5
Бурозубка давненько не бувала в кварталі, названому іменем відомого українського генерала. То ж навіть не здогадувалася, що за кілька літ те довкілля, яке вона знала, давно закінчилося, і хижі поступилися місцем великим віллам. Такі Броня зустрічала на ілюстраціях рекламного тижневика «Наше місто», яке безкоштовно їй що пятниці кладе до поштової скриньки листоноша. Але ніколи не подумала б, що вони повиростали, мов діти, зовсім поруч, через одну зупинку. Особливо її вразив двоповерховий котедж на шість підїздів (кожен підїзд як вхід до окремої квартири!). І понад усіма дверми гвинтові східці, які вели на другий поверх, до спільного стрічкового балкону з висячими садами!
Подібні палацики визирали з-поміж боязкої весняної зелені, вздовж усієї дороги. Вони були такими чистенькими і невживаними, що видавались іграшковими. Бурозубка уже, було, подумала, чи не в казку вона потрапила, аж несподівано перед нею виникла таблиця з великою цифрою «3» на фасаді. І пенсіонерка збагнула, що це і є вотчина таємничого Таратули. «Адже ж він, здається, казав, що живе під третім номером?» згадала Броня.
Триповерхова фортеця була чи не найвищою на вулиці, і її покрівлю з червоної черепиці та сателітарну антену бачили, мабуть, навіть з далеких провулків. Споруду оточував дендропарк з водограями та екзотичними чагарниками. Від хвіртки до вхідних дверей простягнулася доріжка з витійливим орнаментом.
Як героїня казок братів Грімм, Бурозубка поцікавилася в якоїсь перехожої:
Хто живе в цьому замку? Чи не міністр який?
Таке скажете! пхикнула подорожня. Беріть вище. Сам Микита Таратула!
Хто живе в цьому замку? Чи не міністр який?
Таке скажете! пхикнула подорожня. Беріть вище. Сам Микита Таратула!
«Бідний чоловік, подумала Бурозубка, востаннє поглянувши на монументальний бельведер[3]. Це ж не жарт опалювати стільки кімнат і мити більше десятка вікон!»
По дорозі вона завернула на базар, аби купити молока для Орчика. За певну винагороду вона таки домовилася з вихователькою, і тамта влаштовувала їй зустрічі із сином Пасьоних. Та саме в цю хвилину, коли Бурозубка засовувала до торбини пластикову півторалітрівку, наднесла нечиста Сипонького.
Ви б ящиками брали і відразу в машину, порадив Бурозубці торговець. Де то вартує що дня ноги трудити ради однієї пляшечки молока.
Жарт дядечки так образив Бурозубку, що вона, пославши його на три кілометри, почвалала геть. І вкотре згадала Орчика, який ніколи не дає їй дурних порад. Правда, він не може говорити. Але якби до нього повернувся дар мови, то він, Бронька була у цьому переконана, розпитав би цьоцю, як вона поживає, чи не потрібна їй допомога, і простягнув би свого іграшкового карлика, що охороняє надра землі. Раптом її думки з Орчика перескочили на Сипонького. Чи не він підіслав їй того Таратулу, аби посміятися з неї? Там, мабуть, уся родина побилася об заклад, що мафіант із Чупринки звабить тітку, і їм буде з чого потішитися. «Якщо цей Таратула знову стрінеться мені на дорозі плюну йому межи очі і скажу, що я його відразу розкусила, дала собі слово Бурозубка. Мене не проведеш!»
6
Одного ранку, вибравшись до міста, Бурозубка запримітила серед поблажливої флори своєї вулиці чорновидий автомобіль! Навіть спершу очам своїм не повірила. Може, то якась подібна машина? Але коли з неї вийшов таки Таратула, то Бурозубка спершу подумала, що біля його обійстя є, мабуть, камера, і він бачив, як вона сновигає навколо його плантації. І тепер оце приїхав зясовувати, чи не його вона виглядала? І обличчя її зайнялося від сорому. «Скажу йому, що випадково опинилася в його районі», вирішила Бурозубка. Але Таратула зовсім нічого не знав про тітчині відвідини. Він почав виправдовуватися, що його цілий тиждень не було у Львові, бо їздив до столиці. Тоді Бурозубка зітхнула полегшено, як земля-матінка перед дощем
У його очах було стільки світла, що вона відразу упевнилася: не може він діяти до однієї спілки з її ненависними родичами! І відразу забула про свою обіцянку прогнати його. Зауваживши, що цьоця за час розлуки з ним дещо злагідніла, Таратула після вітального вступу сказав:
То може, ви, нарешті, відкриєте мені своє імя?
Оскільки в Бурозубки уже не вистачало сил пручатися вона без викрутасів відрекомендувалася:
Броніслава.
Але коли Таратула відповів, що йому дуже приємно, у ній, як черва у яблуці, заворушилася підозра, що тут не обійшлося без підступів родини, і не стрималась.
А якби я називалася Катериною чи Уляною, то вам би було менш приємно?.. запитала голосом отруйненьким.
Але ж ви вередливі, відповів Тарантула. Мені однаково, як вас звати, але ж потрібно якось розпочати розмову
І запросив цьоцю до парку неподалік.
До речі, як звали вашого племінника? поцікавилася в Таратули тітка.
Петро Миндюк, відповів Таратула.
Пригадую, це, здається, була така проблемна дитина, сказала Буро зубка і закусила губу. Із цим Миндюком в неї були звязані не найкращі спогади. Учень часто зривав урок, різав парти, розбивав вікна, жбурляв з останнього поверху школи на вчителів паперові кульки. Ще добре, як ці ємності він наповнював водою Але якось йому спало на думку залити в такий кульок чорнило. Відчув його на собі директор, костюм якого не змогли реабілітувати навіть у хімчистці. Тож у Бурозубки як щирої й відвертої людини, язик не повертався лукавствувати, називати колишнього учня взірцем добропорядності й старанності.
Але Таратула навіть не думав їй перечити.
Моя сестра, яку покинув чоловік, не могла собі дати ради з такою неспокійною дитиною, визнав він. Воначасто посилала мене до школи вносити компенсацію за зїджену крейду, подертий глобус, розвалений пісуар, видерті плінтуси Всього й не перелічити.
А як склалася його подальша доля? з острахом поцікавилася Броня в співрозмовника, ні на мить не сумніваючись, що такий хуліган мусив відвідати ті місця, де можна познайомитися з білими ведмедями.
В нього все гаразд, запевнив її Тарантула. З таких хлопчаків нерідко виростають справжні мужчини й турботливі чоловіки. Племінник закінчив будівельний технікум та й працює прорабом в Іспанії.
Вони увійшли до парку, розбитого на тераси, який лише починав несміливо братися зеленню. Давно Броня сюди не заходила. Ще коли була вчителькою, то ішла на службу центральною алеєю. Але пенсія обірвала її прогулянки.
Бурозубка відразу помітила, що цей зелений масив став іншим, невпізнаним.
А де ж подівся кінотеатр? спитала вона здивовано, не вздрівши на звичному місці великої деревяної споруди. Замість неї залишилася улоговина, яку згодом працівники з благоустрою засаджували квітами.
Ви бували в ньому? аж наче зрадів Таратула.
Аякже. Тут завжди було так велелюдно, навіть уночі прожектор освітлював всю вулицю, і не страшно було повертатися додому. А на ґанку було багато портретів відомих кіноакторів. Я майже всі кінофільми тут передивилися: і «Діамантову руку», і «Операцію «И»
Та і я ці фільми переглядав саме тут, сказав Таратула. Бо навчався неподалік, ось у цьому університеті.
Броня ще дужче відчула в особі Таратули споріднену душу.
А коли ви закінчували науку? поцікавилася вона. Таратула назвав дату. Броня зраділа, мов би зустріла друга своєї юності. Річ у тім, що й вона також була випускницею цієї Альма-матері і вилетіла з неї у тому ж році, що й Таратула. А це було тоді, тоді як Гагарін полетів у космос!
Чому ж ми там із вами жодного разу не побачилися? вигукнула Буро зубка, шкодуючи, що стільки літ вони були поруч, проходили тими самими коридорами, а не бачачи одне одного!
Я навчався на економічному, пояснив Таратула, а ви, мабуть, біологію студіювали
Спускаючись головною алеєю цього зеленого масиву, вони обоє пригадували, що з нього зникло, пішло у безвість. Адже цей ландшафтний заповідник масив живе за тією ж схемою, що й людина. Підростає, розвивається, квітує, осипається.
Раніше, ліворуч від алеї були дитячі каруселі такі сидіння на ланцюгах. А внизу під косогором гойдалки-човники. Таратула їх добре памятав: приводив сюди племінника, щоби, як жартував, збовтати його на каруселі.
Поруч біля клумби із чавунною вазою з барельєфами, що зображували течію людського життя, розташувався літній ресторанчик із кількома столиками під червоними парасольками.
А ось морозиво тут продають, як і у часи нашої юності, сказав Таратула, коли вони наблизилися до шатра кафетерію наприкінці алеї. -Правда, тоді його виймали із холодильника у вигляді коричневого ящичка. Дозвольте вас пригостити!
Ви ще пригадуєте тамте морозиво! вигукнула Броня. Вона раптом відчула смак тамтої замороженої їжі з вершків, без єдиного консерванта.
Якою ж здоровою Броня тоді почувала себе і яким смачним мусило тоді бути це морозиво, якщо могла їсти цей продукт у невиразній обгортці взимку та ще й у двадцятиградусний мороз! Якби воно було таке, як тепер, на пальмоядровій олії вибіленій і дезодорованій, в шоколаді такій тонкій, що тріскається під зубами, мов би була зі скла, Бурозубка не стала б споживати його в ті дні. Сучасне крижане кришиво з піском, здатне прожити півроку, не знаходило відгуку в її серці. Але в присутності Таратули вона би й бензину напилася.
Даремно ми думаємо, що минуле зникло з лиця землі. Воно існує паралельно, незалежно від молодших поколінь, у спогадах старожилів, у піснях, кінофільмах, фотографіях, книгах. А з висоти літ здається кращим, ніж було насправді. Звичайно, не легко Бурозубці й Таратулі жилося років тридцять тому, важко було купити гарний одяг і навіть звичайний шампунь, все ж згадували ті роки не без сентиментів. Бо вони тоді були молодими, здоровими, красивими і вірили, що їхня доля складеться якнайкраще, що завтра буде ліпше, ніж сьогодні
Своїм приїздом Таратула вдихнув у Буроузубку життя, як Бог у першу людину. І світ відкрився перед нею в усій своїй красі, як хвіст павича. Бурозубка раптом запримітила, як царює весна; як водять хоровод хрущі. Коли Таратула провів Бурозубку до хати, то вона з подивом побачила: ота покручена яблунька, яка давно розівчилася давати плоди, зненацька вибухнула таким нестримним цвітом, що неможливо було розгледіти її стовбур; а також, які у неї, Бурозубки, мешти немодні й потріскані. Намагаючись стати так, аби новий знайомий не запримітив дірки на її лівій взуванці, Бурозубка подумала: «Як довго я спала».
Якщо в Бурозубки раніше були якісь сумніви стосовно Йосипа Таратули, то після прогулянки в парку вони відпали. У неї й у її нового знайомого виявилося стільки спільних спогадів! Адже він колись слухав ці ж пісні, що й Бурозубка, дивився ті фільми, що й вона, не забув навіть цього морозива, що було тридцять літ тому. Бурозубка відчула: в неї нарешті зявився друг. Її молодість, її ідеали, виявляється, не канули в Лету. Вони продовжують існувати, якщо знайшлася ще одна людина, яка памятає про них. І цей паралельний світ продовжував жити в їхній памяті.