У них було старе каное. Досі не можу забути переміну, яка сталася з Любою, дівчиною з Москви. Власне, не те, щоби зовсім дівчиною. Любі на той момент було якраз посередині між тридцяткою і сороківкою. За спиною два невдалі шлюби. Тіла першого чоловіка так і не знайшли в тому лісі під Москвою. Вона здогадувалася, що він справді зробив так, як завжди погрожував, заштрикнув собі смертельну інєкцію героїну. Одначе тіла так і не знайшли. Ми гуляли з нею Києвом якось, і вона вказала на рекламу квасу «Тарас». «Все таки щось змінюється, мовила. Ще рік тому я почала би ревти, якби побачила це імя. В Росії воно ніяк не популярне». Минуло пятнадцять років, і тільки рік тому вона перестала плакати, коли бачила випадково імя свого чоловіка. Той нікчемний француз, який був у неї після Тараса, хоч і допоміг їй розпочати який-такий бізнес, щасливою її не зробив. І який сенс у тій кавярні, хай і на Пушкінській, якщо минулого року вона збанкрутувала. І який сенс у тому французі, що він весь анархічний, який сенс у тому, що він бачить світимість, як дон Хенаро, який сенс у тому, що він у захваті від українського самогону, якщо її серця не знайшли в лісі разом з тілом Тараса.
Остання її спроба завязати стосунки з чоловіками закінчилася стрибком з вікна першого поверху. У хатніх тапцях, у домашньому одязі вона вистрибнула просто на сніг і побігла чимдуж до людей, а її молодик з ножем у руці уже вилазив за нею слідом.
Люба вміла дивовижно посміхатися. Ми з Віктором, моїм орлиноносим приятелем з півдня Росії, довго намагалися вгадати, яка ж професія Люби в житті. Медична сестра? Вчителька молодших класів? Відділ звязків із громадськістю? Її посмішка була непроникною і заспокійливою. Ніколи не сказав би, що вона пустила сльозу, бо згадала чоловіка, який зробив собі «золотий заштрик» у лісі Підмосковя, глупої зимової ночі, незважаючи на всі її ридання та благання не робити цього.
Якось вона теж опинилася на березі Дніпра під Каневом, недалеко від того місця, де стояв табором мандрівний театр Ольгерда Костянтиновича. Вона стояла на березі ріки одного туманного ранку і спостерігала, як повертається на каное Ольгерд Бориско. У плащі з закоченими рукавами, підперезаний якоюсь шворкою, з волоссям, перехопленим червоною повязкою, він нагадував одержимого, що ходить світами. Не наважившись попросити в Ольгерда Костянтиновича човна, вона так і прождала би, доки не розійшовся туман. Бориско сам запропонував їй, і Люба, стоячи в каное, як у гондолі, попливла в «молоко».
Якось вона теж опинилася на березі Дніпра під Каневом, недалеко від того місця, де стояв табором мандрівний театр Ольгерда Костянтиновича. Вона стояла на березі ріки одного туманного ранку і спостерігала, як повертається на каное Ольгерд Бориско. У плащі з закоченими рукавами, підперезаний якоюсь шворкою, з волоссям, перехопленим червоною повязкою, він нагадував одержимого, що ходить світами. Не наважившись попросити в Ольгерда Костянтиновича човна, вона так і прождала би, доки не розійшовся туман. Бориско сам запропонував їй, і Люба, стоячи в каное, як у гондолі, попливла в «молоко».
Вона повернулась іншою людиною. Або духи відпустили її, або вона зрозуміла, що мертві самі мають ховати своїх мерців.
Ольгерд Костянтинович часом возив у своєму каное черепах. Переправляв їх з одного місця в інше. У будиночку в Григорівці я бачив картину, намальовану ним ще в період «фраєрування»: безліч черепах, що пливуть до світла, побачених із дна прірви.
