Художниця знітилася і не знайшлася що одказати.
То спочатку треба перекусити з дороги! заметушився старий. Оксано! Де ти там? У нас гості!
Із кухні, що знаходилася в цокольному поверсі, вигулькнула голова дружини господаря. Літня жінка, але значно молодша від чоловіка, вийшла на подвіря, витираючи спрацьовані руки білим вафельним рушником.
Бачиш, не забувають старого, зітхаючи, кивнув головою на прибулих Петро Юхимович. Ану придумай нам щось до рота кинути!
2
На обіді, який затягся і був присмачений розсольником і численними тостами, що виголошував Міша, поки пляшчина білої цілком не спорожніла, було весело й гамірно. По-перше, в одесита рот не закривався, так і сипав різними байками та кумедними випадками з життя, а по-друге, господар справді виявився, попри свій поважний вік, людиною товариською і дотепною. Він сходився з незнайомими з перших слів, що виказувало в ньому чоловіка бувалого й мудрого.
Після третьої чарки сорокалітній Міша, який свою джентльменську увагу спрямував на сусідку Танюшу, під столом непомітно для інших поклав їй на коліно свою важку долоню. Вона її одразу і рішуче прибрала. Але коли одесит, зблиснувши золотим зубом і виголошуючи чергову здравицю «патріархові українського малярства», повторив спробу, Тетяна тільки сіпнулася й застигла непорушно, переповнена гарячою хвилею, що накрила її з головою.
Їй стало млосно, чи то від спеки у тридцять вісім градусів у тіні, чи то від непереборного бажання, що йшло від цього невгамовного чоловіка. Адже вона кілька років, як була розлучена, і тепер жила з матірю в маленькій квартирці у сусідній області. Дітей у них із колишнім так і не зявилося, що, можливо, і було причиною їхнього невдалого шлюбу, який врешті-решт звівся до гаркання одне на одного та биття подарованих на весіллі сервізів.
Новоспечений журналіст хоч і випив одну чарку за знайомство, але уважно слухав і час від часу щось записував у синьому блокнотику. Схоже, це справді була майбутня акула пера, настільки вона зосередилася на роботі. Почувши щось незвичне, Степан широко розплющував очі, кумедно сіпав бровою і промовляв упівголоса: «Ого! Оце так!» і шурхотів надгризеним олівчиком, аж вдавлюючи слова у розграфлені на клітинки сторінки.
По обіді Міша запитав господаря, чи ласкаво дозволять їм сьогодні тут заночувати, адже після такої бучної оказії він не ризикує сідати за кермо. А так вони ще й морем встигнуть натішитися сьогодні ввечері й завтра вранці.
Петро Юхимович з розумінням посміхнувся:
Аякже, Мішенько! Ночуйте, коли ласка! У нас якраз дві кімнати вільні.
Міша непомітно підморгнув Тетяні, від чого ту залила густа червона барва. Хвала Богу, що темні окуляри були поруч на доладній русявій голівці, тож вона їх квапливо опустила на очі.
3
Після недовгого пообіднього сну, коли у найвищий градус спеки все довкола завмирає і лише повітря тремтить від південного сонця, гості й господарі затишного будиночку на вулиці Приморській приходили до тями.
Тетяна, що мала вищу художню освіту і пильно слідкувала за виставками й фаховими журналами, котрі можна роздобути у звичайному обласному центрі, здивовано розглядала кімнату, в якій лежала на широкому ліжку. А точніше ковзала поглядом по двох десятках невеликих картин, якими були густо всіяні стіни. Судячи з бронзових рамок, це були давні роботи господаря, але виглядали вони надзвичайно свіжо.
Хата під соломяною стріхою, сільська піч із хлопчиком, вишивальниця у зеленій хустці, босоногий пастушок, автопортрет господаря, коли йому було удвічі менше літ, ніж сьогодні, все це не давало погляду ковзнути байдуже по стіні. Воно зупиняло його давно зниклим світом і змушувало топтатися по полотнах, вишукуючи все нові й нові подробиці.
