Багато людей уявляли, що я користуюся надзвичайною свободою, бо як письменник вільно розпоряджаюся часом та переміщеннями; сам собі господар. Я справді писав, де і коли хотів, ні перед ким не звітуючись. Але справжня свобода йде не від нашого становища: справжня свобода це та, яку ти собі даєш, вона сама собою, вона є способом збагнути існування, прожити своє життя. Людина або вільна, або ні. Якщо вона вільна, то залишається такою незалежно від контексту. Щоб це зрозуміти, досить трохи поспостерігати за людьми. Трапляються звихнуті на правилах, які не дозволяють собі ані найменшого відхилення; перфекціоністи, які у своє щоденне життя вносять багато напруги, самі, як дорослі, підпорядковуються вимогам, яких би не ставив начальник-тиран. І, навпаки, я знав людей, які плутають свободу з неорганізованістю і стають рабами своїх лінощів, перетворюючися на зомбі на канапі перед телевізором, що нездатні перетворити найменшу ідею на проєкт, а іноді втрачаючи будь-яке бажання здійснити бодай щось. Бувають такі, що заплутуються в пошуках утіх і врешті-решт сповзають у пекло залежності від солодощів, алкоголю чи сексу. Чи ж вони справді вільні? Я також бачив людей, які настільки переймалися думкою чи оцінкою інших, що ставали від них залежними. Вони забороняли собі виходити на люди, не поголившись чи не вимивши голову, вдягти на пляж купальник, бо мали кілька зайвих кілограмів, заплакати в кіно, щоб не сприйняли за маленьке дівча Особисто мені вдався парадоксальний подвиг поєднати потроху всі ці недоліки. Так, нам, людським істотам, не так-то й легко бути справді вільними, відсунути вбік свої страхи та забобони й щомиті обирати своє життя залежно від того, хто ми такі й що насправді нам важливе в глибині душі.
Я настільки занурився у власні роздуми, що пронизливий дзенькіт домашнього телефону змусив мене сіпнутися.
Я машинально підвівся, і враз зі швидкістю блискавки мене пройняла абсолютно несподівана думка: це моя кузина Дебора.
Ідучі до телефона, я думав, чому в біса цей дзвінок змусив мене згадати про неї: рік тому Дебора виїхала в Індію, і відтоді я нічого про неї не чув. Та й не було якогось особливого приводу, щоб вона озвалася.
Алло!
Тімоті, привіт!
Почувши трохи гугнявий голос кузини, я аж охнув, геть збитий з пантелику тим, що подумав про дзвінок від неї, ще нічого не знаючи. Це спало мені на думку майже як очевидність
Тімоті, це Дебора, ти мене чуєш?
Так, так
Вона із захопленням розповіла про своє нове життя в Індії.
Збираючись виїжджати, кузина запропонувала поїхати й побути пів року там із нею, доки зможе приїхати її чоловік.
Їдьмо, там буде суперово! підбивала вона мене.
Я міг би це собі дозволити, та стримувала перспектива жити серед епідемій брюшного тифу, лихоманки та всілякої чикунгуньї.
Уяви лишень, я подумав про тебе саме тієї миті, як ти вирішила озватись
Треба вірити, що ми поєднані, дорогенький
Я не знав, у що треба вірити, і, коли ми нарешті поклали слухавки, я довго залишався зворохобленим цією подією. Образ Дебори виник у моїй голові саме тоді, коли задзвонив телефон. Я не чекав на її дзвінок і не мав жодного засобу здогадатись, що це вона І хоча це мене збентежило, якого висновку можна дійти з такого збігу?
Коли я вивів авто з гаража і звернув у вуличку ліворуч, моя гарненька руда сусідка Лінн начебто випадково вийшла з дому. Помахала мені рукою і наблизилась, як завжди, босоніж. Я опустив скло з боку пасажирського сидіння.
Ти вже отямився після Гаваїв? хитро усміхаючись, запитала вона.
Так, усе гаразд.
Вона спокійно сперлася обома ліктями на край віконця і нахилилась, щоб поговорити, тим самим вписавши декольте в отвір. Я по-дурному не втримався, щоб не глипнути на її перса, цього вона, вочевидь, і домагалася.
Маєш стомлений вигляд, констатувала вона, і це слабо сказано. Приходь увечері, випєш чогось тонізуючого. Я цілком вільна, було б дуже чудово.
Маю купу справ, збрехав я.
Шопінг, як виявилося, непросте завдання. Я прочесав усі крамнички на Квін-Плейс-Молл, так і не знайшовши такого вбрання, якого потребував для свого великого дня. Не маючи аніякісінької уяви про те, чого хочу, мусив ходити крамницями, сподіваючись на удачу. Тож ризикував згаяти багато часу.
Підпишіться задля захисту планети!
Молода усміхнена жінка, яка мене гукнула, стояла посеред торгового центру в групі активістів у жовтих, добре помітних здалеку футболках.
