А ось і наша Радиславочка!
Й незнайомий чоловічий голос відгукнувся на його слова:
Я просто вражений красою Радислави світ Пилипівни.
Радислава завмерлася на місці, не насмілюючись навіть очей підвести на свого майже нареченого, хоча й відчувала та розуміла, що той зараз дивиться на неї. Але знала, що має таки звести погляд й звела його повільно. Поглянула нарешті на боярина Мстислава Борисовича. А він уже стояв перед нею так близько, що навіть і дух захоплювало. Не з вікна тепер дивилася на нього й розуміла те, що правду промовляли брати й справді красенем був Вяженич неймовірним. Золотаво-рудаві кучері, зовсім як у дівчини, опускалися лискучим вкривалом на його широкі та могутні плечі й гарно обмальовували округле його лице з високими вилицями, сірими очима, що гарно відтінялися густими темними віями та бровами й дивилися на неї зараз так так незвично та хвилююче, що навіть і земля втікалася з-під ніг. Мов зачарована, дивилася на нього, ледь розуміючи те, що говорить він їй щось, захоплюючись красою її, та слова його луналися мов здалеку, а сама вона все не могла надивитися на лице його, що сяялося перед очима її сонцем ясним. З усіх бояр, що свататися приїздили в Пересопницю, Мстислав Борисович видався їй найкращим у світі, й на вроду виключну лиця його вготовою вона була дивитися чи не все життя своє, милуючись ним безкінечно. Й затремтіла занепокоєно тоненька дівоча ручка, коли Мстислав Борисович простягнув їй свою руку, аби допомогти піднятися на сіни. Так розхвилювалася, що ледь і відчула доторкання його рук, і швидко поглянула на батечка, котрий уважно й дуже уважно за нею спостерігав.
За декілька хвилин почула від батька тихе запитання:
То що, Пересопниця має готуватися до весілля?
Радислава зачервоніла округлим личком, опустила очі й прошепотіла:
Має.
За мить зала так уся й загуділася, коли боярин Пилип Довгодум сповістив про те, що за три дні донька його повінчається з боярином Мстиславом Вяженичем. Лунали вигуки та побажання довгого щастя та міцної родини, принесли челядні ще меду та заморського вина дорожезного, а Радислава все стримувала себе, аби не обертатися занадто часто та не дивитися на нареченого свого, не в змозі надивитися. Й так вірити хотілося їй, що оцей боярин, що сидів поряд неї й усміхався їй, на все життя подарує їй щастя та кохання, як то вчинив батечко, заробивши матінку надзвичайно щасливою та коханою. Й як раділося серденько її юне на наївне тому, що нарешті віднайшла їй доля мужа жаданого, такого мужа, до котрого припалося й серце її, й душа дівоча.
На другий день Пилип Довгодум влаштував лови для шанованих гостей.
А Пересопниця готувалася до весілля.
Батьківська затишна домівка, великий камяний палац Довгодумів перетворився на розбурханий бджолиний вулик, яким вешталися й носилися швидким вітром челядні й старшини. Починали прибувати гості з поважних бояр, а в день самого весілля очікували на князя великого Данила Романовича, короля Київського. Та самої Радислави та передсвяткова лихоманка мало торкалася. У нареченої були свої думки та клопоти. Клопотами здебільшого займалася мамка Мокрина, керуючи пошиттям весільного зодягання, а ось думки полишалися Радиславі. Мало бачилася вона з нареченим, та вже навіть і думки страшилася об тім, що могло б не бути тої людини в її житті. Повністю зачарована й захоплена його вродою, рахувала вона години й хвилини до тої заповітної миті, коли нарешті повінчають їх у родинній церкві села Пересопниці. Робилася неуважною до всього, що не стосувалося боярина її незрівнянного, наче поснула з розплющеними очима сновигала боярськими пишними хоромами, лиш відсторонено спостерігаючи, як дівчата-покоївки в скрині ковані збирають придане її багате та майже безкінечне. Матінку в ті дні бачила рідко керували рідненька вготуваннями до пишного весілля, поки чоловіки розважалися ловами та бенкетами. Познайомилася Радислава більш тісно за цей час з дружиною брата Мстислава Борисовича Устинією світ Мелетіївною. Бояриня та походила з Брянського князівства й була собою пишна та вродлива лицем. З пшеничними густими косами, котрі майже завжди ховала під повойник та вишитий червоний убрус, зі швидкими блакитними очима та повновидими вустами, бояриня та весь час звертала на себе чоловічу увагу в залі та дворі палацу Довгодумів. І сама пишалася тою увагою, зауважуючи зі сміхом:
Завжди була я годована чоловічою увагою: й у Брянську дівицею, й тепер на землях ваших і вже заміжня за Романом Борисовичем. Мов медом я намазана чоловічому племені, й, коли захочу, будь-котрий чоловік стане моїм.
Завжди була я годована чоловічою увагою: й у Брянську дівицею, й тепер на землях ваших і вже заміжня за Романом Борисовичем. Мов медом я намазана чоловічому племені, й, коли захочу, будь-котрий чоловік стане моїм.
Саму Радиславу таке похваляння дещо вражало.
