Він був дотепним і цинічним, з особливим гумором віднаходив відповіді на найкаверзніші запитання. Коли в нього запитували, чому він, практикуючий йог, їсть мясо, він віджартовувався історією про Каїна та Авеля, мовляв, Господь, не прийнявши жертви у Каїна, довів, що Він не вегетаріанець.
Він був дотепним і цинічним, з особливим гумором віднаходив відповіді на найкаверзніші запитання. Коли в нього запитували, чому він, практикуючий йог, їсть мясо, він віджартовувався історією про Каїна та Авеля, мовляв, Господь, не прийнявши жертви у Каїна, довів, що Він не вегетаріанець.
Люди довкола нього здебільшого зовсім іще молоді хлопці та дівчата, чого гріха таїти, полюбляли все це: полюбляли життя в мандрівках від семінару до семінару, ці поїздки екзотичними пляжами світу, де вони зустрічали схід сонця на килимках у положенні для медитації, любили ці гроші, що пахли пістрявими східними шатами, індійською біжутерією, дорогими парфумами і найновішими девайсами[26] та ґаджетами,[27] така ось космополітична зустріч Сходу та Заходу на території неупередженості толерантності нового покоління. Він давав їм надію на інше життя, життя третього тисячоліття мудрість душі й сучасні технології, здоровя та сексапіл, духовність і економічне процвітання ці речі можна було поєднати в новий, захопливий коктейль і пити його, як ти пєш світанок на березі Індійського океану.
Щасливчики, яким, попри все попри фінансове питання, попри відбір серед учасників, попри загони карми, яка раптом ставала дибки й не пускала народ на семінар, таки фортунило побувати на його тренінгах, доходили висновку, що вони живуть у дивовижний час час, коли можна перетнутися з Батею в барі під трьома пальмами й посидіти з ним за шинквасом, поставити дурнуваті запитання на кшталт: «Юрію Антоновичу, так що ж воно таке, це Просвітлення?» і отримати не менш дурнувату відповідь від ґуру абсурду: «Просвітлення, Вово, це така штука, що коли б вона з нами стряслася, ми б оце не розмовляли з тобою, а вклонились одне одному і пішли у кахве їсти хвалахвелі[28]». Хіба це не круто? Всі, хто побував у легендарного йога на сесіях, починали обожнювати його, ставали його фанатами і маніакально їли фалафелі тому що їх полюбляв Майстер.
Батя зупинився перевести подих. Ось уже кілька годин він ішов без зупинки, просуваючись крутими гірськими стежинами. Це був четвертий день його мандрівки він блукав маловідомими місцями Криму, лазив у закриті каньйони, подекуди долаючи особливо зарутисті ділянки за допомоги альпіністського спорядження, спускався дюльфером[29] вздовж потайних водоспадів і робив принагідні світлини для домашньої колекції (після двох фотовиставок «Алоха Вайкікі», присвяченої кораловим рифам Гаваїв, і «Рикання тиші» з пейзажами гримотливого приклáдами «червоного» Тибету він готувався зробити скромну фотовиставку про осінній Крим: невиразна краса ялівцю і задимлені стримчаки скель надихали його не менше, ніж екзотика тропіків).
Намагався оминати подорожні села і свій скромний харч ніс на собі, поповнюючи його ягодами та інжиром, який купував із машин на перестанках. Він не шукав зайвого спілкування. Для нього ці дні у Криму на початку осені були часом для медитації. Не хотілося переривати благородну тишу порожньою балаканиною.
Розум його розяснився, але, замість символів метафізичної гнози, що мали би піднятися з глибин несвідомого, в ньому плавали, наче недопалки в унітазі, лише рештки думок про те, що й завжди.
Він думав про Лару, яка залишилася в Коктебелі сама в напівпорожньому готелі; думав про свою дружину Вікторію.
Про них говорили: «Так, як Юрій Антонович із повагою ставиться до Віки, так мало хто з чоловіків уміє. Юрій Антонович справжній джентльмен!»
Він не хотів нікому розповідати про всі ті історії, що трапилися з ним за останні чверть століття, не хотів думати про Лару, роман з якою тривав уже років вісім, усе це ганебними червоними чорнилами вже й так було написано на його житті.
Зі згадкою про Лару на Батю знову насунули важкі хмари задуми.
Вони з Ларою то розїжджалися з бажанням розірвати сороміцький звязок, то, перехоплені тонкою, міцною, наче жилка у рибалки, пристрастю, зустрічалися знову. І знову кавярня у Криму, інжир і шампанське, знову готелі, знову розлуки на пероні й дурнувате відчуття, що хтось зі знайомих їх може побачити разом.
Зі згадкою про Лару на Батю знову насунули важкі хмари задуми.
Вони з Ларою то розїжджалися з бажанням розірвати сороміцький звязок, то, перехоплені тонкою, міцною, наче жилка у рибалки, пристрастю, зустрічалися знову. І знову кавярня у Криму, інжир і шампанське, знову готелі, знову розлуки на пероні й дурнувате відчуття, що хтось зі знайомих їх може побачити разом.
Він не любив молодих. Йому подобалися такі, як Лара.
Вона була фотографом із Москви. Це Лара зробила найпронизливіші з його світлин, де він уже був не удаваним, не тим майже шаржовим персонажем-качком, яким його зображали на фан-сайтах молоді послідовники. Не було там і самотнього воїна, котрий ладен, закусивши вудила, йти до останнього станцювати танець перед власною смертю на вершині гори у пустелі.
На світлині був хтось це завжди його трохи бісило.
Він завжди хотів, у підсумку, стати ніким, тоді як на світлині була особа цілком конкретна людина.
Замість безпристрасного йога, який вивільнив свою свідомість із лабет генофонду, із лаписьк причин і наслідків, замість космічної свідомості, що мирно сяє крізь зіниці в обєктив фотокамери, там був він: навіть не Батя Юра. Моложавий чоловік, майже пацан. І ніколи не скажеш, що цьому набурмосеному блакитноокому хлопчиськові вже пятдесят. Ці щоки, ці трохи здивовані брови, ці губи вони зраджували в ньому інше життя, яке він до останнього подиху поклявся ховати, хоронити в собі, не випускати назовні. Там він був живим, вразливим. Романтичним? Може, і романтичним.
Якби він не знав, що цей романтизм останні сплески його забродилої (наче осіннє вино з яблук) хоті, можливо, він давно вже був би разом із Ларою. Розлучився би з Вікою, віддав би їй усе своє майно і, певне, няньчив би вже нового первістка, кровного братика своєї доньки, яка зараз мешкала десь у Таїланді.
Але ж біда була в тому, що він знав: цей осінній роман тонкий, прихований був декларацією такого ж тонкого і потайного фальшу, який субтельно і стало, а від цього нестерпно, тиснув на серце. Туди, куди сходилися всі прани,[30] де крутилася анахата-чакра,[31] чи то пак, енергоінформаційний трансформатор, як називав він те місце на своїх заняттях.
Людина людині біль. Якщо й існувало справді якесь просвітлення, то ось воно те, що він по-справжньому виніс із йоги: людина людині кара. І, дивлячись на своїх студентів, він відчував, що їх попереду чекає чимало відкриттів. Із часом і їхні усмішки перестануть бути такими відкритими. Вони були щойно на початку шляху, і на всі відповіді про те, як воно ТАМ, Батя лише загадково усміхався. У них усе ще попереду.
Почуватись ошуканим у пятдесят непристойно.
Бо й справді, чого він сподівався, сідаючи вивчати тексти Айєнґара та Рамачараки?
Якщо брати за великим гамбурзьким рахунком, він, як і всі решта, шукав Бога.