Підпишіться задля захисту планети!
Молода усміхнена жінка, яка мене гукнула, стояла посеред торгового центру в групі активістів у жовтих, добре помітних здалеку футболках.
Це петиція проти технологій текстильної промисловості, пояснила вона. Після переробки нафтопродуктів вона найдужче забруднює планету, адже продукує більше СО2, ніж повітряний і морський транспорт разом узяті.
На стенді активістів було велике панно, яке розповідало, що по всьому світу люди використовують дедалі більше одягу, заводи з виробництва тканин випускають продукцію нижчої якості, яка швидко зношується, інколи впродовж одного року деякі марки запускають до двадцяти чотирьох колекцій, спонукаючи тим самим купити щось нове. Американець у середньому купує шістнадцять кілограмів одягу на рік, отакий от рекорд.
Для випуску пари бавовняних джинсів потрібно сім тисяч пятсот літрів води, додала жінка. Стільки води людина випиває за сім років!
Імовірно, можна покластись на синтетичні волокна, припустив я.
Вона похитала головою.
При кожному пранні ті волокна відкидають мікрочастки пластику, що потрапляють у водні потоки. Щороку пятсот тисяч тонн мікропластику завершують свій колообіг в океанах. Це рівнозначно пятдесятьом мільярдам пластикових пляшок.
Охоплений обуренням, я підписав петицію.
Останні крамнички, які я відвідав, так і не дали мені змоги придбати ідеальне вбрання, тож я покинув торговий центр геть розчарований.
Рушивши, я відчув щось схоже на перебої в керуванні, до якого долучився дивний шум. Змилуйтеся, тільки не пошкодження! У мене немає ні часу, ні коштів, щоб дати цьому раду. Я ввімкнув сигнальні вогні, припаркувався на узбіччі вулиці й вийшов, щоб відчинити капот.
Та в цьому не було потреби: моя ліва передня шина розпласталася на асфальті. Більш ніж десять років водіння, і жодної луснутої шини; колись це таки мало статися.
Так, у мене має десь бути домкрат і запасне колесо Зрештою я розшукав їх у заглибленні під килимком багажника. Вдома моє вміння господарювати завершувалося картиною, яку я міг повісити за умови, що картина не була заважкою, а стіна надто щільною. А от щодо механіки
Домкрат продавали без інструкції з використання. Так, зберігаємо спокій, зосереджуємося, це не має бути чимось надзвичайним.
Я став на коліна коло колеса, нервуючи через те, що воно з боку шосе, і нахилився під шасі, шукаючи зручного місця для встановлення домкрата.
Як навмисне, задощило. Так, спробуємо
Я сяк-так приладнав домкрат і почав качати. О, диво! Авто піднялося. Коли колесо було вивільненим настільки, щоб повністю обертатись, я взяв ключ і почав розкручувати гайки.
Якийсь негідник проїхав по калюжі дуже близько від мене й забризкав холодною водою.
Я натискав на ключ, щоб відкрутити першу гайку, але вона не піддавалась. Нахилився над нею, напираючи щосили, аж раптом ключ зіскочив, і я ганебно впав на бік. Боячись, що мене роздавлять, миттєво підвівся.
Я був геть мокрий, дощ заливав мені обличчя. Я знову приладнав ключ на гайку.
Безуспішно, її було заблоковано. Господи, ну, не буду ж я викликати аварійку задля шини
Посуньтеся!
Я здригнувся й швидко обернувся.
Зараз я все зроблю, сказав чоловік, нахиляючись над моїм колесом.
Я чув про типів, які кидаються вам допомагати під час аварії в місті, а потім вимагають якісь неймовірні суми за надану послугу разом із погрозами й залякуваннями.
Дякую, я впораюся самотужки, досить сухо відповів я.
Попри мою відмову, чоловік ухопив ключ, перш ніж я встиг зреагувати.
Облиште! кинув я.
Він продовжував крутити.
Я тихо злився.
Він був сивий (щонайменше сімдесят пять), але це нічого не означало; шахраї не виходять на пенсію.
Чоловік, вочевидь, був обізнаний щодо таких операцій. За якусь мить моє колесо було на місці. Він віддав мені ключ, по його обличчю стікала вода, руки були в мастилі.
Я обережно вийняв гаманець, щоб дати йому на чай, краєм ока глянувши на нього, й здивовано побачив, що він розвернувся і йде геть.
Зачекайте
Усе гаразд.
Я хотів би вам подякувати
Та це дрібниця, промовив він, підійшовши до свого авто, що стояло перед моїм з ввімкнутими аварійними вогнями.
Ви промокли, мені дуже прикро
Я ж не з цукру, кинув він з широкою усмішкою й бісиками в очах.
Авто рушило, а я ще довго стояв під рясним дощем, дивлячись, як його червоні габаритні вогні віддаляються у мокру ніч.