Де ж був ти, муже мій?
Було видко, що Мстислав здригнувся, здригнувся від несподіванки й обернувся лицем до дружини. Й хоча Радислава не могла бачити його очей, вона відчувала на собі його погляд. Й ледь стримувала себе, аби не кинутися на нього зі словами дорікання.
Мстислав озвався спокійним голосом:
Ти не спиш?
Я прокинулася, а тебе немає поряд.
Він відкинув свиту геть.
Мені все не спалося, й я пішов гуляти на берег Дніпра.
Радислава помовчала й тихо запиталася:
Один?
Звісно один. А тепер помовч нам скоро підніматися й у дорогу, й я хочу відпочинути, аби не впастися з коня.
Він був таким спокійним, прохолодним та відстороненим, що вона просто не насмілилася більш нічого йому сказати. Мовчала й спостерігала, як він покладається поряд неї на ложе й відразу ж міцно посинає, мовби втомився цієї ночі. Сльози набрякали на її очах, але вона трималася й не плакала, а просто лежала й дивилася, як спить Мстислав такий спокійний і наче вмиротворений, з легким та ледь помітним усміхом на вустах й лице його більш чітко видніється перед нею у світлі наступаючого дня. Благословилося на світ, скоро він має прокинутися й вони вирушать далі але Радислава в ту хвилину думала зовсім про інше. Чому не могла вона позбутися думки об тім, що неправду проказав їй Мстислав і ночі цієї не на березі Дніпра він гулявся, а насолоджувався в обіймах Устинії. Радислава мала в цім таку впевненість, мов то сама все бачила на власні очі, хоча ж нічого вона й не бачила, й не знала нічого певне. Тільки здогадувалася й мов відчувала його зраду. Знала, що він ніколи не зізнається їй, і те, що, можливо, трапилося цієї ночі, так і полишиться для неї невідомим, але Саме в ці хвилини, коли сонце сходилося над Києвом, на чужім ложі схилившись над поснулим мужем і вдивляючись у його спокійне та розслаблене лице, Радислава відчула раптом, наче щось змінюється в ній самій. Зникає та ніжність, з якою вона звиклася думати про мужа свого за цей короткий час знайомства, й наче кохання її скороспіле до нього помирається зараз глибоко в серці її, задихаючись від зради. Обережно, аби не пробудити його, вона торкнулася його розслаблених вуст кінчиками лиш самими пальців і подумала об тім, чи торкалися цих вуст сьогодні вуста іншої жінки? Потім також обережно погладила його лице та шию, широкі могутні плечі, запитуючи себе об тім, чи торкалися їх руки пишної красуні боярині Устинії? Й скрикнула ледь чутно, коли Мстислав раптом ухопив її за руку з безжальною силою й відкинув геть її долоню.
Якого дідька ти мене чіпаєш, коли я сказав, що хочу поспати?
Радислава відсторонилася подалі.
Вже розвиднилося, озвалася прохолодно, вражена й ображена тою холодністю та майже грубістю, з якою він до неї поставився. Швидко підхопилася на ноги, але все ж іще чекала того, що він вибачиться перед нею за цю грубість свою. Але не дочекалася. Мстислав смачно потягнувся, звівся на ноги й почав собі вдягатися, навіть не поглянувши на неї, навіть не озвавшись більш і коротким словом. Поводився він так, мов і не існувало її поряд нього, мов перетворилася вона враз на пусте місце. Й то ображало як то ображало й скільки болю спричиняло молодій дружині, котра кохала й жадала бути коханою. Але відчувала себе в ту хвилину зовсім непотрібною та зайвою. Й вкотре вже питала вона себе, чому ж він так раптом перемінився до неї, чому заробився таким чужим і холодним? Адже по приїзді своїм до Пересопниці він був іншим. Можливо, вона ніколи не відшукає відповіді на це запитання.
Одягайся, чого застиглася?
Знову грубе й холодне поводження, й ці наказні слова, кинуті їй, мов тій рабині, Радислава відчула, що сльози знову набрякають у її очах, але не забажала виказати перед чоловіком свого болю. Просто обернулася до нього спиною з прохолодним виразом лиця й почала вмиватися. Вони виїздили разом з Романом Борисовичем, і біля підвод та коней Радислава знову зустрілася з жінкою, котра темною тінню посталася між нею та її молодим мужем. Зустрілася й зрозуміла, що підозри її стосовно зустрічі їхньої нічної є не зовсім безпідставними. Блакитні очі Устинії горілися й палали перемогою та вдоволенням, і навіть така ще молода бояриня, як Радислава, могла здогадатися по вигляду суперниці своєї, що та здобула над нею перемогу. Й слова Устинії, проказані їй на прощання, тільки все й підтвердили.
Устинія розквітла усміхом до неї.
Бувай, родичко. Й памятай переді мною не встоїть жоден чоловік.
Одягайся, чого застиглася?
Знову грубе й холодне поводження, й ці наказні слова, кинуті їй, мов тій рабині, Радислава відчула, що сльози знову набрякають у її очах, але не забажала виказати перед чоловіком свого болю. Просто обернулася до нього спиною з прохолодним виразом лиця й почала вмиватися. Вони виїздили разом з Романом Борисовичем, і біля підвод та коней Радислава знову зустрілася з жінкою, котра темною тінню посталася між нею та її молодим мужем. Зустрілася й зрозуміла, що підозри її стосовно зустрічі їхньої нічної є не зовсім безпідставними. Блакитні очі Устинії горілися й палали перемогою та вдоволенням, і навіть така ще молода бояриня, як Радислава, могла здогадатися по вигляду суперниці своєї, що та здобула над нею перемогу. Й слова Устинії, проказані їй на прощання, тільки все й підтвердили.
Устинія розквітла усміхом до неї.
Бувай, родичко. Й памятай переді мною не встоїть жоден чоловік.
Радислава вся напружилася.
До чого ти все це мені говориш?
А ти не здогадалася?
Ти
Молися, щоб Господь подарував тобі сили пережити біль. Тому що чоловіка свого ти вже втратила, люба Радиславо.
Радислава зневірливо похитала головою.
Не розумію, про що ти промовляєш
Лиш про те, що ваш Мстислав тепер мій і, коли я захочу, в будь-яку мить він приповзеться до мене на колінах, і ти нічого не зможеш вдіяти.
Він мій муж перед Богом і людьми!
Устинія задерла голову й розреготалася.
А чи надовго? Ти ще не зрозуміла нічого.
Радислава обдарувала її призрим поглядом.
Я зрозуміла добре тільки те, що ти є зрадницею й геть ницою жінкою, подібною до тих жінок, про котрих при дворі Данила Романовича озиваються останніми лайливими словами й засуджують судом. Ти похваляєшся переді мною своєю владою над моїм мужем, та маєш запамятати одне я Мстислава тобі без бою не віддам.
Устинія тільки фиркнула.
Ти програєш, дитино.
Радислава кинула на суперницю впертий погляд.
А це ми ще побачимо.
Гадаєш переграти мене? Спробуй, але на тебе чекає поразка Устинія не доказала своїх отруйних слів, тому що до підводи, біля якої стояли жінки, підійшов Роман Борисович й обійняв дружину за пишний стан.
Все нагомонітися не можете? Та годі вже, час у дорогу вирушати, а погомоніти ви встигнете ще, як на гостини до нас завітаєте.
Радислава промовчала, нічого не відказала на ці слова нового родича й, попрощавшись із ним, сховалася в затишку підводи. Чула голос чоловіка, котрий прощався з братом та його дружиною, наголошував на скорій зустрічі й наказував челяді рухатися. Рожеві вуста Радислави кривив гіркий усміх. Ні, вона ніколи не поїде на гостини до Романа Борисовича, нехай уже той їй вибачить. І вона не пустить чоловіка до маєтку брата його, вона все зробить для того, аби Мстислав забув ту жінку. Думки об тім, що Мстислав її не послухається й коли намислить, то все одно чкурне до Устинії, Радислава намагалася не допускати до себе. Сподівалася на краще, сподівалася на те, що вся оця біда таки минеться, коли прибудуть вони до маєтку.
2
Радислава була задрімала, коли пробудив її поштовх Мокрини й тихі слова:
Прокидайся, дитино моя, твоя нова домівка чекає на тебе.
Розплющивши очі, Радислава сонливо поглянула на свою вірну мамку, а потім уже відкинула краї шкіряного шатра й визирнула назовні. Місцина видавалася дикою, зовсім дикою й пустельною Радислава помітила лиш декілька селянських хатин-землянок, біля яких паслася худобина. Дому Мстислава вона ще не бачила, а коли угледіла, дивним передчуттям раптом затислося її серце. Й не стала чекати чоловіка, сама вистрибнула з підводи й завмерлася на місці, дивлячись на будинок, що мав стати її домівкою на все подальше життя. Дім цей дещо вирізнявся від батьківського палацу й був збудованим не з каменю міцного, а лиш з дерева. Високий паркан ховав його від безкрайого напівстепу, який простягався, куди було не кинути оком, й тільки десь там далеко, мов та стрічка, виднілися зелені дерева Радислава не розуміла, що за передчуття охопили її, тільки-но була вона побачила маєток свого мужа, але відчувала страх. Можливо, то був страх перед цією дикою й небезпечною місциною, якою, за переповідками братів її, вешталися ординці й грабували та вбивали отакі малозахищені поселення. Чи то був страх від близькості до кордону Орди, що могла загрожувати небезпекою? Радислава того не розуміла, але вперто продовжувала відчувати страх навіть і тоді, коли Мстислав спішився, підійшов до неї, обійняв та запитався з тою ж посмішкою, яка була на його вустах і раніш і котру так полюбила сама Радислава: