Дідусю! вигукнув він, і очі його самі наповнилися слізьми. Внутрішньо Саїд так і залишився стояти, здивовано перепитуючи себе: «Дідусю?! Що, в біса, діється?».
Саїде, ти вже такий великий! Такий дорослий! постоялець поцілував його в обидві щоки. Я бачив твоїх діток, Саїде. Цілих двоє. Ти молодець, Саїде.
Я старався, дідусю, сказав Саїд крізь сльози, дедалі менше розуміючи, кому ж він зараз відповідає хлопчакові-постояльцеві з Україні чи своєму покійному дідусеві, який вирішив у такий дивний спосіб відвідати онуків. Я так старався Але ж Але ж як таке може бути?
Хаміда спритно перескочила з даху будинку Селмі на будинок Діяба і під прихистом темряви перейшла на дах сімейної мечеті родини Туейрі. Хаміда зачаїлася за коробком кондиціонера на даху. З мечеті виходив старенький імам Мусса.
Хаміді залишалося пробігтися по мечеті та скочити на дах дому Мохаммеда Сулеймана просто за спиною в Джуми.
Імам підвів голову, ніби відчув негаразд. Хаміда могла заприсягнутися, що той її не бачить.
Імам невдоволено захитав головою, зацокав язиком і, щось бурмочучи, махнув у бік Хаміди субхою.[11]
Імам зачинив мечеть на ключ і подріботів у ніч.
Хаміда виглянула з-за кондиціонера. Пішов. Тільки вона зібралася розбігтися і скочити з мечеті, як відчула, що спина не розгинається. Чортів радикуліт.
Ой, сказала Хаміда і спробувала розігнутися ще раз.
Ой, сказала Хаміда вдруге і заголосила: Джамухо! Джамухо, хай тобі чорт, допоможи мені звідси злізти!
Я не хочу лякати вас пеклом і не збираюся описувати, як добре біля Всевишнього. Словами цього не опишеш, а все інше ви й так чули від імама Мусси. Скажу коротко: хто вірує у Всевишнього і Судний день, той нехай говорить на благо або нехай мовчить. Аллах послав мене, аби перевірити вашу гостинність, бо ж пророк Мухаммад заповідав нам, що гість приносить у дім десять блаженств, з яких одне забирає собі, а девять залишає господареві. Я прийшов для того, аби подякувати вам за гостинність, яку ви мені, на славу Аллаха, виказали, хоч і не знали, що то був я. Завтра вранці, іншалла,[12] я повертаюся в Укранію, де в мене, з нескінченної милості Всеблагого, нове життя і нова сімя, тож більше я вас не побачу. Та й бачити, правду кажучи, не хочу, сказав дідусь Саїда ротом його май-френда з Укранії. Ви вже всі дорослі, й мені тут робити нічого. Живіть своїм життям. Ви виросли хорошими дітьми, і я бажаю щасливих років вашим сімям.
Нашим сімям кінець, раз наш дідусь говорить устами невірного! озвався Ібрагім, племінник Рамадана, брата Саїдова батька.
Мовчи, Ібрагіме, бо не відаєш, що кажеш. Всевишньому видніше, сикнув на нього Мохаммед Сулейман, найрозважливіший із Туейрі.
Постоялець усміхнувся, чим несподівано нагадав Саїдові покійного Хамаду аль Туейрі, і провадив далі:
За все, що ви мені зробили, я хочу наповнити ваші серця радістю і сказати вам, що сімейне прокляття роду Туейрі з милості Аллаха може бути знято.
Прокляття дому Туейрі! загомоніли бедуїни. Про нього в родині Саїда воліли не говорити, але всі чоловіки добре знали, що таке прокляття Туейрі.
Всі ви знаєте, що стається з чоловіком у домі Туейрі, коли настає час одружуватися, сказав старий Хамада вустами юнака.
Всі ви знаєте, що стається з чоловіком у домі Туейрі, коли настає час одружуватися, сказав старий Хамада вустами юнака.
Бедуїни закивали головами. Закивав і Саїд, уже й не ніяковіючи та не дивуючись нічому, а сумно згадуючи всі моменти, повязані з родовим прокльоном, що тяжів над їхньою родиною вже кількадесят років.
Це принизливо! озвавсь Ісмаїл Сулейман.
Так, загуло товариство. Нікому не хотілося згадувати, що трапилося з кожним із них у шлюбну ніч.
Так ось, діти мої, милістю Всеблагого завіси темряви впали з моїх очей, тож я, спізнавши небесні покрови та здійнявшись у духовні сфери, ясно уздрів, що ми заслужили на цей сором, сказав Хамада. Колись давно, коли мій прапрадід був ще маленьким, його прадід відмовив у притулку одній жінці-кяфіру, що втікала з Півночі. Вона втікала від свого гріха і шукала порятунку в нашому селі. Наш славний прадід вигнав її та сказав, що навіть собака більше заслуговує на притулок, ніж вона, невірна блудниця, хоча пророк Мохаммед, мир йому та благословення Аллаха, наказував нам, що він пророк милосердя. Тож, не дочекавшись ані гостинності, ані прощення, та жінка пішла в пустелю і стала святою. Так що наш дідуньо трохи перестарався, і всі ви добре знаєте, на що це нам тепер вийшло Одна спроба на шлюб для чоловіка середньої праведності. Два рази для чоловіка великої праведності. І жодної спроби за все життя для грішника. Не я придумав ці правила така була воля Справедливого.
Чоловіки роду Туейрі похнюпились.
І для чого нам це дається? спитав старий Хамада. Для того щоб насолоджуватися? Ні! Для того щоб подарувати радість нашим любим дружинам? Ні! Тільки для того, щоб зачати хлопчика, аби й той ніс на собі прокляття нашого дому далі.
Чоловіки як один зітхнули з жалю.
Вже за життя не одного покоління лежить це прокляття на чоловіках, і ніщо не може розрадити нашого смутку.
Ніщо, погодилися чоловіки ще понуріше. Ніщо-ніщо.
Може, хабак допомагає? спитав строго старий Хамада. Що? Допомагає хабак, Ібрагіме?
Ні, дідуню, не допомагає.
Може, комусь допомогла мармарія? Га? Що скажеш, Абдуле?
Як мертвому припарка та мармарія. От що я скажу, відрубав Абдул.
А може, комусь допоміг дикий сикаран? Саїде, допоміг тобі сикаран?
Ні, тихо сказав Саїд і сховав очі. Звідки тільки цей кяфір, що видавав себе за його дідуся, міг усе це знати?
Ні хабак, ні мармарія, ні сикаран.[13] Ніщо не допомагає. Я правий?
Правий, ще й як правий, батьку!
Я знаю, бо я сам пробував. Але кажу вам голосом, діти мої, є спосіб це прокляття зняти. Є спосіб, клянусь Всюдисущим!
Постоялець замовк, обвів усіх поглядом і спер праву руку в бік, точно як це робив старий Хамада.
Усім чоловікам слід продати свої дорогі автівки, гроші роздати бідним, а віднині їздити тільки на верблюдах.
Що?! ледь не скочили на ноги бедуїни. Їхні обличчя повитягувалися. Від авта? Відмовитись? стали перемовлятися вони між собою.
Так, відмовитись. Повністю. Тоді речі йтимуть так, як цього хотів би пророк, мир йому та благословення Аллаха, і закляття спаде.
Запала мовчанка.
Врешті озвався Мохаммед Сулейман:
Ми не можемо відмовитися від авта, діду. Це якось дико
Чому не можете? Я їздив на Блю Гуль верблюдом, ще як ти отакенький був. І нічого.
Ми люди зайняті Ми не можемо все кинути і знову їздити на верблюдах.
Чим же ти так зайнятий, Ібрагіме? Чаї ганяєш у себе в готелі? Приїхав на автівці, коли йти було пять хвилин дворами? Чи ти, Ісмаїле? Спішиш полежати в ариші?[14] І не думайте купляти у складчину мікроавтобус. Я ваші витівки знаю! Або буде так, як того бажає Аллах, або не буде ніяк.
