На перший перон прибула електричка до Євпаторії, певне, та, яку оголошували перед мопедом і Макаровим.
А мінський на який перон подадуть?
На перший. Зараз от електричка поїде А ви хіба не відпочивати? показує очима на наплічник.
Ні, я додому.
А я думав, у Євпаторію. Щось ви не засмагли зовсім.
Собаки ж, бачите, теж не засмагли.
Чоловяга сміється і раптом знову майже кричить, тицяючи пальцем:
Ти диви, ти диви, як він ходить кумедно!
Повз них поважно проходить хлопець у чорній футболці з якимось дивовижним яскраво-кольоровим малюнком на пузі, широко і смішно, наче гусак, розставляючи стопи й широко відставляючи від тулуба руки, так, наче під пахвами у нього добряче натерто. Хлопець розрізає натовп через весь перон і звертає біля кіоску «Укрпошти» праворуч. За кіоском зупиняється, бере футболку за низ, витягує її перед собою і, звівши очі до носа, уважно роздивляється надпис і малюнок; після чого, задоволений побаченим, прямує далі вже нормальною ходою.
Сонце лізе нагору.
Мандрівник не пропустив жодної деталі, жодного руху, жодної посмішки; репліки, слова, звуку; все, що блукало гарячим повітрям ранкового невеличкого кримського вокзалу, знаходило відгук у свідомості. Він бачив світ обємним, цілком, начебто в шести вимірах одразу, без винятків і застережень, до самого дна, без жодних секретів ясним і зрозумілим, як акваріум із золотими карпами. Мандрівник дивувався, бо нічого особливого для цього не зробив; він просто працював три місяці на маяку, майже не спускаючись униз, на пісок, до моря; він цілі три місяці перебував майже на пятдесят метрів ближче до неба, ніж інші, але зрештою виявилося, що це нічого не значить. І тільки коли він вийшов на дорогу, сів в автобус і поїхав, усе зарухалося. Запрацювало. Закрутилося:
колеса;
сонце;
стегна.
У купе сидів молодик, вдягнутий, певне, за останньою місцевою модою: великі окуляри-крапельки; синтетична сорочка у чорно-білу смужку, такі полюбляють носити в Києві на базарах; напрасовані гострими стрілками, об які, здавалося, можна і поголитися, знову ж таки синтетичні темні штани. Неголене широке обличчя, давно не стрижений, у коротких сильних руках борсетка і мобільник, по якому він час від часу повідомляє приятелеві, що потяг уже поруч, і запитує, чи справді там усе готово.
Мандрівник поставив на стіл пляшку з мінеральною водою, виклав два спортивні журнали про український футбол, які він читав із погано прихованим жалем, але без співчуття, книгу Вільяма Фолкнера «Гамір і шаленство». Він читав цей роман з першого дня, як потрапив на маяк; текст давався неймовірно важко, тож закінчив лише позавчора вночі, а вчора весь день не міг думати ні про кого іншого, ніж про героїв Фолкнера: Бенджаміна, Квентина і Квентину, Ластера, Ті-Пі, Верша, стару чорну Диксі, матір, бабцю, Джейсона-старого і Джейсона-меншого і, звісно ж, Кедді, неймовірне, фантастичне дівчисько. Зрештою він зрозумів, що повинен перечитати роман знову, просто зараз, не відкладаючи на потім, тому що потім усе зітреться, змиється, припорошиться буденністю і чари зникнуть. Потім він помре і не прочитає.
Провідниця принесла постіль. Тепер, коли він ознайомився з передмовою і післямовою, з таблицею, яка більш-менш орієнтувала в заплутаних подіях роману і часі, в якому вони відбувалися, тепер, коли він уже прочитав роман один раз, йому читалося значно легше. Він уже не дерся джунглями підсвідомостей і розмірковувань, прорубуючи мачете здогадок часові та просторові розриви і стрибки, а йшов знайомою дорогою, лише інколи зупиняючись на секунду, щоб привітатися з давніми приятелями. Так він і заснув, вдихаючи сирість залізничної білизни:
колеса;
час;
Фолкнер;
гольф.
І тут трапилось диво йому наснився другий том «Гамору і шаленства». Спочатку мандрівник розсміявся, згадавши історію з рукописом другого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя, який той, за легендою, спалив десь у Римі. Але мандрівник нічого ніколи не чув і не читав про другий том «Гамору і шаленства» Вільяма Фолкнера. Тим не менш текст йому снився, приходив до нього в сон із відкритого в ранковому небі божественною рукою люка повітряним поцілунком у чоло, запахом засмаглої юної шкіри, прозорим сонячним променем він ліз мотузковою драбиною нагору, легко і невимушено, начебто так і потрібно, так і було задумано, насвистуючи лейтмотив і продовження сюжетної лінії роману. Другий том «Гамору і шаленства» починався з епізоду, коли Квентина туфлею на високому підборі акуратно вибиває шибку у вікні кімнати свого ненависного дядька Джейсона і витаскує зі схованки свої кревні три тисячі доларів, які він у неї вкрав; а потім вони їдуть на автомобілі Квентина, така схожа на матір, і актор бродячого цирку, з яким вона втекла з дому, у актора на вітру тріпотить червона краватка. І так вони мчать безкрайніми дорогами американського Півдня назустріч невідомому і прекрасному новому життю, молоді і щасливі.
Певне, немає сенсу переказувати весь роман, який наснився тим ранком мандрівнику. Книги потрібно читати, коли вони надруковані. А якщо вони існують лише в уяві або снах, потрібно дочекатися, поки їх хтось напише. Тобто, як казав Френк Заппа, розповідати про музику все одно, що танцювати про архітектуру. Саме той випадок.
Мандрівник прокинувся вражений. У купе було прохолодно, кримський шифрований модник зник, журнали про український футбол зникли разом із ним. Мандрівник узяв роман Фолкнера, невеличку легеньку, дешево видану книжку, і ще раз уважно перечитав передмову і післямову ані слова про другий том, навіть жодного натяку. Більш того, всі вислови Фолкнера з приводу свого улюбленого роману свідчать про те, що письменник вважав роботу цілком завершеною.
На станціях продавали готові обіди картоплю з куркою, огірок, загорнуті в целофан, але він застерігався купувати щось на руках, тож їв тільки морозиво. Лише в Харкові, де потяг довго стояв, він не витримав і купив булочку з маком, черству і несолодку, навіть із чаєм не зміг здолати й половини. Від легкого відчуття голоду ставало приємно і затишно, і ніщо не заважало до пізнього вечора, поки потяг не притяг його в рідне місто, у напівтемряві поміж мріями та реальністю згадувати дивний сон: главу за главою, сюжет за сюжетом. Але що більше мандрівник намагався подумки відтворити роман від початку до кінця, то швидше від нього вислизав текст: як будь-який сон, як марево, як ріка, яку він хотів спіймати і затримати голими руками.
У сухому підсумку, коли запищали і засвистіли гальма й мандрівник через брудне скло прочитав назву свого міста на будівлі вокзалу чотири сині неонові літери, від роману залишилося тільки відчуття:
небо;
дорога;
сум.
Він не міг би звязати тепер і двох слів про долі героїв, про те, чим усе закінчилося і чи закінчилося взагалі, тому що книжки це не життя, книжки ніколи не закінчуються, тим-то вони і цікаві, в тому-то і їхня мудрість. Тепер мандрівник знову нічого не знав про другий том «Гамору і шаленства» і в той же час знав усе. Тож вдома, сповнений радісної думки, що він єдина у світі людина, яка читала, ні бачила продовження найкращого роману Фолкнера (крім, звісно, самого Фолкнера), постеливши плед, вмостився на підлогу, вкриту пилом у палець завтовшки, і провалився в сон.
У сухому підсумку, коли запищали і засвистіли гальма й мандрівник через брудне скло прочитав назву свого міста на будівлі вокзалу чотири сині неонові літери, від роману залишилося тільки відчуття:
небо;
дорога;
сум.
Він не міг би звязати тепер і двох слів про долі героїв, про те, чим усе закінчилося і чи закінчилося взагалі, тому що книжки це не життя, книжки ніколи не закінчуються, тим-то вони і цікаві, в тому-то і їхня мудрість. Тепер мандрівник знову нічого не знав про другий том «Гамору і шаленства» і в той же час знав усе. Тож вдома, сповнений радісної думки, що він єдина у світі людина, яка читала, ні бачила продовження найкращого роману Фолкнера (крім, звісно, самого Фолкнера), постеливши плед, вмостився на підлогу, вкриту пилом у палець завтовшки, і провалився в сон.
Нічого не наснилося.
Хіба що колеса.
І тонкі бронзові литки.
Зранку мандрівник нарешті знайшов розгадку і дав раціональне тлумачення вчорашнім подіям: так, звісно, ніякого продовження роману «Гамір і шаленство» не існує в природі, такий текст ніколи не був не тільки надрукований, а й навіть відтворений у рукопису. Але Фолкнер його все ж таки створив, таємно від всіх і вся, це напрочуд у його стилі створив і тримав у голові, не бажаючи відпускати з найрізноманітніших, можливо, глибоко особистих причин, у світ (мандрівникові вчасно згадалася донька письменника, яка померла, коли їй не виповнилося і року, Фолкнер, створюючи Кедді, начебто продовжив її життя, придумав наново, навічно).
Мандрівник подумав, що вчинив би на місці письменника так само, тобто не віддав би свою Кедді світові повністю, залишив би для себе всю іншу радість, окрім уже написаного і виданого. Але зараз, коли минуло стільки років, відтоді як письменник помер, напевне, такі деталі і тонкощі вже не мали значення, тим більше Фолкнер, здається, сам послав йому сигнал через відчинений у небесах люк, скинув мотузкову драбину. Тож він має записати побачений сон, занотувати це диво для інших людей; та й шкода було мандрівникові розлучатися з магічним відчуттям, магічним світом роману, як завжди шкода дарма втрачати людині той свій день, у якому вона почувається обраною.
Обраним.
Обраний.
Він працював ночами, до четвертої-пятої ранку, набираючи на компютері слова, намагався згадати сюжет і героїв, але, крім автомобіля і червоної краватки коханця Квентини, більш-менш природно описати нічого не міг. Однак навіть у цьому невеликому шматку тексту він відчував це майже фізично було забагато літер і слів, які, на жаль, не відтворювали відчуття дива; не відтворювали навіть відчуття відчуття дива; і як він не намагався, але не міг повернутися до магії сну, перекласти її на умовний папір. І що найпарадоксальніше: щойно він закривав очі й згадував Кедді, головну героїню роману, так знову накочувалася Фолкнерова хвиля і легкий дотик небесного поцілунку дзвенів у вухах, але ж писати з заплющеними очима він ніяк не міг, як не старався, виходило бозна-що і крапка, схожа на ключку для гольфу.
Зрештою, після трьох місяців безплідних спроб він викинув у кошик файл із назвою «Вільям Фолкнер. «Гамір і шаленство», т. 2».