Ода до радості (збірник) - Яна Юрьевна Дубинянская

Збірник

Ода до радості

Збірка оповідань

Передмова

Кілька відтінків радості

Моя бабуся говорила, що постійно незадоволений стає легкою здобиччю пекла. Вона була дуже розумною і світлою людиною, прожила складне життя, проте вміла радіти простим речам, на які більшість не звертає уваги, як на щось занадто буденне й усім доступне.

Без багатьох речей можна жити, лише без радості ніяк. Вона наче повітря за її відсутності людина задихається. За будь-яких обставин без неї не обійтися. Надто у часи випробувань, коли найбільше потрібні віра у власні сили, надія на краще, любов до ближнього. І не так вже суттєво, скільки саме її маємо багато чи мало, краплю чи океан. Вона просто має бути, бодай як мікроелемент, без якого не функціонуватиме живий організм.

Часом вона виникає не завдяки, а всупереч. Нізвідки, без жодного приводу. Трапляється, й зі своєї протилежності зі смутку. Різновидів безліч.

Радість творчості. Радість порозуміння, у першу чергу із самим собою. Радість здолання сумнівів і прийняття рішень. Радість споглядання. Надії і перетворення. Радість доброї розмови. Подолання спокуси. І радість наповнення енергією. А ще помочі скривдженим. А також спокою. І боротьби. І звісно радість свободи Пізнання та пізнавання. Повторюваності і неповторності. Нескінченний перелік, спільний для усіх або ж суто індивідуальний. З наповненими джерелами, доступними усім. Черпай не вичерпаєш.

Прості речі, душевні порухи, промовисті вчинки, повязані з радістю. Слухати музику дощу, спостерігати за дітьми, усміхатися незнайомим, говорити правду, годувати голодного, напувати спраглого, поділитися необхідним, викинути зайве, відчувати спорідненість, знати своє коріння це усе повязане з нею. Вона завжди поруч у хвилини, коли людина не може змовчати, коли говорить важливі речі, підводиться з колін, випрямляє спину, виходить за окреслену кимось межу І особливо, коли відчуває спільну радість, огром емоцій, що єднає вільних людей.

Бетховен уславив Радість у найскладніший період свого життя.

Хворий, позбавлений слуху, затиснений лещатами бідності композитор написав свою безсмертну 9-ту симфонію, у фіналі якої хор виконує «Оду до радості» Тепер це гімн Євросоюзу.

Свого часу Микола Лукаш переклав слова Шиллера «Ода до радості» заговорила українською. Там є такі рядки:

Наша дійсність потребує вчинків. Від кожного щось доброго бодай потроху і матимемо зовсім іншу реальність навколо. Але задля цього треба підтримувати у собі вогник радості, дар бачення приводів для неї. Іноді це неабияка наука.

Десятеро письменників і письменниць зі Львова, Харкова, Донецька, Києва, Ужгорода, Сум, Луцька, Херсона, Рівного й Криму мали чимало приводів для написання збірки «Здрастуй, смутку!», а написали «Оду до радості». У цій збірці кілька відтінків радості. Яскрава, тиха, бурхлива, меланхолійна, неочікувана, прикликана, випадкова І навіть сумна. Бо там, де радість,  там і крихта суму. У стукоті залізничних коліс, у запаху трави, у миті порозуміння, у порусі надії Тримаймося за радість і один за одного.

Галина Вдовиченко

Євген Положій

Обраний

Він зайшов в автобус, і все одразу змінилося.

Сіре шосе магічно закрутило невидимі колеса і почався рух назустріч куполу біло-блакитного неба, диску рожевого сонця; він побачив їх, наче в океанарії, здивований і осліплений божественною величчю ранка, крізь велике вигнуте лобове скло. Ось які ліки, виявляється, потрібні, щоб місяць нерухомості розтанув в одну мить, розчинився в безмежній ясності і свіжості повітря і з неба спустилася магічна мотузкова драбина:

дорога;

дорога;

рух!

Ось що, виявляється, необхідно додати до гіркої мікстури самотності ніжний шелест коліс по шосе, гамір вранішніх пасажирів,  щоб дізнатися, відчути, почути краєчком вуха, як хтось там, нагорі, в небесах, з легким скрипом відкриває люк і скидає тобі безшумний порятунок, супроводжуючи повітряними поцілунками, які, ледь торкнувшись чола, перетворюють світ із темного тунелю на прекрасне місце.

Прекрасне місце.

Без сумніву.

Мандрівник (так він себе подумки волів називати) поставив невеликий зелений наплічник на сидіння поруч і завмер, намагаючись увібрати в себе якомога більше дивного світла, що випромінював новий, такий незнайомий і такий несподіваний ранок.

Все це диво коштувало недорого, всього три зімяті гривні до залізничного вокзалу, які, не обертаючись, прийняв сірий похмурий апатичний водій, схожий, як дві краплі горілки, на всіх місцевих водіїв маршрутних таксі та автобусів, якщо вони самі, звісно, не були схожі на місцевих татар.

Автобус знову зупинився, почали заходити люди. Переважно жінки похилого віку з яскраво нафарбованим волоссям і обличчям, що голосно обговорювали прохолодну погоду, яка має встановитися останніми серпневими днями на півострові. Поганий прогноз мандрівника мало схвилював ліворуч, на відстані витягнутої руки, сиділа зовсім юна, років шістнадцяти дівчина, і незайманість її засмаглої шкіри за сім секунд спянила його. Він відчув її запах, наче запах крові, такий же міцний і заманливий, навіть трохи запаморочилося в голові, і йому захотілося негайно поцілувати дівчисько в блискуче від сонця туге стегно. І це несподіване відверте еротичне відчуття лише додало веселості; тепер мандрівник впевнився остаточно: що б він сьогодні не затіяв, що б не забажав усе йому підкориться, усе неодмінно вдасться, бо бувають даровані обставинами і долею в житті кожної людини дні, коли вона стає обраною.

Обраним.

Обрана.

Обраний.

Виходячи з порожнього вокзалу на перон, він ледь не наступив на рябу собаку з великим розтягнутим рожевим животом годувальниці.

Незважаючи на кінець серпня, сьому ранку і неблагополучний прогноз, сонце припікало. Мандрівник вибрав лавочку, яка зручно ховалася під листя дерев, і сів, очікуючи на восьму і потяг.

Через десять хвилин виявилося, що через місцевий залізничний вокзал навіть у такий ранній час ходять красиві жінки, у перші десять хвилин він нарахував три. Дівчина середнього зросту, в тілі, з дуже засмаглою шкірою і довгим темним волоссям, шикарно декольтована, курила на ходу, елегантно струшуючи довгими червоними нігтями попіл; поцокуючи підборами, пройшла, пронісши в ідеально обтягнутих чирвовим тузом джинсах бажання і сум. Можливо, йшла на роботу, а швидше, з роботи, вона нагадувала вигнанницю, принцесу-вигнанницю. З протилежного боку назустріч їй зявився тендітний силует: струнка талія, благородна осанка, рівні, не зігнуті провінцією плечі, на які спадало, наче шаль, темне довге і густе волосся; тонкі риси обличчя й очі здалеку не розгледіти; не доходячи до перону і кіосків, звернула ліворуч, залишивши в спадок очікування таємницю. Через колії, обертаючись, перебігла дівчина з кошиком великих жовтих яблук: у вєтнамках, простій світлій коротенькій сукні, з білими стрункими ногами, русява, на обличчі ні йоти косметики, років шістнадцять-сімнадцять; стрімкі рухи і радість життя в подарунок.

Перон потихеньку наповнювався людьми: вони виходили з вокзалу на вулицю цілими родинами, тягли важкі валізи, переступали, зойкнувши, собаку; але рожевобрюха сука й не думала вставати і поступатися дорогою, лише ліниво ворушила хвостом. По вокзалу зробили два різні оголошення, але дуже нерозбірливо, тож із усього сказаного через старенький мікрофон почулося лише «на перший перон прибуває» і «сантехнік Макаров», після чого по першому перону, вправно оминаючи людей, настільки впевнено проїхав суворий мужик на мопеді, що склалося враження, ніби тільки-но оголосили, що на перший перон на мопеді прибуває імярек сантехнік Макаров.

Огрядна жіночка в білому спортивному костюмі з червоним надписом «Росія» на спині піднімає газетному кіоску металеві віки напрочуд непристосована для продажу преси конструкція.

Поруч на лавочку під саме дерево в тінь сідає старенька суха бабця в акуратній білій хустці з невеличкою торбинкою, очевидно, їхати їй десь недалеко; зовсім не схожа на гамірливих і амбітних жінок з автобусу, нехарактерний для півострова типаж.

На сусідню лавочку вмощується чоловяга: років шістдесяти, грубе засмагле обличчя в рубцях-зморшках, уважні до всіх слів навколо очі під густими бровами, сиве коротке волосся з високими залисинами на лобі, мязисті, міцні руки, очевидно, що багато і тяжко працював на землі і зараз працює; міцний дядько. Уважно дивиться на наплічник і мандрівника, хоче щось запитати, але його випереджає якийсь тип на іржавому велосипеді з мішком на багажнику, набитим всіляким мотлохом. Тип вдягнутий погано, від нього тхне смітником, але він веселий і посміхається.

 Куди їдеш?  запитує він.

 Туди,  махає ліворуч мандрівник.

 Агов, а я думав, туди!  махає тип рукою праворуч і рушає собі далі, подзеленькуючи металобрухтом.

 Куди їдеш?  запитує він.

 Туди,  махає ліворуч мандрівник.

 Агов, а я думав, туди!  махає тип рукою праворуч і рушає собі далі, подзеленькуючи металобрухтом.

 Пальма! Пальма!  гукає до собаки чоловяга з сусідньої лавочки.  От же бідолашна тваринка!

 Важко з вами тут сидіти!  не витримує раптом бабця у білій хустині й підводиться.  Піду я.

«Як точно сказала!» дивується мандрівник.

 Пальма! Пальма!  знову кличе собаку чоловяга, але ряба рожевобрюха сука й не поворухнеться.  Її минулого літа, якраз вона цуценят носила, машина збила,  пояснює густобровий.  Думали, не виживе або як виживе, то ніколи більше не народить. Так її тут усі підгодовували, навіть таксисти, о!  Підняв палець догори, начебто то не таксисти годували собаку, а космонавти.  Жаліли А цього літа принесла трьох, так двох уже люди розібрали, один залишився. Вам не потрібно часом? Пальма!  Чоловяга незграбно кидає шматок пиріжка на асфальт, але сука, вигріваючись на сонці, лежить нерухомо.

Поруч іде прибиральниця в грубому синьому халаті з совком і щипцями для збору сміття.

 Чому в халаті, Валю? Жарко ж!  жартівливо звертається до неї густобровий чоловяга.

 А ти хочеш побачити, що під ним?  грайливо парирує жінка. Виглядає вона років на сімдесят.

У напрямку рейок побіг здоровенний чорний пес.

 Трезоре! Трезоре!  кличе пса чоловяга, але той ігнорує персональне звернення.

 Думаю, батько він,  тихо, по-змовницьки, зауважує густобровий.  Бо всі цуценята з чорними лапами. Або от він. Рудий! Рудий!  кличе рудого пса, що тільки-но висунув із дверей вокзалу пласку несимпатичну морду.  Рудий!

Але Рудий навіть вухом не веде, натомість, не поспішаючи, шкутильгає до лежачої собачої королеви вокзалу. За ним біжить смішне пухнасте, руде, зовсім не схоже на рябу подерту з облізлою шерстю матір, цуценя з чорними лапами.

 М-да,  протягує чоловяга,  все, як у людей.  І уточнює: У собак Так ото накручено, що не розбереш, хто з ким і як.  Раптом майже кричить, тицькаючи пальцем у бік перону: В Одесі його б уже арештували давно за таке! А у нас  і в розпачі махає рукою на групу відїжджаючих, у центрі якої стоїть немолодий чоловік, без майки, з голим величезним черевом.