«Ти диви! Оце тобі дід!» мовила про себе жіночка і, припіднявшись на лікті, оцінююче глипнула у дзеркало навпроти ліжка й заходилася поправляти зачіску. Тут її думка мимохіть торкнулася сильної, мязистої фігури голомозого Міші, і в грудях їй знову стало гаряче. «От халепа! зітхнула вона. Він точно одружений, гульвіса клятий!»
Із-за стіни долинали голоси і гучний сміх одесита. Очевидно, всі вже попрокидалися і жартували. За чверть години одесит із художницею попрямували вулицею до повороту, за яким курна польова дорога вела до моря. Воно було неподалік, і в повітрі вчувався його солений густий пах.
Натомість вчорашній студентик, поклавши перед Петром Юхимовичем чорний лискучий диктофон, влаштував йому справжній допит. Адже поки Міша, розморений горілкою і спекою, похропував, Степан, сидячи по-індуськи на сусідньому ліжку, строчив своїм недогризком запитання у блокнот. Вигляд юнак мав задоволений, ледь не тріумфуючий, адже відчував, що матеріал йому трапився незвичайний і стаття буде не просто вдала, а й певною мірою сенсаційна.
Господар мав чудову освіту: закінчив не тільки художнє училище, а й інститут у Москві. Його вчителями були визнані майстри пензля СРСР, лауреати всесоюзних премій, класики, чиї роботи покоїлися в музеях. Тож чому дивуватися, що картини Петра Юхимовича вражали яскравістю кольорів, соковитим мазком, якоюсь небуденною силою і світлістю.
Степан мнув свого білого чуба, і протягом їхньої двогодинної розмови його не покидала одна думка. Нарешті він зважився її висловити.
Пане Петре, ваше життя таке цікаве, почав він здалеку. Вас долучали до роботи і в театрі, і навіть у кіно. Ви мали в Одесі чудову роботу, квартиру, але все покинули і перебралися сюди, на берег моря подалі від мирської суєти. Я не можу зрозуміти однієї речі чому про вас ніхто не знає? Адже ви справжній скарб!
Видно було, що Степан розхвилювався. Його голос наприкінці зірвався на фальцет.
Петро Юхимович мовчав, прикривши велику голову з невеличкими залишками сивого волосся по боках порябілою від старості долонею. Його бліді губи з домішкою синюватої барви ледь помітно трусилися.
Так, я знаю, що заслуговував на більше, промовив стиха він. Але не завжди так стається, як нам хочеться.
Але чому ж менш талановиті за вас отримали і звання, і премії, а ви навіть не стали членом Спілки художників?! Це ж несправедливо!
Господар усміхнувся. Наївність молодого новинаря обеззброювала.
Мені завадила моя невіра у власні сили, нарешті після паузи видихнув старигань. Я весь час сумнівався: чи правильну я вибрав життєву дорогу? Чи вмію я малювати? Чи те малюю, що потрібно? Ви знаєте, що таке постійно сумніватися?
Степан був заскочений запитанням, адже мав перед собою чітку візію власного життя і навіть поетапні кроки до сходження на омріяну вершину.
Але чому?! вигукнув він. Чому ви сумнівалися? Адже у вас усе виходило! Ці роботи, тицьнув він олівцем на стіну, на якій висіло кілька великих живописних полотен, навіть мені, далекому від мистецтва, говорять про ваш талант. А Михайло з Тетяною від них просто у захваті!
Але чому?! вигукнув він. Чому ви сумнівалися? Адже у вас усе виходило! Ці роботи, тицьнув він олівцем на стіну, на якій висіло кілька великих живописних полотен, навіть мені, далекому від мистецтва, говорять про ваш талант. А Михайло з Тетяною від них просто у захваті!
