Як я скучився за тобою, серце моє!
У відповідь бажала промовити, що скучилася за ним ще більш, що весь день проживалася, мов тортуру витримувала, чекаючи на цю заповітну хвилину зустрічі, та все ж соромязливість брала над нею завжди гору й вона змовчувала. Опускала очі, в яких глибокими озерами плескалося щастя, подавала йому руку, яка кожного разу ледь помітно дрижала, й ішла разом з ним до столу, на білій скатертині якого чого тільки не було. Великі тарелі з впольованою вдень дичиною навколо себе такі запахи смачні розповсюджували, що слина мимоволі котилася з рота, й мед, так вміло зготований матінкою, так і лився рікою. Але сама Радислава того всього майже не бачила й не чула що були їй ті наїдки, коли поряд сидів Мстислав Борисович і кожна клітина тіла її молодого тремтілася від близькості його, а серце завмиралося від щастя. Й як чекала вона з нетерпінням тої днини, коли нарешті стануть вони мужем та жоною й він буде поряд завжди поряд.
І день весілля настався.
У село Пересопниця, володіння боярина Довгодума, того сонячного літнього дня понаїздило, видавалося, вельмож з усієї Київської Русі. Від пишного вбрання князів та бояр блищало все довкола кожен бажав одягнути щонайкраще, з дорогого заморського сукна, аби справити враження на великого князя Данила Романовича, першого коронованого короля Київської Русі й славетного воєводу. Подвіря маєтку Довгодумів так і гуділося, мов той розбурханий вулик, з хвилини на хвилину очікували прибуття Данила Романовича. Та молоду доньку Пилипа Довгодума всі ті хвилювання гостей мало зачіпали. Свого клопоту їй вистачало. Другу добу не поснула вона, не знаходячи собі місця від хвилювання, хоча й раділа з того, що нарешті віднайшла того, хто заволодів її серцем. Бо вже дуже незручно почувалася перед батечком той з безмежної любові до неї скільки гривень віддав штрафом до церкви. А як же інакше доньці єдиній минула вже вісімнадцята весна, а вона ще незаміжня. Батечко мусили платити за це штраф, і Радислава завжди відчувала в цім свою провину, хоча батечко й мовчали й не силували її до шлюбу, шукаючи того, хто нарешті заволодіє її серцем.
У переддень весілля було влаштовано дівич-вечір, і до палацу Довгодумів злетілися боярські доньки подруги Радислави. Хоча мало кого з тих дівчат могла вона дійсно назвати своєю подругою хіба що лиш Миланію, доньку боярина Ольхового. Миланія вже була заміжньою, заробившись дружиною боярина Ростислава Куцого ще в чотирнадцять літ, але дружби своєї з Радиславою не покинула. Маєток Куций мав поряд Пересопниці, тому й дружба дівчат не обірвалася. Миланія була геть не схожою на Радиславу маленька зросточком, пухкенька та румянолиця білявка з веселими блакитними очима. Вона дуже любила свого мужа й щиро раділа щастю подруги, котра все не могла наговоритися про Мстислава Борисовича.
Милашо, яка я зараз щаслива шепотіла вона гарячкувато, усамітнившись з подругою біля вікна й спостерігаючи, як бавляться інші дівчата, пригощаючись солодощами та медовухою. Ти ж бачила його справді він красень неймовірний? А який чемний та ніжний. І як схвилював моє серце в ту ж саму мить, як тільки побачила я його. Нарешті мені зустрівся боярин, котрий припав до серця.
Миланія усміхалася.
Бачу, подружко, що ти закохалася.
Радислава червоніла личком.
А це так помітно? Та я не криюся, тому що кохаю чоловіка, котрому завтра стану вінчаною жоною. І я справді його кохаю, так кохаю, що мені робиться часом боязко від цього почуття й насідаються думки, що коли не буде поряд мене Мстислава Борисовича або ж коли розлюбить він мене, то я й жити на цім світі не зможу
Миланія швидко перехрестилася.
Господь з тобою промовляти подібне! Гріх то!
Радислава спохмурніла личком.
Відаю про це, але відчуваю себе саме так. Люба Миланочко, зі мною взагалі зараз коїться щось незрозуміле то я сміюся весело від щастя, а вже через хвилину можу намислити собі щось і заплакати так, мов не до весілля готуюся, а до похорону.
Миланія обійняла її.
З нареченими це трапляється. Але все воно минеться, як тільки повінчають вас і ти звикнешся до думки про своє заміжжя.
Радислава від цих слів відразу ж просяялася усміхом і не змогла не поділитися з подругою словами боярині Устинії. На що Миланія лиш головою похитала.
Та жінка просто заздрить чужому щастю, тому що сама є нещасливою. Але й справді будь обережною, особливо щодо неї, й намагайся перешкодити тому, аби чоловік твій часто бачився з цією бояринею. Заздрісна жінка спроможна на підлість, а коли вона вже провадила таку розмову з тобою перед весіллям, добра від неї чекати не вартує. Й моя тобі порада тримайся весь час поряд чоловіка, зробися для нього необхідною, мов саме повітря та життя, зачаруй та зваб його настільки, аби жодної іншої жінки у світі не існувало для нього
Господь з тобою промовляти подібне! Гріх то!
Радислава спохмурніла личком.
Відаю про це, але відчуваю себе саме так. Люба Миланочко, зі мною взагалі зараз коїться щось незрозуміле то я сміюся весело від щастя, а вже через хвилину можу намислити собі щось і заплакати так, мов не до весілля готуюся, а до похорону.