Іншу картину Бориска я бачив у Таганрозі в приватній колекції людини, чиє імя цікавило СБУ ще від початків незалежності. На картині зображено жінку-сфінгу наполовину левицю, наполовину людину і символи трьох часів: профанного, ієрархічного і перпендикулярного. Шию Сфінги перетинав грубий шов. Муза Бориска, упізнавши у фігурі Сфінги перса суперниці, кинулася з ножем спершу на картину, а потім на художника.
Бориско вже давно не малював.
Я хотів би знову виїхати на пленер, поділився він, коли ми нарешті вибралися з машини. Ольгерд Костянтинович дав указівки водієві, як безпечно виїхати з цієї глушини. Ми сіли при дорозі в затінку. Ольгерд Костянтинович запалив. Це болісне відчуття. Мені бракує живопису.
У нього важкий клунок з їжею для Діді Ольгердівни. З весни вона остаточно переїхала до Григорівки. Планувала залишитися там на зиму.
Мене теж витісняють із Києва. Цієї зими майстерні художників від Профспілки вирішили не опалювати. Всі мої підопічні поздихали. Всі риби, раки, всі молюски. Так що тепер мене в Києві ніщо особливо й не тримає. Скоро я теж переїду, як Діді Ольгердівна. Уже такий вік, що пора присвятити себе головному готуванню до мандрівки.
Костянтин Ольгердович усміхнувся посмішкою замшілого пня.
Ви вже відчуваєте настільки реально?
Дуже. Все почало відбуватися надто швидко.
Є два моменти в житті, коли ми відчуваємо плинність життя по-справжньому. Перший це коли ми підростаємо і в нас кожен день щось змінюється в тілі. Шкодую, що коли був малим, не настільки уважно придивлявся до змін, які відбувалися зі мною. І другий період десь у моєму віці. Ти починаєш старіти, і все знову змінюється дуже стрімко, раптово. Тіло починає відмовляти. Причому геть несподівано. Там, де ти не очікував цього. Ольгерд Костянтинович призупиняє ходу, аби перевести подих. Дорога наша пролягає крізь густі зарості, йти вгору такою стежкою непросто. Коли Ольгерд Костянтинович завмирає, завдяки своїй болотяній куртці він майже одразу зливається з середовищем.
Весь інший час від сімнадцяти до пятдесяти восьми суцільна ілюзія. Не довіряй їй. Здається, ніби нічого не міняється, але насправді це не так. У мене таке враження, наче все, що зі мною відбувалося попередні пятдесят вісім років це тільки підготова, аби я краще міг зрозуміти той спектакль, який триває зараз.
Знімальну групу я зустрів на кручі.
З-за пагорба виїхав джип і зупинився біля мене. У його полірованих вікнах відображалося небо, особливо синє після обіду. Дніпро погідно плинув далеко внизу. Хмари погідно пливли високо вгорі.
Із «джипа» вийшов мій товариш Віктор, схожий на хижу птицю. Розмахнувшись руками, наче крильми, він виставив їх уперед, аби обійняти мене.
Товаришу, скільки років! Що ти тут робиш? Як ти тут опинився?
Трохи розгублений від того, що маю природно показати свою радість, відповідаю:
Ти ж знаєш, для чого ходять у ці місця. А що ви тут робите? І хто ці люди? показую на чоловіка з фотоапаратом, який, використовуючи його як відеокамеру, намагається зняти наш діалог.
Діма, махає рукою чоловік з фотокамерою.
Саша, каже дівчина з обличчям чаклунки, що теж вийшла з машини.
Слухай, у нас тут така річ сталася, каже Віктор. Ми з друзями приїхали сюди подивитися на місця тутешні, ну ти в курсі, для чого сюди їздять. І в нас уночі зявився, коротше, артефакт. Віктор витягує з кишені блокнот і показує мені якийсь малюнок. Малюнок нагадує концентричні кола, розділені на сектори.
А що конкретно сталося?
Хтось вночі розпалив біля місця, де ми ночували, вогонь у формі цієї фігури.
Так, підтверджує Саша. Нікого не було поруч. Ні сусідів, нікого. Можливо, якісь хулігани.
Але нащо це хуліганам? запитує Віктор і проникливо (можливо, занадто проникливо для ситуації) вдивляється Саші в обличчя.
Стоп, стоп, стоп, чую раптом голос звукооператора Богдана, і в Діми опускаються руки з камерою.
Ну, що знову не так?
В Олега треться лямка сумки об мікрофон. Звукорежисер зсовує навушники на маківку, від чого стає схожим на мультиплікаційного ведмедя, і береться поправляти мені лямку переметної сумки.
Сцена третя. Дубль другий, оголошує режисер. Ще раз сцена знайомства.
Знову знайомство? морщить носа мій подібний до орла товариш.
Саша, Віктор, Діма сідають у джип. Джип відїжджає за пагорб. Я знову стою один на кручі. Внизу погідно плине Дніпро. Вгорі спокійно плинуть хмари.
Їдемо джипом до хати Діді Ольгердівни. Діма бравує, Саша знітилася. Третього хлопця я звідкілясь знаю. Розмовляємо тільки ми з Віктором.
Було кілька інцидентів під час експерименту, розповідає Віктор про своє останнє дітище тоталітарний соціальний проєкт, спрямований на формування зародків цивілізації волі. Просто так покинути проєкт не поталанило нікому. Ну, що там було лив дощ, по-перше, весь час. Ні дрів зібрати, ні каші зварити Сашко зламав руку. Аня занервувала, пішла до лісу, і їй защемило спину. Дві дівахи, не хочу називати імен, вирішили на все наплювати і піти собі. Дорогою одна з них засаджує собі глибоку скалку в ногу, і втеча стає неможливою. На шляху їх перестріває злива. Якась машина зупиняється, щоб завести дівчат назад, на територію експерименту, і друга, коли сідає у «волинянку», до крові защемлює дверцями пальці
Я киваю і слухаю, слухаю і киваю. Віктор працює з простими, базовими речами з чорним, білим, червоним.
Біля дому Діді Ольгердівни нікого немає.
Діді Ольгердівно! Діді Ольгердівно! гукаю я, але ніхто не відповідає. Будиночок над долиною Здихальнею порожній.
Будиночок тоне в зелені. Хата, наполовину обплетена плющем, наполовину диким виноградом, практично непомітна знизу, з дороги. Її захищають високі дерева на схилі. А звідси, куди сягають лиш їхні верхівки, відкривається панорамний вид на Григорівку. Уже вечоріє, і від зелені починає сходити сирість. Саша знаходить сліди чаювання в зарослій хмелем альтані.
Тут хтось був! каже вона, вказуючи на китайський чайник і три чашки з недопитим чаєм.
Діді Ольгердівно! Я ще раз гукаю, і луна котиться аж до гори на протилежному кінці Здихальні.
Може, по молоко пішла, припускає Віктор.
Або з лука стріляє, додаю я. Сашо! Ти що робиш? Зупинись!
Але Саша відчиняє двері в дім і заходить досередини. Оператор знімає, як у нього перед обєктивом зачиняються дві половинки дверей.
Єсть, каже Діма, чоловік з камерою.
Знято, підтверджує режисер, і звукооператор з полегшенням опускає волохатий мікрофон-«собаку» додолу.
У домі. Камера з-за плеча. Саша заходить у передпокій. Нервово озирається. Входить у світлицю. Наїзд на рояль. Пробіг по вікнах. Затримка на глобусі, що звисає на нитці зі стелі.
Це справжній? зойкає Саша, і оператор наводить різкість на череп, що стоїть під картиною. Ні вона, ні Діма раніше сюди не потрапляли.
Муляж із парафіну, кажу їй.
Оператор водить камерою знімає узори на стінах
і стелі. Намальовані коричневими пастелями, вони нагадують хижі лапи якихось вюнких рослин. Лапи обплітають кімнату, вповзають часом на стелю, часом підповзають до вікон.
Я підходжу до південного вікна. В цьому куті я бачу графіку, намальовану моєю подругою Вікою, з якою ми жили разом три роки.