Наступні декілька днів вказали на те, що сподівання Радислави були марними.
Весілля єдиної доньки продовжував пишно справляти Пилип Довгодум, і всі щиро вірилися в те, що ті сім днів безкінечних веселощів, розваг та хлібосольних бенкетів принесуть молодятам неміряного щастя. Й ніхто не підозрював об тім, що сама наречена віру ту в своє щасливе майбутнє поряд боярина Мстислава Вяженича почала втрачати. Мстислав сам вбивав у ній ту святу віру, не покидаючи свого раптового захоплення Устинією Мелетіївною. Радислава не знала й не відала об тім, що відбувалося між ними, але вона бачила, як гарні очі її мужа все пильніше слідкують за пишною жінкою, вартує тій лиш тільки зявитися у великій залі. Радислава відчувала його увагу до Устинії так само гостро, як і байдужість до самої себе. Тиждень шлюбу знадобився молодій боярині Радиславі Пилипівні, аби зрозуміти, що до неї муж її зробився прохолодним та байдужим. Уже не було поряд того ніжного й незрівнянного боярина, котрий приїхав до Пересопниці більше двох тижнів тому й зчарував її юне серце. Так, при гостях та батьках її він ще був досить стерпним і ставлення його до неї було ніжним та люблячим, та вартувало їм було тільки полишитися в тиші та усамітненні великої світлиці, як вона мов існувати для нього переставала. Й вже як не голубилася до нього, як не цілувала сама ніжно й звабливо відчувала все ж, що не потрібно було йому все те. Лежав поряд неї на ложі, та бачила й відчувала, що всі думки його й почуття були далекими від неї. Й тому більше болю завдавали переможні погляди Устинії, якими вилискувала та кожного разу при зустрічі. Безсила поснути від відчаю та образи, Радислава не одну ніч намислювала для себе покинути Мстислава кинутися в ноги батечку й прохати слізно позбавити її від того чоловіка, шлюб з котрим виявився для неї не щастям, а вже стражданням від перших же днів. Та згадувала переможний полиск блакитних очей суперниці й мовчала. Все ще продовжувала покладати надію на те, що в їхньому маєтку, поряд неї самої й подалі від Устинії, Мстислав позбавиться свого захоплення.
Час спливався швидко в черзі розваг та бенкетів, і якось трішки непомітно настав той день, коли Вяженичі мали їхати з гостинної Пересопниці. Радислава ж чекала на день відїзду з особливим нетерпінням. Устинія помандрує до свого маєтку разом з нелюбом-мужем і облишить кожної днини спокусливо поставатися перед очима Мстислава. Вона забудеться ним, неодмінно забудеться інакше Радислава не знає, як житиме далі.
Прощання з батьками видалося їй надзвичайно важким. Ніколи ще до цієї днини не розлучалася вона з матінкою своєю любою а ось до розлук з батечком звиклася трішки, бо той часто відїздив з Пересопниці в походи та війни. Але ж матінка Матінка від самого народження й до цієї миті була поряд неї, й сум від розлуки з рідними на деякий час навіть думки про чоловіка та Устинію витиснув з серця та свідомості Радислави. Вона довго стояла, пригорнувшись наостанок до матінки, й як не кортіло їй в ту хвилину пожалкуватися рідненькій об тім, якою нещасною зробив її Мстислав та не могла. Бачила радість у материнських очах і не могла загасити ту своїм зізнанням. Матінка ж так раділи, що вона отримала собі мужа по серцю В якусь мить Радислава все ж ледь не сказала того, що ятрило серце її вже тиждень, та Мстислав, досить роздратованим голосом наказавши поспішатися в дорогу, завадив їй. Вона плакала й посміхалася до рідних, коли сідала в криту шатром підводу, в якій мала їхати до свого нового будинку, що стане для неї домівкою на все життя. Радислава не знала геть ні того, яким є її новий дім, в який їхала вона господинею, ані того, яке життя чекає на неї в тім незвіданім далекім краї. Батько та брати розповідали, що землі, на яких розкинувся маєток боярина Мстислава, були дикими й небезпечними, зовсім поряд з кордоном Орди.
Й хоча сам Мстислав заспокоював їх запевняннями в тім, що з монголами він живе досить мирно й справно виплачує їм податок, Радислава все ж відчувала деякий страх, коли виїздила з рідної домівки в напрямку півдня. Начувана була про звірства ординців, й одного разу навіть бачила їх, коли проносилися вони хмарою чорною та зловісною неподалік Пересопниці. Чимось страшним і могутнім віялося від війська того, чимось таким, від чого морозко робилося за спиною й страхом сковувало всю сутність. І того разу єдиного, того видовиська війська ворожого вистачило Радиславі, аби на все життя своє здобути страху перед тими, хто прийшов на їхні землі квітучі загарбниками, сіючи смерть та страждання. Як кожна зі словянок, вона з материнським молоком всотувала в себе ненависть до ординців і незбагненний страх перед тими напівлюдьми, від котрих, за розповідями братів її, смерділося мов від ями з нечистотами, і погляд вузьких очей котрих мав убивчу силу. Й тепер, покохавши Мстислава Вяженича, вона оселиться на землях, що є так близько від володіння Орди, й, навіть незважаючи на всі запевняння чоловіка в тім, що ніякої небезпеки від подібного сусідства зовсім немає, вона все ж відчувала страх. Можливо, страх той полишить її, коли проживе вона в тім краї достатньо часу й впевниться в тім, що небезпеки справді не існує, та все ж ненависть до монголо-татарських загарбників, отримана з молоком матінки, полишиться з нею назавжди.
У тій підводі зі шкіряним шатром вона їхала разом з Мокриною, котра полишилася при ній і після заміжжя, та ще з трьома дівчатами-рабинями, котрі належні особисто їй і не мали підкорятися будь-кому іншому, навіть самому Мстиславу. Муж її їхав верхи на коні своєму баскому, й Радислава знову відчувала себе кинутою й непотрібною йому. Підвода з Устинією Мелетіївною рухалася слідкома за її підводою, а за нею ще черга підвод з родичами Вяженичів, котрі приїздили на весілля. Радислава знала, що за Київом шляхи братів Вяженичів розійдуться вони з Мстиславом помандрують на південь, а Роман Борисович з жоною звернуть на схід до свого маєтку. Зупинка в Києві й Мстислав з Устинією розлучаться, й розлука та подарує нарешті спокій Радиславі. В маєтку мужа, оселившись там повновладною господинею, вона вже докладе зусиль, аби повернути його до себе й воскресити ніжність у його серці. Й вона буде, вона неодмінно буде щасливою в цім шлюбі. Радислава намагалася в цім більше не сумніватися. Й нехай подружнє їхнє життя з Мстиславом почалося не зовсім вдало та щасливо, всі ті страждання мають тільки зміцнити цей шлюб.
До Києва молода бояриня Радислава Пилипівна прибулася майже заспокоєною й вдоволеною. Зупинилися вони в домі двоюрідного дядька Мстислава боярина Макара Заболотного, й на прикрість Радислави Устинія вмовила мужа свого не їхати далі в той день, а теж зупинитися в гостинній оселі родича-вдівця. Вечорілося, коли вони прибули до Києва, й втомлена довгою дорогою Радислава відразу ж після вечері вирішила покластися спати. Вона так втомилася, що навіть не звернула уваги на те, що Мстислав не покладався поряд, а з замисленим виглядом сидів біля вікна й дивився на Дніпро, котрий сірими могутніми хвилями плескався зовсім поряд будинку. Про кого він думав чи мріяв у ту хвилину намислював їхнє спільне майбутнє життя а чи сумував з приводу скорої розлуки з жоною брата свого? Радислава дуже хотіла вірити в перше, та все ж можливість другого вперто прохалася на думку. Вона заплющила очі, на котрих виступилися сльози, наказала собі не думати про погане й майже відразу поснула міцним сном втомленої довгою дорогою людини.
Прокинулася, коли світлицею панувала цілковита темрява та тиша. Спросоння не зрозуміла відразу, де й знаходиться вона, за звичкою вважала, що все ще в дівочій світлиці своїй у Пересопниці. А потім згадала все й напружилася. Тиша світлиці здавалася їй настільки цілковитою, що не чула вона навіть того, як дихає уві сні муж її, посопуючи. Рука задрижала, коли простягнула її й почала мацати ложе, намагаючись намацати на нім сильне й гаряче тіло чоловіка. Й вже за хвилину зрозуміла, що ложе було порожнім. Окрім неї самої нікого на нім не було. Радислава привстала на ліктях і гукнула в темряву незатишну світлиці:
Мстиславе!
Відповілася тиша презирливим мовчанням, і Радислава відчула себе недобре. Відразу спалахом блискавиці заскочила думка об тім, що Мстислав міг у цю хвилину піти на побачення з Устинією, міг знехтувати повагою й до брата свого й до неї жони своєї вінчаної, й впастися в обійми спокусниці, вчинити страшний перелюб. Думка ця ледь розуму її не полишила, та вона все ж супротивилася їй і почала гукати мужа знову й знову, мов намагалася вигукати його з обіймів Устинії, вихопити з них, поки ще не пізно. Та марно гукала
Мстислав не відповідався й не зявлявся перед нею, вона не чула поряд себе дихання його спокійного, до якого вже почала звикатися за той тиждень, що були вони одружені. Чужа й незнайома світлиця відповідалася лиш тишею ворожою й темрявою глибокої ночі. Хотіла було звестися на ноги й піти шукати Мстислава, та не стала того робити, тому що не знала чужого дому й просто не хотіла принижуватися перед Устинією, котра в цю хвилину певне що святкувала перемогу. Свою перемогу над молодою дружиною, чоловіка котрої вона змогла звабити й спокусити на гріх. Радиславі було так боляче так боляче, гірко та погано, як ніколи ще в житті її молодому й безтурботному. Недарма дівчата-подружки співали журних та сумних пісень у дівич-вечір, недарма оплакували минуле життя її, що було наче крилами небаченими захищене любовю та турботою батьківською. В домівці батьківській не відала вона болю та страждання, а як тільки випурхнула з неї, мов птаха з рідного гнізда, так життя відразу ж вразило щонайболісніше. Як міг Мстислав так вчинити з нею? Як міг він вчинити подібно з братом своїм рідним? Радислава того не розуміла й розуміти не бажала. Й ледь не до самого ранку лежала на покинутім чоловіком ложі, ковтала гіркі ягоди образливих сліз і чекала тої заповітної хвилини, коли Мстислав повернеться нарешті до світлиці, де полишив молоду дружину свою й пішов незнамо куди. Й лиш коли темрява ночі за вікном засіріла пролисками першими світанку, він увійшов до світлиці. Наче тать нічний чи харциз, прокрався до ложа тихо й зовсім нечутно, й Радислава з відчуттям гіркого докору дивилася на постать його могутню, що ледь помітно виднілася їй у світлі ранку. Він роздягався й скинув свиту свою розшиту, коли вона нарешті тихо запиталася: