Це він? у нього за спиною спитав хтось у ще когось, і Ярославський, з похололим серцем, відчув, як у памяті проносяться уривки спогадів про борги, що їх він не сплатив у своєму житті, та акордом відчуття, що зараз якусь частину цих боргів він поверне.
Ага, він, хто ж іще.
Пан Ярославський не встиг розвернутися, як по потилиці його стусонули чимось твердим і дебелим. Він повалився на коліна. Та що ж це сьогодні таке
Дружок, передавай привіт інопланетянам! загигикали голоси над ним, і він відчув, як чиїсь спритні руки хапають його гаманець із кишені куртки та на додачу мобільний.
Пацани, шухер, мєнти, сказав голос, і пан Ярославський почув тупіт ніг. Він потихеньку піднявся. Назустріч йому йшов міліціонер. Серед білого дня? На проспекті Шевченка? Отак отримати? Дякую тобі за знаки, відповідаюча стороно, я теж люблю бокс.
Ви в порядку? спитав міліціонер. У вас нічого не пропало?
Пан Ярославський, тримаючись за потилицю, кивнув. Все чудово, настільки чудово, що краще не буває.
Все прекрасно. Нічого мого не пропало, кинув він і побрів на зупинку. Голова гуділа.
Звільнили з роботи. Серед білого дня, на проспекті Шевченка, він отримав ногою в голову, а його новий телефон, джерело головного болю і потенційно ракової пухлини в мозку залишив його. Пора йти до тату-салону, перебити напис на «Sic transit gloria mundi».[16]
Пан Ярославський усміхнувся. Це воно. Дайте мені ще раз хтось у пику, будь ласка, щоб я остаточно переконався це воно і ніщо інше. Життя заговорило зі мною.
Я більше не один на цьому світі.
Більше ніяких субот.
Ідучи повністю зануреним у свої думки, на проспекті біля памятника Шевченкові пан Ярославський в останню хвилину розчув дзеленькотіння трамваю і насилу відскочив із колії. Серце закалаталося перелякано й радісно. Це воно! Це теж воно! Ти є, я знаю, ти є там, сидиш, ховаєшся за трамваями й автомобілями, керуєш тут усім, я знаю, ти там!
Пан Ярославський розсміявся. Потім розсміявся ще голосніше. Він стояв біля світлофора і пропустив три зелені світла, поки не відсміявся.
Обрегочешся.
Що може бути простішим за віру?
Просто обрегочешся.
Пан Ярославський прийшов у свою квартиру, коли вже було зовсім темно. Він із тремтінням очікував, що хтось стукне його по голові у темному підїзді, а коли цього не сталося, відчув, що щасливий. Відчув, що про нього дбають.
У квартирі було порожньо.
Пан Ярославський втомлено повалився на бамбетль на кухні та притлумив світло. Він хотів спати. Він знав, що він зараз зробить. Він прийме гарячу ванну. Випє гарячого какао на ніч. Він подякує відповідаючій стороні за цю безмежно просту можливість. Вранці підніметься рано. Раніше, ніж на роботу. Не можна пропускати стільки часу надаремно. Він прокинеться вдосвіта і буде дивитися, як сходить сонце. А далі піде робити своє життя, але тепер усе буде по-інакшому.
Коли пан Ярославський засинав, він побачив немовля, яке погойдується на листові кушніру серед безмежних вод теплого сяйливого океану. Немовля усміхалось йому.
«Це і є Ти?» було його оcтанньою думкою.
Відповіддю був спокій.
2011
Тату, ваш син вегетаріанець
У домі Брохолів, попри пізню годину, горіло світло.
Не спав батько дому, старий Брохоль. Йому було над чим журитися. Сьогодні його син сказав, що він вегетаріанець.
Сталося це так.
Брохоль, нічого не підозрюючи, зайшов на кухню повечеряти. Він щойно повернувся з роботи, втомлений, тільки помив руки з вулиці. На кухні картина Рєпіна. Його благовірна сиділа, вся червона, втирала запаскою сльози з очей. Над нею стояла невістка і заспокоювала:
Наталіє Бронеславівно, Наталіє Бронеславівно, ви тільки не переживайте. До серця близько не беріть. Нічого ж страшного не сталося
Син Брохоля сидів на табуретці посеред кухні, звісивши голову. На столі стояла тарілка з трьома котлетами.