Як ви можете таке промовляти? У вас же муж є, котрого ви маєте кохати!
Устинія у відповідь на ці слова тільки морщила вродливе своє личко.
Муж, котрого кохати я маю? Яка ж ти, лебідонько, ще наївна та чиста. Не знаєш певне того, що люди не лише з кохання великого шлюби між собою вкладають? Чи тобі просто поталанило мати такого батечка, котрий зовсім не змушував тебе йти проти серця свого жіночого. А я вже мала батька, бодай йому б у могилі важко лежалося, котрий геть почуття мої не брав до уваги. Сказав, що стану я дружиною боярина Романа Вяженича й спробуй тільки слово проказати непослуху чи прохопитися об тім, що не любий мені боярин і не бажаю я до скону свого зватися його дружиною. Відразу ж або сам забив би так, що не швидко отямишся, або ж старшин своїх нацькував би. А мужа свого я й днини жодної не кохала нудить мене від нього, мов від пересолодженого меду. А ти ж бачила його потвора, не те, що брат його молодший. І це ж потрібно було двом братам та від батьків одних уродитися такими оце різними.
Радислава тільки очима лупала. Слова боярині Устини видавалися їй дивними.
Й ви без кохання живете зі своїм мужем?
Без кохання.
Але ж як так можна?
Устина незрозуміло фиркнула.
А ось так і можна! З часом людина звикається з усім. Звиклася й я. Хоча іноді бажається просто вбити ту потвору. Та не дивися на мене так, не я єдина перетерпаю подібні страждання. Скільки дівчат змушені вступатися до шлюбу з нелюбами з волі батьків своїх жорстокосердих, котрих зовсім не цікавить те, що на серці у дитини й чи бажає сама вона ставати дружиною вибраного батьком мужа. Це нікого не цікавить і не обходить, й такі батьки, як твій, то є велика рідкість зараз. І тобі можна лиш тільки позаздрити станеш дружиною такого красеня, як Мстислав. Скажу тобі правду як майбутній родичці, що я сама більшого щастя в житті не мала би, коли б могла покохатися з таким чоловіком, як брат мого мужа.
Радислава швидко поглянула на Устинію. Чомусь слова жінки болісно вкололи її серце й видалися вкрай неприємними, хоча сама Устинія й проказувала все це наче жартуючи, з веселим усміхом на повновидих устах.
Вам подобається Мстислав Борисович?
Устинія весело розсміялася.
А кому ж він не подобається? Ти станеш дружною надзвичайно вродливого чоловіка, котрий так і мановить до себе жіночі споглядання. Бережи своє щастя, Радиславо, а то в житті всяке може трапитися й не встигнеш озирнутися, як зруйнує хтось твоє щастя жіноче.
Устинія, промовляючи ці незрозумілі слова, продовжувала посміхатися й наче жартувати, але для Радислави ті промовини видалися застереженням і холодом вмить скували серце, що ще хвилину тому палало теплом та впевненістю у власному її щасті. Вона не розуміла Устинії, не розуміла того, навіщо промовляє та такі речі перед весіллям нареченій, мовби хоче ненароком якось погане насіння посіяти в душу й серце самої Радислави, затьмарити ту радість сокровенну, що оселилася в серці її молодім від дня зустрічі з Мстиславом Борисовичем. І в ту мить зрозуміла вона, що ця жінка не буде їй за подругу. Ні, ніколи між ними не буде душевного тепла й довіри. Коли Радислава до цієї хвилини ще й бажала подружитися з бояринею Устинією, то зараз те бажання геть відпалося від неї. Вона почала уникати товариства дружини брата Мстислава Борисовича, хоча то було досить складно бояриня не питаючись приходила до її світлиці й заводила перемовини, геть не звертаючи уваги на прохолодність Радислави.
Ледь не кожного вечора батечко її влаштовував бенкети.
Для Радислави ті бенкети тільки й були можливістю побути поряд боярина Мстислава Борисовича, мужа свого майбутнього, тому що вдень він переважно пропадався на ловах з батьком та братами її або ж бився на мечах з братами, а вона мала готуватися до весілля. Й у такі хвилини Радислава відчувала себе геть покинутою й нещасною. Їй так бажалося бачити боярина свого кожної хвилини, бути поряд нього постійно, аби вже в очі його гарні надивитися, аби напитися до спяніння незвіданого раніш щастя близькості чоловіка, котрий так хвилює серце, котрий у думках її присутній постійно. Й ввечері, коли наближався час бенкету, вона пташиною легкокрилою летілася до великої зали, аби скоріше таки побачити Мстислава Борисовича, аби надивитися на нього, напитися щастя бути поряд нього. Й у ті хвилини, коли він був поряд, нею геть забувалися недобрі слова, проказані бояринею Устинією, й те неприємне відчуття, що оселилося в серці після тих слів. Але вона все ж відчувала на собі погляди тої жінки, особливо коли Мстислав Борисович зустрічав її, підіймаючись з-за столу й поспішаючись назустріч. Радислава тріпотілася вся, спостерігаючи за його наближенням, і тихенько завмирала від щастя, коли торкався він теплими вустами її ручки, зазирав до очей гарними сірими очима й проказував тихо: