Ви сечу зібрали? цікавиться вона вранці, крутить у руках чи то пляшечку, чи то вузьку баночку, видану кожному. Як я сюди влучу, мені невтямки. Проте бадьоро суне виконувати завдання, спираючись на спинки ліжок. Але ж спробувати можна?
Від неї фонить імпульсами активного життєлюбства.
Донечко, ластівко, мяко шелестить у мобілку Щойно відтручувала свою Ірину, бо та напосідала на неї: мамо, зарядка мамо, твої вправи «Годі вже! сердилася Інна Максимівна. Більше не можу! Вже пять разів ноги піднімала, відчепися. Яка ж ти настирлива, Ірко!..»
І ось тепер: донечко, ластівко.
Донька сидить біля мами по півдня. Дрімає на ліжку товстулі Оксани. Йдучи, залишає пакет із останньою порцією вихоплених з-під газонокосарки кульбабок. Ми одночасно їх зауважуємо на підвіконні: забула! Операція порятунок кульбабок триває ховаємо їх у холодильнику наприкінці коридору.
І внучка у сусідки теж ластівка. З вигляду школярка, зовсім юне створіння з косою, а, виявляється, вже працює після університету. Вони перекидаються з бабусею жартами, онука охоче допомагає їй доїсти щось смачненьке.
Еге ж, каже, я побігла, цілує бабцю.
Біжи, ластівко, відповідає бабця. Ви якісь захекані усі, проводжає її поглядом. Не варто аж так поспішати. Мене мама підганяла заміж, боялася, що буде запізно. Мама хворіла, я її доглядала кілька років. Яке тут особисте життя? А потім вийшла заміж, і нічого від мене не втекло, усе встигла.
У голосі ледь відчутна гірчинка. А може, здалося.
Цікаві факти! піднесено повідомляє мені в день своєї виписки. Найдавніший міст у Парижі називається Новий міст! Оце так-так
Маленький привід для радості, один із багатьох, вони повсюди. Вміти б бачити. Навіть у повторі забутого та у замовлянні майбутнього. Плани у Інни Максимівни такі: разом з донькою й онукою вона висадить на подвірї багатоквартирного будинку виноград. Південну «ізабелу». Пагін уже давно пустив коріння у трилітровій банці з водою, вона стоїть на кухні, у чорному пакеті. Назовні визирають цибухи з кількома тоненькими блідо-зеленими прутиками і листям. Проте садити у землю ще рано, треба мати терпіння й дочекатися стиглого травня, коли відійде небезпека нічних приморозків. Живцем виноградної лози поділився знайомий. У нього плодоносить справжня «ізабела», і він щоосені ділиться пагонами з тими, хто має намір переконатися, буде щось з того чи ні, заохочує сміливців. Не Крим, не той клімат, але весь секрет у догляді. І у терпінні. Інна Максимівна сповнена рішучості перевірити. Виноград ростиме під балконом, сусід обіцяв зробити навіс, а під ним лавку. Можливо, і стіл. Буде така альтанка для усіх. Інна Максимівна допомагає собі руками: ось тут, креслить у повітрі, балкон, тут альтанка, а лавка з цього боку. Вона зараз вимальовує майбутнє не згірше тої дівчинки-циганки.
Йде додому, спираючись на руку онуки, двічі зупиняється, посеред палати й у дверному отворі. Кілька несерйозних порад мені наостанок. Жартувати та усміхатися її повсякденна звичка. Онука терпляче чекає, доки бабуся закінчить свою промову, без найменшого роздратування чекає, з ледь помітною усмішкою.
Нічого не забули? озирається Інна Максимівна. Не потрібно нічого забувати в лікарні. Не хочу повертатися. А! Помах руки. Наче точка в кінці абзацу.
Та, що в той же день замінила Інну Максимівну, виявилася з категорії «зачиніть вікно». Вони є чи не у кожній маршрутці, ці жінки, яким дме. Валя одразу захряпнула фрамугу: протяг. Затулила краєвид за вікном вертикальними жалюзі. У нас, виявляється, були жалюзі. Шурхотливий звук відрізав нас від світу, відтак я не побачила, як ввечері поступово змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом. Проте наслухалася нескінченного монологу по телефону: а він що? а ти? ги-ги-ги. І далі щось про свекруху і про яйця під майонезом, дуже голосно, так, наче навколо нікого. У стіну роздратовано погупали.
Тихіше! гукнув хтось.
Це до нас? здивувалася сусідка. Що за люди!.. А у вас що? З чим лежите? І заходилася докладно звітувати про свої проблеми зі здоровям, з найдрібнішими подробицями.
Після безсонних годин я нарешті забулася під ранок важким сном. Розтулила очі: жалюзі на вікні. Негайно на вулицю. Негайно! Тільки б двері на подвіря виявилися відчиненими. Вони легко подалися назустріч, випускаючи до пташиного співу, до мяких косих променів ранкового сонця. Чиста свіжість у повітрі, у затінку трава у росі. Від запаху скошених кульбабок залишився тільки спогад. Траву на газонах вчора зібрали, але під бордюрами ще вянуть побляклі водянисті трубочки з коричневими китицями на кінці. А серед низько постриженої конюшини самотні, дивом униклі гострих лез, яскраві кульбабки.
Попереду мене рухається моя довга струнка тінь. Ранкові промені вміють це робити видавати бажане за дійсне. Помахую руками, яка ж я тут збіса струнка, легка й невагома. Маківка тіні добігає до куща жасмину, прохолодного й рухливого. На зелених пупянках майбутніх квітів тремтять краплі дощу.
Велика радість у малому.
Зараз повернуся в задушливу палату, скажу новій сусідці: так чудово на вулиці, чого ви тут сидите зачинені? Відкриймо жалюзі, опустімо ручку фрамуги Тут немає протягів, гайда перевіримо разом.
А якщо вона не погодиться, то що ж, не біда. Більше гулятиму. Переселюся у цей чудовий зелений двір. Ще три дні і на волю. Як там казала Інна Максимівна? За будь-яких обставин знайдуться прекрасні моменти. Вміти б побачити.
Олександр Гаврош
Жертва любові
1
Ми, здається, проїхали, блиснув зубами голомозий водій у темних окулярах, що надавали йому мафіозного вигляду, і, обернувшись, почав поволі здавати назад. Так-так, це через кілька будинків, он біля тієї високої берези.
На неширокій вулиці, яка тепер служила за трасу, рух був вельми жвавий. Автівки з гуркотом пролітали то в один бік, то в другий поміж двома рядами хат, хатинок і палаццо, які закуталися в рятівну від спеки зелень. Адже село розташовувалося на узбережжі моря і давно було «землею обітованою» для численних одпочивальників, яким не по кишені курорти та санаторії. А тут, знявши кімнатку, можна було отримати те ж саме море і пляж за доступнішою ціною.
Голомозий прицмокнув язиком, глибоко видихнув повітря і вимкнув двигун.
Приїхали! підморгнув він тонкому, як тростина, білявому хлопчині на задньому сидінні і поклав руку на коліно жінці, що сиділа побіч нього. Та усміхнулася куточками уст, але її погляд ховався за чорними шкельцями окулярів. І тому в слові «Міша!», яке вирвалося з повних жіночих губ, не можна було без погляду прихованих сивих очей достеменно розібрати інтонацію: чи то грайливу, чи то застережливу, а то й осудливу.
Дід буде радий як слон. Водій вискочив із автівки і заходився відчиняти багажник, де були гостинці з нагоди несподіваної зустрічі.
Петре Юхимовичу! загорлав гість із Одеси, несучи в руках велетенський кавун. Зустрічайте подорожніх!
Пляшку горілки і мясні делікатеси, вже нарізані й акуратно запаковані в супермаркеті, ніяково тримав у руках білявий парубійко. Він помітно нітився, що видавало в ньому вчорашнього студента, і несміливо пройшов через відчинену металеву хвіртку на подвіря. Попереду височів будинок незвичної в цих місцях форми. Це була явно нетипова споруда: простора, квадратна, з великим балконом, що виходив на вулицю, з декоративним оздобленням зеленою плиткою, яка застигла в геометричних фігурах на стінах. Загалом будівля справляла приємне враження, хоча й тягнуло від неї колишнім життям, не теперішнім.
Господар сидів на затишному подвірї в затінку виноградного листя у пластмасовому кріслі за таким же пластмасовим червоним столиком. Притримуючи однією рукою старі окуляри, він схилився над книжкою.
Ви тільки полюбуйтеся, людині вісімдесят пять років, а вона все ще продовжує працювати над собою! гучно мовив голомозий. Вічний учень, як казав уже не памятаю хто.
Старий відірвав велику кулясту голову від книжки і спробував розгледіти своїх гостей. Він уже давно недобачав.
Не впізнали, Петре Юхимовичу? голосно реготнув водій. Значить, багаті будемо!
Це ти, Мішо? невпевнено перепитав господар, змахнувши рукою.
А хто ж іще, пане Петре! заходився обіймати голе старече тіло одесит, плескаючи по опущених плечах господаря. Он гостей вам привіз: молоду художницю Тетяну й уявіть собі журналіста, який візьме у вас інтервю.
Не впізнали, Петре Юхимовичу? голосно реготнув водій. Значить, багаті будемо!
Це ти, Мішо? невпевнено перепитав господар, змахнувши рукою.
А хто ж іще, пане Петре! заходився обіймати голе старече тіло одесит, плескаючи по опущених плечах господаря. Он гостей вам привіз: молоду художницю Тетяну й уявіть собі журналіста, який візьме у вас інтервю.
Журналіста? здивувався Петро Юхимович, і від хвилювання його нижня губа затряслася. А для чого? Ти ж знаєш, що я давно поставив хрест на своїй долі.
Ні-ні, пане Петре! Україна має знати свої таланти! Ваше життя є прикладом для всіх нас. Міша задоволено ощирився.
Так-так! нарешті подала свій дзвінкий голосочок Тетяна, якій було вже за тридцять. Її видовжене доглянуте обличчя, капелюх із соломки, перевязаний червоною стрічкою, легенька білосніжна сукня, що облягала розквітле тіло по формі, видавали в ній людину зі смаком. Я давно хотіла з вами познайомитися, адже стільки чула про вас від Міші!
Дуже приємно! торкнувся простягненої мякої жіночої долоні господар, і його голос аж зірвався на хрип. Це велика радість для мене. Адже у нас майже ніхто не буває. Почувайтеся як удома!
А це наша акула пера! плеснув по плечу білочубого Міша, який у художницькому середовищі Одеси був відомий не стільки своїми картинами, скільки рідкісним талантом усе вирішувати і бути всюди за свого. Одне слово, незамінний діяч. Його і в спілку прийняли радше не за майстерність, а просто без Міші, як його всі по-панібратськи кликали, було як без рук. Як хтось влучно підмітив: вміти жити це теж талант.
Степан, офіційно представився хлопчина, кивнувши поважно головою.
Петро Юхимович, подав тремтячу руку старий. Чи не замолода ваша акула пера? блиснув посміх із сивих кущуватих брів.
Пане Петре, це той випадок, коли кажуть: із молодих, та ранніх. Стьопа був на практиці в Одесі і так сподобався редакції, що його запросили на роботу. Тож сьогодні він працюватиме з вами. Буде досліджувати вашу творчість, так би мовити. А ми з Тетяною подамося на море. Я ще цього року й не купався порядно. Ви не проти, Танюшо?