При слові «ніяк» Саїд здригнувся, згадав свою дружину і несміливо сказав:
Я я погоджуюсь. Я гадаю, це добра ідея. Чому ні? Я за.
Саїде! покликав його Джума на вулиці.
Га?
Саїде! Дивися, хто в мене тут є! Джума притримував ногою фіртку до загону з козами, у якому стояла, склавши руки на грудях, Хаміда.
Відпусти її, Джамухо.
Вона вся твоя, сказав Джума і відчинив двері. Будь ласка.
Хай тебе трясця вхопить, Джамухо, прошипіла Хаміда.
Саїд спробував взяти її за руку. Але Хаміда висмикнулась і гордо пішла вперед.
Хай тебе трясця вхопить, Джамухо, прошипіла Хаміда.
Саїд спробував взяти її за руку. Але Хаміда висмикнулась і гордо пішла вперед.
Упавши грудьми на свою нову білу «ауді», з іще не обдертою з капота захисною плівкою, ридав Ібрагім.
Моя дорогенька, як же я тепер буду без тебе? Ібрагім цілував капот і гладив руками поверхню, захищену магазинною покрівлею.
Решта чоловіків стояли біля своїх машин мовчки, курили міцну «клеопатру» і думали.
Саїде! позвав його Джума ще раз.
Саїд обернувся.
Що?
Як ти назвеш свого верблюда, Саїде?
Саїд задумався.
Я назву його «Найспритніший».
«Найспритніший»?
Так.
Джума затягнувся «клеопатрою».
Окей, Саїде. Бажаю тобі вдалої покупки. До зустрічі!
До зустрічі, Джумо! сказав Саїд і потихеньку попростував додому.
Хаміда сердилась і не розмовляла. Вона лягла у ліжко і вдавала, що спить.
Саїд роздягся, прийняв прохолодний душ і з дивним відчуттям легкості на серці вийшов на двір. На небі стояли осінні зорі. На селі стояла тиша.
Саїд пішов у спальню і ліг коло дружини.
Ти спиш? спитав він у Хаміди.
Хаміда не відповідала.
За стіною спав його молодший, Уссаль. Який все ж таки дивний цей світ. І який милостивий Аллах.
«Усе налагоджується», подумав Саїд і з цією думкою заснув.
2011
Оптиміст у пеклі
Вибачте. Вас тут не сиділо, сказав він, немов процитував (і навіть трішки підріс від власної ерудованості у власних очах) незнайомому чоловікові, що сів на його місце, варто було йому лиш на три хвилини відійти по гот-дог.
Мене? Не сиділо? Тебе ще в планах не було, як мене вже тут сиділо. Ходять тут усякі. Тьфу, теж мені знайшовся. «Вас тут не сиділо»
Пан Ярославський, відкинувши Ахматову, швидко порачкував.
Гаразд, гаразд, сказав він і сів на сусідню лавицю, поруч із агресором.
У Львові була золота осінь. Тіні вже витягнулися, золоте світло косо падало на лавиці проспекту Шевченка. Був четвер, напевне, найкращий день тижня ще не пятниця, немає поспіху вриватись у вихідні, але вже й не середа не це відчуття недосказаності на роботі й неясності в житті.
Четвер такий день, коли насущні питання життя непокоять менш за все.
А от про суботу пан Ярославський думати боявся. Субота день, коли настає пора платити за рахунками. Пан Ярославський з тривогою пригадав стан, з яким він прокидався по суботах, коли не треба було спішити на роботу. У суботу він підводився з ліжка пізніше, ніж звичайно. Так, на щодень, він прокидався десь перед сьомою («размєжить вєжди» до голови пана Ярославського часто лізла всіляка класика).
«Це нестерпно, міркував пан Ярославський. Пів на сьому найлютіший час для прокидання. Це тортури».
Розплющити очі. Згадати себе незрозумілого субєкта без віку та імені, у принципі, незмінного, у принципі, дуже схожого на того субєкта, який прокидався у пятнадцять, у дванадцять, у пять і, напевне, у три роки. Пан Ярославський не памятав себе у трирічному віці, мав неясні відчуття, що тоді він був іншим, але розум підказував, що, далебі, був таким самим.