Та як не сталося! схлипувала Наталія Бронеславівна, дружина Брохоля. Ну, як не сталося, Галю? Як не сталося, якщо сталося? Ой, Божечку-Божечку
Що сталося? спитав Брохоль з порога.
Наталія Бронеславівна заридала дужче.
Тату, син підняв голову, сам, видно, ледь втримуючись від того, щоб не заплакати. Можеш мене вбити. Я готовий. Я не жартую.
Що ти накоїв? запитав Брохоль грізно, а сам відчув, як неприємно занудило на серці. Що сталося, я питаю? Ану, не мовчи!
Я я став вегетаріанцем, сказав малий, і Наталія Бронеславівна заридала дужче.
Знову? спитав Брохоль і відчув, як усередині в нього нагрівається запобіжник.
Так, звісив голову син. Знову.
Нащо? Нащо ти нам це робиш? крізь ридання простогнала Наталія Бронеславівна.
Невістка гладила її по голові та заспокоювала. Брохоль зауважив краплі пустирника на столі, і їхній запах навіяв на нього жах. Син знову став вегетаріанцем.
Та я що, я що, виправдовувався малий. Я що, вам щось зле роблю? Я ж не вам не даю мяса їсти. Мам, ну припини!
Брохоль зміряв сина з голови до пят поглядом, оцінив його тонкі плечі, тонкі ноги, і у скронях у нього загупало. «Рослина, подумав він. Рослина ти, а не чоловік». Брохоль відчув, як усередині згорів запобіжник. Ще трохи, і він утратить самоконтроль.
Точніше, втрачає Втратив.
Брохоль підійшов до холодильника, рвучко відчинив дверці, дістав звідти палку ковбаси і жбурнув її на стіл.
Це що таке?
Син мовчав. Невістка дивилася на Брохоля круглими очима. Він проіґнорував її, продовжував свердлити сина поглядом.
Це що таке, я питаю?
Ковбаса.
Для кого вона?
Син знизав плечима.
Для тебе. Для мами. Для Галі.
Брохоль дістав з холодильника сосиски і кинув ними об землю.
Сосиски купую. Ковбасу купую. Мясо Брохоль поліз у морозильну камеру і дістав звідти шмат замороженого мяса. Мясо купую. Ти знаєш, скільки зараз кілограм мяса на базарі коштує? Ти гадаєш, мені так легко ці гроші даються? Гадаєш, так просто прийшов і купив? Кому я це все купую? Для кого я це все роблю?
Брохоль із люттю жбурнув мясом об лінолеум. Невістка здригнулася. Син не реагував.
Синочку, ну нащо ти так із нами? протягла Наталія Бронеславівна.
Та я ж не вам, знову спробував пояснити син. Я ж я просто не можу це їсти.
Вчора їв, а сьогодні вже не можеш?
Наталіє, я подзвоню мамі, сказав Брохоль. Зараз-зараз, чекай-чекай.
Брохоль почав набирати на стільниковому телефоні Надію Дмитрівну, свою маму.
Прийде баба Надя, вона з тобою поговорить сказав Брохоль більше у слухавку, ніж синові. Алло, мамо? Мамо, то я, Вітя. Так, сталося, сталося. Та от, малий мяса їсти не хоче. Прийди, скажи йому щось. Ну давай. Ага. Чекаємо.
Брохоль закрив телефон-«жабку» і переможним поглядом окинув сина.
Зараз баба тобі все розкаже. Боже! Мяса він не їсть. Ну, як так? Поясни мені, як так, що ти мяса не їси?
Не можу. Мені трупами смердить.
Та де ж там трупами смердить, скажи мені, озвалася Наталія Бронеславівна, вся в сльозах. Свіженькі ж котлетки, що ти вигадуєш
Та він хворий. Він ПРОСТО хворий, дійшов висновку Брохоль. Ти подивися на себе. Голота. Дивись, які в тебе руки. Які ноги в тебе! Аж зелений весь. Ти ж ти ж недорозвинутий!
