Й вже за хвилину Радислава з жахом та відвертою огидою спостерігала за тим, як небажані гості її починають пригощатися тими наїдками, які Мстислав наказав приготувати для них як неохайно руками брудними пхнуть вони до пащ своїх порослих бородами великі кусні мяса й жеруть їх, наче зголоднілі собаки, майже не прожовуючи й проковтуючи з такими звуками, що Радиславу аж нудило. Вона знову перехопила на собі уважний погляд Ариундея, котрий спостерігав за нею з незрозумілою їй пильністю, але ніяковіння за свою огиду поведінкою його людей зовсім не відчула. Чомусь погляд його уважний почав її чи то нервувати, а чи то дратувати, й вона навіть зраділа була, коли Мстислав наказав їй присісти поряд нього й чогось попоїсти. Але ж охоти до наїдків зовсім не мала, тому лиш тільки копирсалася в мисці з овочами та тушкованим мясом зайця й неуважно слухала розмову чоловіка з його товаришем Ариундеєм. Образа на Мстислава продовжувала все сильніше й сильніше стискати їй серце й наче розширювати ту прірву, що поклалася була між ними з того часу, як посталися вони перед вівтарем і повінчалися шлюбом святим, що мав зєднати нерозривно на віки вічні, а навпаки ж, розєднав їх двох. Можливо, не було на цей шлюб волі Божої, тому й трапилося так, що вона втратила мужа свого, ледь встигнувши заробитися йому жоною, й шлюб їхній був лиш тільки помилкою її великою. Тою помилкою, не допустилася б вона якої, то й не мала би зараз страждати.
Після обіду того та пригощання щедрого Мстиславом ординців Радислава змогла нарешті піти до своєї світлиці, наостанок змусивши себе досить приязно всміхнутися до товариша мужа. Темні, майже чорні очі Ариундея уважно поглянули на неї, викликавши несподівано незрозуміле хвилювання, на яке вона тільки роздратувалася й пішла геть, продовжуючи спиною відчувати на собі той погляд. Він був ворогом безжальним та жорстоким ворогом, й вона ніяк не мала об тім забуватися. Він міг ото так приємно та мило всміхатися, але це ніяк не змінювало його звірячого нутра, прихованої холодної сутності вбивці, що винищував непокірних людей на її землі, мов тих щурів.
Біля дверей з зали вона зупинилася й поглянула на подаровану рабиню. Всміхнулася мяко, щиро жалкуючи цю нещасну, котра потрапила до пазурів звірів, вихоплена з отчого дому. В чомусь ця дівчинка була подібна до неї самої така ж перестрашена й самотня, та й сумувала за батечком і матінкою. Радислава простягнула до Айбіки руку.
Не бійся мене я тебе не ображу.
Айбіка продовжувала дивитися на неї сторожко.
Радислава поглянула на неї запитливо.
Ти розумієш словянську?
Повагавшись, Айбіка повільно хитнула головою.
Так Батько навчали мене мов.
Радислава радісно розсміялася.
Ми схожі більш, ніж я думала. Мене також батечко вчили мов, але переважно латини та мови франків ну і грецької ж, звичайно. Гадаю, що ми з тобою потоваришуємо.
Айбіка виглядалася здивованою.
Що ти я ж твоя рабиня.
Радислава зневажливо хитнула головою.
Цить! Мені зовсім не потрібна рабиня, але подруга потрібна дуже. А тепер ходімо до моєї світлиці й ти розповіси мені, як заробилася рабинею.
Продовжуючи все ж здивовано дивитися на Радиславу, Айбіка покірно пішла за нею й досить несміливо увійшла слідкома до світлиці її просторої, постояла з коротку хвилину на порозі, вражено обдивляючись навколо себе, а тільки вже потім увійшла повільно й якось знову-таки перестрашено. Та, поглянувши на усміхнену Радиславу, зважилася промовити:
Гарно у тебе тут Гарно й незвично.
Ти не звикла до подібного?
Ні, не звиклася. Я народилася та зросла в юрті хоч багатій та великій, та все ж таки в юрті, яка так різниться від вашого словянського помешкання. Прикрашена повстю та візерунками, юрта наша була мені єдиним домом, я звиклася до неї й не знала іншого дому. А ви мешкаєте в таких розкошах мовби хан у Сараї чи Каракумі.
Радислава у відповідь тільки розсміялася.
Та хіба ж це розкоші? Ти не бачила камяного палацу мого батечка, в якому я народилася й зросла, отам справжні розкоші. Але годі вже, йди влаштовуйся до мого ложа й розповідай, як ти потрапила до полону.
Біль у серці Радислави від зради й нелюбові Мстислава не ослабшав, серце все також продовжувало болітися, але вона прагнула відволіктися від тих журних та виснажливих думок, що вже котрий день витинали з неї душу бо ж відчувала як далі перебуватиме під їхньою владою, то геть збожеволіє. Вона має, неодмінно має хоча б трішки відволіктися від думок про Мстислава з Устинією та його нелюбов до неї самої.