Миланія обійняла її.
З нареченими це трапляється. Але все воно минеться, як тільки повінчають вас і ти звикнешся до думки про своє заміжжя.
Радислава від цих слів відразу ж просяялася усміхом і не змогла не поділитися з подругою словами боярині Устинії. На що Миланія лиш головою похитала.
Та жінка просто заздрить чужому щастю, тому що сама є нещасливою. Але й справді будь обережною, особливо щодо неї, й намагайся перешкодити тому, аби чоловік твій часто бачився з цією бояринею. Заздрісна жінка спроможна на підлість, а коли вона вже провадила таку розмову з тобою перед весіллям, добра від неї чекати не вартує. Й моя тобі порада тримайся весь час поряд чоловіка, зробися для нього необхідною, мов саме повітря та життя, зачаруй та зваб його настільки, аби жодної іншої жінки у світі не існувало для нього
Радислава знову почервоніла.
Не вміюся я всього того робити.
А я тебе навчу!
Через декілька хвилин дівчата почали співати пісень і розпускати товсту косу темного волосся Радислави, що символізувало собою прощання з дівоцтвом і називалося завішуванням. Співали журно й сумливо, мов плакалися за безтурботним часом дівоцтва під крилом у любих батечка та матінки, яке миналося для Радислави назавжди, й вже поставалася вона на порозі нового й незвіданого життя. Поставалася на порозі подружнього життя, в якім має стати жоною для свого коханого мужа доброю та турботливою, пізнати щастя й кохання, подарувати йому міцних та гожих діток. Для цього народженою вона була й прийшла у цей світ, та все ж у свідомості, незважаючи на пянке відчуття щастя, темною хмариною бовваніли слова боярині Устинії, й Радислава відчувала страх страх втратити колись Мстислава Борисовича. Хоча шлюб батьків її був міцним і вони вже багато років кохали одне одного, не полишаючи того чарівного почуття в серцях своїх, Радислава все ж чула розмови об тім, що трапляються між подружжями зради та розлучення. Але гоновила від себе всі думки про погане, запевняючи себе в тім, що заздрісні слова Устинії не втіляться ніколи у життя й вона буде щасливою, надзвичайно щасливою поряд Мстислава Борисовича. Вона подарує йому все кохання свого юного й палкого серця, на котре була здатна, й ніколи він не пошкодує об тім, що взяв її за дружину. Й поснути не могла всю ніч перед весіллям, й піднялася на ноги, коли ще й сонце не сходилося над землею, сіла біля віконця й просиділа так нерухомо до тої хвилини, поки до світлиці її зі сміхом не прийшли дівчата та не повели до лазні.
Вони знову співали сумних та журних пісень, і вона мала голосити й прощатися з дівоцтвом своїм. Але плакатися Радиславі зовсім не бажалося, й вона ховала усмішку й голосила напівусміхненою, й вже у лазні, коли дівчата, обмивши її, заспівали нарешті веселих пісень, дзвінко й весело розсміялася. Сміялася й тоді, коли повернули її до світлиці й почали одягати до весілля. А зодягання те весільне варте було самої королівни Пилип Довгодум вже не пожадобився на придане своїй єдиній доньці та на весільне її вбрання придбав тканини дорогого китайського шовку, кольору ніжних вершків, з якого й було пошито довгу туніку, щиро оздоблену вишивкою та дрібними дорогоцінними камінчиками, які мали гарно сяятися на сонці. Голівку нареченої сховали під білий шовковий убрус і золотий вінець, прикрашений смарагдами. Поверх туніки одягнули оксамитовий драпований плащ теж вершкового кольору з коштовною застібкою на плечі у вигляді білосніжної лебеді й Радислава була вготована до весілля.
А далі все полинулося, мов у швидкому сні: вінчання в церкві, яке вона ледь запамятала від хвилювання та щастя, повернення до батьківського дому, на порозі якого вже чекали батечко з матінкою, аби поблагословити їх на щасливе подружнє життя двома іконами Христа та Богородиці, гомін гостей, котрі вигукували вітання й побажання щасливих і довгих років спільного життя, вітання самого Данила Романовича і його теплі, майже батьківські обійми. Й відчуття, що Мстислав Борисович поряд тепер уже назавжди поряд неї. Тремтіла дрібно ручка, коли подавала її мужу своєму вже вінчаному, коли допомагав він піднятися їй на «сіни» й сісти за стіл поряд Данила Романовича. Й хоча поряд неї сидів такий гість особливий, для Радислави головним був на цім бенкеті чоловік, котрому вона тепер належна на все життя своє, допоки смерть не розлучить їх, відібравши щастя всього її життя. Але думати про смерть зараз не був час наразі був час радості та щастя, й велика зала батьківського палацу так і гуділася вся від гостей, що вигукували їм з Мстиславом Борисовичем побажання довгого щасливого життя. Мед та вино заморські так і лилися рікою в ковші та братини, гуслярі грали на гуслах і славили їх з мужем гарними співами, й сама душа її, саме серце її співалося від щастя. Вперше танцювала з мужем і зорила в очі його щасливим поглядом очей своїх сяючих, тримала його погляд поглядом тим своїм, як і навчала Миланія, й відчувала наче владу над ним. А коли сонце вже всілося за обрій, а впиті гості ще продовжували веселитися та гомоніти, Мстислав Борисович нахилився до неї й тихо-тихо промовив: