знищу свою карєру у прямому ефірі. Жоден ЗМІ мене більше не запросить.
Я все міркую чому Опра запросила такого маловідомого письменника, як я?
Я вже казав, ми над цим працюємо. У нас пречудова прес-аташе.
Однак це дивно
Опру вдалося переконати, що немає потреби запрошувати зірку, бо вона сама зірка.
Раптом у мене зродився сумнів.
Але чому вона запрошує мене в останній момент? Хіба її передачі не плануються кілька місяців наперед?
Білл голосно зітхнув.
Тіме, ти просто неможливий! Замість того, щоб сприймати життя так, як воно йде, й радіти, ти мучиш себе ідіотськими запитаннями.
Припини називати мене Тімом, знаєш, що я цього терпіти не можу так називають старих!
Власне, воно тобі личить.
Дуже мило.
У ЗАГСі помилилися. Тобі не 34, а щонайменше 70.
Визнай, однак, дивно, коли тебе запрошують в останній момент.
На цей раз він зірвався з котушок.
Хочеш знати геть усе? Знай: спочатку ти не був передбачений у переліку кандидатів! вибухнув він. Мав бути Леонардо Ді Капріо, на хвилиночку. Але він підхопив якийсь паскудний вірус і лежатиме в ліжку щонайменше два тижні, тож для Опри треба було без підготовки знайти іншого гостя. Ось тепер ти знаєш усе. І що це міняє тепер? Що тобі з того? Головне ти маєш зробити цю передачу, чи не так?
Звісно, він таки мав рацію, але я не любив, щоб мене вважали дурнем.
Сто відсотків акторів, сказав він, та сто відсотків письменників убили б батька й матір, аби їх запросили до Опри. А нам усе-таки вдалося переконати її замінити Ді Капріо тобою, а не кимось іншим.
Я не сперечаюся, Білле.
Запала важка тиша.
Скажи мені правду, ти вередуєш, бо боїшся, чи не так?
Цей тип чистий інстинкт. Від нього нічого не приховаєш.
Скажімо, так
Я телефоную коучеві, терміново влаштовую media training і тобі передзвонюю.
Він поклав трубку, не давши мені часу відреагувати.
Шість днів. У мене було шість днів, щоб отямитися, зібратись із силами, підготуватися. Білл знайде мені гарного коуча. Шість днів, щоб навчитися контролювати свій страх, говорити про себе, вільно почуватися Я мусив цього досягти. Я мав знайти в собі ресурси, щоб опанувати себе. Не думати більше про невдалий досвід на місцевому телебаченні в Арканзасі двома роками раніше.
Я постфактум переглянув запис: червоніючи від сорому, дивився, як затинаюсь, вживаю слова-паразити, говорю, тримаючи руку перед вустами, ніби в намаганні прикрити себе, а голос застрягає у горлі. Білл, дякувати Богові, ніколи його не бачив!
Якимось дивом передачу не запустили в ефір в інтернеті; я перевірив сотню разів, нажаханий думкою, що вона таки там. Натомість передача Опри там, цілком певно, буде. Досить буде набрати моє імя в Ґуґлі, щоб вона виринула на екрані в першому рядку. Провал супроводжуватиме мене все життя, я завжди тягнутиму його за собою, як гирю, як свідчення своєї нікчемності, спалюючи себе перед читачами, журналістами й видавцями. ХХІ століття невмолиме і нічого не пробачає.
Я підвівся й нервово, без певної мети пройшовся по кімнаті. Залишатися позитивно налаштованим. Знайти в собі віру у власні сили. Я маю бути на це здатним. І тоді все стане можливим. Усе буде зроблено, як слід.
Я підійшов до вікна, яке виходило на задній двір дому, і, поглинутий своїми думками, подивився крізь ґратку, обвів поглядом пейзаж, майже його не зауважуючи.
Треба піти до перукаря. А також дібрати одяг. Одяг має створити образ, який би я хотів продемонструвати
За вікном потемніле від великих куп хмар небо немовби вибирало між сонцем і дощем. Можливо, наближалася гроза. Якась пташина висвистувала, наче безнадійно викликала весну. Вулиця особняків, що пролягала повз мій сад, була безлюдною: її мешканці були на роботі, дехто, без сумніву, сидів удома в комфортабельних будинках, серед галявин і поодиноких дерев. Вулиця робила віраж перед моїм будинком і простягалась удалину. Я уявив, як іду нею без якоїсь певної мети, на кожному перехресті обираю за відчуттям нову дорогу, і так нескінченно, просто щоб побачити, куди це мене приведе