Він шукав диво, заради якого варто жити. Зрештою, звідки в душі (тоді він ще вірив у душу) могла існувати ця потреба у звільненні від маєти, у щасті й благодаті, як не через свою Причину, яку повною мірою наділено всіма цими якостями, що видаються такими привабливими для Її маленької часточки? Тоді він вірив, що є певна сила провидіння, яка прокладе йому королівську дорогу крізь усі перипетії життя, зведе його з мудрим наставником, проллє на нього світло містиків і магів Тибету чи щось у тому дусі. У дискусії фізиків і ліриків він брав сторону ліриків і, попри насмішки однокурсників, переймався загартовуванням, лікувальним голодуванням, спав на підлозі, застеленій простирадлом, і ходив на плавання.
Він познайомився зі студентами-кібернетиками, які практикували йогу, і отримав там свої перші самвидавські книги. Активні тренування, аскези. Зміна режиму дня, зміна кола спілкування минув рік, і його тіло стало схожим на тіло живої машини. Минуло три роки, і він нагадував уже тигра, що крадеться, дракона, що зачаївся, він почав проводити власні заняття, спершу в спортклубах по околицях Києва, а далі набираючи популярності, здобуваючи перші місця на республіканських конкурсах зі спортивної йоги (були й такі!) за гнучкість і силу звязок. Він першим на просторі колишнього СРСР довів, що малюнки у книгах із йоги не вигадка середньовічного художника, а доступний для людини крок у невідоме, крок до пізнання своїх можливостей. Годі й казати, що всі його нездужання залишилися позаду. Його однокурсники (а ще більше однокурсниці) не впізнавали його: «Юра, ти був у армії? Ти воював на Кавказі? Що з тобою сталося, Юра?» Він світився внутрішнім світлом. Наче сонце, прикрите ранковими хмарами, він, вічна духовна істота, сяяв зсередини, ще прикритий наразі кіптявою смертного тіла. Сміх переможця почав зриватись у нього з уст, коли він спілкувався з чаклунами і магами епохи перебудови, щоправда, сміх його був недовгим: дуже скоро він зрозумів, що скромність і смирення куди більш виграшна політика в цьому яскравому середовищі. Він відчув, що означає бути сильним. Тіло підкорилося йому. Він опанував дихання.
Але чогось бракувало.
Хотілося після всього зробленого спитати у когось: «І що далі?» Але навколо не було у кого спитати.
Тоді він почав мандрувати, аби зустріти тих, хто справді щось тямив у йозі. І він рушив на Схід.
І там доля провидіння, зелені коридори обставин, вітер нагвалю чи що воно там було й завдало по ньому удару, від якого він довго не міг оговтатися, хоча ніяк і не показував цього. Там він раптом відчув, що його дуже довго дурили і врешті таки ошукали. Він наче враз протверезів від цього, і все поступово стало на свої місця. До нього почала доходити сувора реальність того зрушення розуму, що з ним відбулося.
Коли він уперше приїхав до Індії, а це було 1994-го, усе, що він зустрів там, це бруд, біднота й антисанітарія. Хаос на вулицях. Безладне волання клаксонів автівок, дзеленькотіння візочків велорикш, які збивались у скупчення, повна відсутність правил дорожнього руху. Вузькі вулиці, з плутаними комунікаціями, з телеграфними дротами, що звисають ледь не на голови перехожих, зі смердючими канавами, заповненими нечистотами. І відразу поруч блиск сувенірів, штучний шовк, волання продавців, гаряча їжа, що готується тут же, при тобі, на відкритому вогні, ховаючи в собі Бог знає яку тропічну заразу. Безпритульні корови, що вважаються за священних, які цілий день тільки те й роблять, що жують папір із повільно тліючих смітників, які виповнюють задушливим смородом сотні кварталів багатомільйонного Делі. Юрми жебраків, калік, злодіїв та обманщиків, які тільки й чекають нагоди, аби поцупити в тебе фотоапарат чи вициганити долар. Знаменита індійська кухня виявилася просто несвіжою їжею, густо приправленою спеціями, аби приховати той факт, що вона вже зіпсута.