Михайле Петровичу, ну що ви таке кажете, обурилася невістка.
Син мовчав, тільки кивав головою.
Ти подивися на своїх однолітків! Ти подивись, які в них мордяки. Які в них животи. У них є машини. У них є квартири. У них є постійна робота.
Ну, до чого тут оте? спитав малий.
До того. До того, сказав Брохоль і кивнув головою. То все до того. О, мама йде. Чекай-чекай, зараз із тобою баба Надя поговорить.
Невістка зітхнула. Малий анітелень.
Брохоль впустив маму до хати і провів її на кухню.
Де там він? ще з коридора загукала баба Надя. На кухню вона зайшла з тонометром під пахвою і фонендоскопом на шиї. Надія Дмитрівна була терапевтом на пенсії.
Андрійцю, ти чому мяса їсти не хочеш? з порога озвалася вона до малого.
Мені не смакує.
Та в нього фйоли в голові, кинув з-за плеча Брохоль.
Баба Надя сховала усмішку, опустила погляд і спитала тихим голосом:
Може, ти себе кепсько почуваєш? Тебе нудить? А сеча яка? Баба Надя підійшла до малого і заклала у вуха фонендоскоп. Ану, дай я тебе послухаю.
Баба Надя стала слухати малому груди, потім спину.
Ану, горло покажи.
Малий розтулив рота, і баба Надя обстежила його мигдалики.
Нарешті баба Надя вийняла фонендоскоп із вух і сказала:
Щитоподібна трохи збільшена.
Далі вона сіла навпроти малого, взяла його за руку і почала мацати пульс.
Скажи мені, Андрійцю, може, в тебе апетиту немає?
Є апетит.
Сон не порушено?
Не порушено.
Може, тебе щось непокоїть?
Та нічого мене не непокоїть!
Тоді чого ти мясо не хочеш їсти?
Мені від нього зле, скільки разів вам повторювати! Баба Надя глянула на Брохоля і кивнула, мовби підтверджуючи його здогадки щодо сина.
Андрійцю, мясо їсти треба. Твій організм росте, і якщо ти не їстимеш мяса, то помреш.
Бабцю Надю, академік Углов іще в шістдесятих визначив, що незамінні амінокислоти виробляються в організмі людини. Їсти мяса нема потреби. Усі потрібні амінокислоти синтезуються кисломолочними бактеріями в товстій кишці.
Баба Надя відвела погляд, але Брохоль, добре знаючи свою маму, відчув, що і в неї щойно впала планка.
Баба Надя гримнула пястуком по столу:
Та що то таке має бути? Тато тобі купляє і ковбасу, і сардельки, і мясце свіженьке, а ти он який! Ну, подивіться на нього! В кого ти такий вдався? Хто тебе такого навчив? Шо то за фільозофія така?
Бабо, то не філософія, мені просто не смакує мясо.
Баба відвернулася і затулила обличчя рукою.
Навіть не хочу того слухати. Навіть слухати того не хочу, ти мене чуєш?
Мамо, та не плач. Брохоль підійшов до баби Наді.
Боженьку, що ж то за кара така? затужила Надія Дмитрівна. Заморити себе вирішив.
Ну, гаразд, сказав нарешті малий. Ми з Галею зайшли, загалом, повечеряти. Час нам іти додому.
Брохоль став на порозі та загородив їм прохід.
Ви куди? спитав він.
Додому.
Ваш дім тут.
Тут ваш дім. Наш дім через дорогу, сказав син. Можна я пройду?
Брохоль дав йому пройти. Говорити не було сили, звело зуби. Син зупинився біля нього.
Тату, вибач, що я не їм мяса.
Ну, може, хоч рибу?
Ні, риби теж не їм.
А яйця?
Теж ні Тату, вибач Вибач, чуєш? Я знаю, як це боляче тобі
Брохоль не міг говорити. Та й не було там з ким говорити. У нього більше не було сина. Щоб не показувати цього, він почав збирати з підлоги сардельки. Підібрав біля раковини шматок мяса.