Ви промокли, мені дуже прикро
Я ж не з цукру, кинув він з широкою усмішкою й бісиками в очах.
Авто рушило, а я ще довго стояв під рясним дощем, дивлячись, як його червоні габаритні вогні віддаляються у мокру ніч.
Я шпетив себе за свою першу реакцію, мене збентежила любязність і самовідданість цього чоловіка, який так природно вирішив змокнути й забруднитися, аби допомогти іншому. Чи ж я зробив би так на його місці? Ну не певен а в його віці, цілком певно, ні.
Я сів в авто й кинув домкрат з ключем на пасажирське сидіння. За кілька хвилин я сидів за мідною стійкою кавярні, обхопивши руками велику чашку гарячої кави, щоб трішки обсохнути, перш ніж рушити далі за покупками, Усередині панували пахощі пончиків беньє. Декор так-сяк відображав інтерєр шале, стіни від підлоги до стелі були обшальовані недбало збитими дошками, а підкладки з ламінованого паперу під столові прибори імітували шотландку. Кіч найгіршого штибу. Тихо лунала пісня The show must go on.
Мене охопило відчуття самотності, я намагався опанувати себе, щоб не впасти в депресію. Почав заздрити офіціантам, хоча нічого не знав про їхнє життя. Дивився, як вони працюють, зосереджено виконуючи свої обовязки. Принаймні вони були тут разом, у команді, мали щось спільне
Пригадав свою сусідку Лінн. Можливо, я даремно не приймаю її загравання. Цілком певно, вона класна дівчина, чому ж тоді я відмовлявся від звязку теперішнього в імя звязку минулого, з яким так і не змирився? Крістен пішла з мого життя, я сам цього хотів, цю сторінку перегорнуто. Не можна залишатись із тим, хто, як відчуваєш, тебе не кохає. Впродовж трьох місяців, доки тривав наш звязок, я щодень від цього страждав потім були дві останні вечері Я запросив її додому і пів дня гарував, готуючи страви, які за складністю набагато перевершували мої кулінарні навички. На передбачену годину все було готово, я нервував, чекаючи її з шампанським, легкими закусками до аперитиву, свічками, товариством. Чекав довго, спершу спокійно, далі трохи спантеличений і, чесно кажучи, занепокоєний, аж доки отримав тривіальний за суттю текст:
Сьогодні вийшла накладка. Перепрошую. Цьом.
Я мав слабкість вибачити, вдавши байдужість.
Не переймайся, надолужимо.
І справді, тижнем пізніше я це виправив, цього разу в ресторані, бо забракло мужності ще раз усе робити самому.
Але й там мені довелося чекати.
Чи не хочете чогось випити, доки очікуєте? двічі запропонував офіціант.
Я зрештою погодився і самотньо сидів за столом, цідячи слабоалкогольний спритц, як знову завібрувала мобілка, змусивши мене затремтіти від поганого передчуття, потім від відчаю, коли я прочитав повідомлення, дуже близьке за змістом до попереднього.
Я не наважився кинути власника ресторану, тож пообідав на самоті в переповненому ресторані, придушуючи свій смуток і ганьбу серед натовпу людей щасливих, радісних чи закоханих. Веселощі інших роблять вашу самотність ще гострішою.
Я зрозумів, що час навчитись казати «стоп»; не можна дозволяти комусь вас зневажати й гратися з вашими почуттями. Наступного дня я написав Крістен, поклавши край нашим стосункам.
Несподіваний дзенькіт розбитої склянки в кавярні повернув мене до дійсності. Офіціант впустив тацю із замовленням, його колеги сміялись і аплодували.
Я трохи їх послухав, далі захопився телеекраном на стіні, сподіваючись позбутися давніх спогадів. На інформаційному каналі перебирали вічну вервечку про драми й скандали, немовби життя на землі зводилося лише до цього. Навряд чи це виведе мене зі стану меланхолії.
Ранковий дзвінок кузини Дебори промайнув мені в голові. Я досі був ошелешений тим, що передчув її, відгадав. Може, це і є інтуїція? Але яким чином інформація про її дзвінок могла перетнути океани від самої Індії й дістатися мого мозку, без жодного засобу і за якусь долю секунди? Це просто неможливо, це суперечило всьому тому, що я вчив у школі, що науковці розповідали про функціонування світу
Але як пояснити такий збіг? Випадковість не могла бути задовільним поясненням. Імовірність того, що я вперше за багато місяців несподівано почну думати про кузину, саме тоді, коли вона набиратиме мій номер, була настільки благенькою, що не трималася купи.
І тут зринули слова Анни Саундерс, жінки з Форт-Міда: «Інтуїція справді існує, і ми розробили метод, щоб удаватися до неї за власним бажанням»
Я ковтнув кави і глибоко вдихнув.
А якщо це правда?
У залі кавярні було лише кілька клієнтів: родина з двома дітьми, наче приклеєними до своїх планшетів, молода жінка, яка начебто працювала, сидячи надміру зосереджена над ноутбуком, і старий латиноамериканець, що читав газету, жуючи мафін. Час від часу на його вустах блукала усмішка як реакція на прочитане.
Я пригадав сяючу усмішку старого чоловіка, який замінив мені колесо. Гадаю, він просто радів від того, що приніс комусь користь.
На екрані змінювалися субтитри, нанизуючи погані новини дня. Та їх, напевно, забракло для забезпечення щоденної порції негативних емоцій, бо канал невдовзі взявся крутити кадри підірваних останніми днями будівель у Балтиморі й Чикаго. Безнадійні гори щебеню, серед яких метушаться пожежники. Промені прожекторів метаються врізнобіч. Поліція, яка стримує натовп цікавих на відстані, за жовто-чорною стрічкою безпеки.
І раптом субтитр з повідомленням: «Аматорське відео винятковий документ», і на екрані зявилися трохи розмиті нестійкі кадри. Видно було вежу в Чикаго, людей, які з криком кудись бігли. Зображення тремтіло, наче оператор сам кудись біг, можливо, задкуючи. Під тиском полумя тріскали шибки, розкидаючи шматочки у повітрі. Далі вежа за одну мить обвалилася, майже природно зникнувши з краєвиду. І тоді на камеру наче рвонув вибух коричневого пилу, й екран зненацька почорнів.
Знову відновили пряму трансляцію, журналіст із мікрофоном у руці стояв перед грудою уламків.
Я відвів погляд.
Усі клієнти сиділи, втупившись в екран із засмученими обличчями. У мене самого перехопило подих.
Я ковтнув кави, але вона видалась мені гіркою. Поставив чашку і вийшов.
Їхав додому, але думками був деінде, невідступно повертаючись до відмови працювати з ФБР. Я думав лише про власні інтереси. Про своє дрібне спокійне життя. Свою карєру. Свою телепередачу. Свої покупки задля підтримки іміджу.
Коли забагато думаєш про себе, до кінця життя залишаєшся самотнім.
Коли надто переймаєшся власними інтересами, породжуєш тільки каяття.
5
Форт-Мід, трьома годинами пізнішеҐленн Джексон і Роберт Коллінз чекали на мене при виході з гелікоптера. Той самий несвіжий одяг, що й напередодні, немовби вони не спали або спали не роздягаючись. Здавалося, що зімята сорочка Коллінза, невдало заправлена в штани, намагалася вилізти з них разом із навислим пузом. Джексон гаряче привітав мене, та його запал швидко остудив нетерплячий колега, чиє обличчя відображало радше докір, ніж вдячність на мою адресу. Вони сердились через те, що було втрачено двадцять чотири години? Чи тому, що я повернувся?
Я набрав Джексона, вийшовши з кавярні, і він моментально організував мій приїзд у Форт-Мід. Я передзвонив у контору media training, щоб перенести зустріч. «Прийду, щойно зясую докладніше свій розклад», пояснив я.
Агенти пришвидшеним кроком провели мене всередину невеликої будівлі серед дерев. Коллінз ішов попереду, Джексон замикав нашу групу. Ми перетнули кімнату, де розмовляли вчора, за дверима, на рамі яких висіла табличка «CRV», зайшли в довгий, вузький і темний коридор. Коли двері зачинились із приглушеним звуком, ми опинились у задушливому напівмороці, який зменшувало похмуре світло низки зелених діодів на стелі. Справжнісіньке жахіття для того, хто страждає на клаустрофобію.
Ми зупинилися в кінці коридору перед іншими дверима. Коллінз натиснув на кнопку і зачекав. У тиші я чув його короткий, майже свистячий подих і запах холодного тютюну, яким тхнуло від нього. Засвітився мініатюрний екран «ВХІД», почувся різкий тріск електричного замка, і за дверима стало видно невеличку залу, ледве чи не таку темну, без вікон, начинену електронікою, кабелями, консолями й підсилювачами, які було легко сприйняти за кабіни управління в нечисленних радіостанціях, куди мене інколи запрошували. За однією повністю скляною перегородкою виднілась інша, просторіша кімната, також без вікон, куди ми і зайшли.
У ній Анна Саундерс стояла, заклавши руки за спину, мов Наполеон; вітаючись, вона мені усміхнулась. Але усмішка швидко зникла, поступившись місцем непроникному виразові.
Ми сіли за невеличкий круглий столик. Кімната була вмебльована досить нейтрально: сіре килимове покриття, стіни й стеля всуціль вкриті квадратними пластинами звукоізоляції. Законопачена, звукоізольована й позбавлена будь-яких видимих отворів назовні зала здавалася відрізаною від світу.