Сумніви! Сумніви пожерли моє життя, зітхнув дід і махнув знесилено рукою. Від цих сумнівів я втік аж сюди. Але від себе не втечеш! Поскидав роботи на горище і на довгі роки забув, що я художник. Вирощував виноград, троянди, завів теплиці. Аж поки випадково не познайомився з Мішею.
І він знову витягнув ваш талант на Божий світ! Так, пан Михайло розповідав нам цю трагічну історію. Казав, що чимало робіт попропадало під дахом від дощу і спеки.
Петро Юхимович мовчав, сумно хитаючи головою. Його зсутулене зівяле стареньке тіло, схилене над столом (одягнутий він був лише в блакитні шорти і коричневі мякі капці), викликало жалість.
Звідки у вас така нутряна невпевненість? Мусила бути якась причина! допитувався Степан, увійшовши в раж. Пригадайте дитинство! За Фрейдом, причина мусить критися саме там.
Н-не знаю, знизав плечима дід і замовк, втупивши погляд у невидиму точку.
На щастя, незручну паузу порушив сміх знизу. Це з моря поверталися купальники. Вони весело джерґотіли, підіймаючись деревяними східцями, і з того, що Тетяна весь час жартома уникала руки Міші, який прагнув її обійняти, було ясно, що переповнений пляж відклав любовну інтригу бодай до вечора.
Степан невдоволено наморщив чоло і вимкнув диктофон. Петро Юхимович, зраділий такою несподіваною розвязкою, плеснув у долоні:
Ох, і намучили ви мене, Степанку! Ще нікому я стільки не розповідав про себе, як вам!
А ми?! вдавано-ображено зморщила милого носика Тетяна, спершись об одвірок. Ми теж хочемо почути вашу історію!
Тут без пляшки не обійтися! підморгнув Міша і дістав із відтягнутої кишені шортів пляшчину червоного винця.
4
Ніч видалася задушною. Петро Юхимович прокинувся від шурхоту за стіною. Його часто мучило безсоння. Який там сон у такі роки? Він важко сів на ліжку і віддихався. За стіною хтось шепотів, вовтузився, наче відбувалася потаємна боротьба.
Ти ж одружений! долинув голос Тетяни.
От балабол! усміхнувся господар і поволі піднявся на тремтячі ноги. Він увімкнув настільну лампу й почалапав із кімнати у коридор. Серед ночі він часто вставав, бо давно мучився простатитом. Жінка спала у цокольному поверсі, де було прохолодніше.
За стіною звуки одразу стихли. На зовнішніх деревяних східцях, зроблених, як і весь будинок, його вправними руками, Петро Юхимович присів. Несподівана думка, наче електричний заряд, проштрикнула мозок, і перед очима проплив давній спогад.
Він, дванадцятирічний хлопчина, лежить із мамою в ліжку. (Чомусь вони спали саме так: молодший на два роки брат із батьком, а він із ненькою.) Крізь невелике вікно у низькій хаті вже засівається Божа днина. У кімнаті, окрім стола, печі, де мати випікає раз на два тижні хліб, і довгої лади під вікном, у якій зберігається парадний селянський одяг, більше нічого нема.
Малий Петрик не спить і з жахом чекає ранку. Бо знову наробив шкоду. Він не знає, звідки це до нього вхопилося. Вже начебто старший легінчук, ходить до школи, де добре вчиться, аж тут така ганьба. Видав, це почалося відтоді, як тонув у ріці. З того часу, як тільки йому сниться вода, він
Мати вже порається по хаті, з грюкотом соваючи горщиками. Жилавий висохлий батько з невеличкими чорними вусиками вже, певно, сперся на ковбицю і ріже дерево своїм теслярським інструментом. Замість лівої ноги в нього протез, який він власноруч вистругав із липи. Після тої зими, коли батько підслизнувся і розбив коліно об сокиру, що привело до гангрени (яке там лікування в домашніх умовах!), він іще більше затаївся й озлобився. І так небагатослівний, тепер він видавав хіба що накази: «Дай!», «Принеси!»