Діточки, зачекайте, зірвалася Наталія Бронеславівна. Візьміть хоч кашу з собою
Та в нас є каша, Наталіє Бронеславівно!
Як же ж ви тепер жити будете? заламувала руки Наталія Бронеславівна. Що ж вам дати? Може, борщу вам налию в банячок маленький?
Та ж він на кості, Андрійко те їсти не буде Наталіє Бронеславівно! Ви тільки не хвилюйтеся, я якось годуватиму його, ви не переживайте, він не пропаде
Та як же не хвилюватися, як же не переживати причитала Наталя Бронеславівна у коридорі, поки діти взувалися й одягалися.
На все добре, хай вам щастить! озвалися діти і вийшли з хати.
У хаті панувала мовчанка.
Брохоль зібрав усі сардельки з підлоги в тазик і поставив його на стіл.
Він узяв одну сардельку, роздягнув її, наче банан, і в три укуси проковтнув.
Вітю, піди завтра до них додому, розберися з ними. Тобі треба з ними серйозно поговорити, сказала баба Надя.
А нині що в нас таке було? Що я йому завтра казатиму?
На кухню повернулася Наталія Бронеславівна.
Баба Надя з появою Наталії Бронеславівни авторитетно сказала:
Я гадаю так, Вітю. Що треба було його силою нагодувати. Ти за руки потримав би, а ми йому ті котлети запхали б.
Цур на вас! сказала Наталія Бронеславівна. Ви хоч розумієте, що кажете? Та йому вже не пять років, щоб його силою годувати.
Нє, то так лишати не можна, сказала баба Надя. Ви собі як хочете, а я завтра ще з ним поговорю. Я пішла. Вітю, проведи мене.
Біля дверей баба Надя прошепотіла Брохолю:
Вітю, то все невістка. Я тобі кажу, то все вона. Така ладна дитина була, і дивися, що вона зробила з нього.
Гаразд, завтра, мамо. На добраніч.
Він зачинив двері на три замки.
Наталія Бронеславівна пішла в ліжко.
Брохоль зайшов на кухню, де йому так і не дали повечеряти, і зїв ще одну холодну сардельку. Потім пішов у душ, злий від голоду.
Вийшов із теплого душу трохи подобрілий. Брохоль заглянув на кухню, і погляд його знову впав на три нечіпані котлетки.
Йому стало невимовно шкода сина. Так шкода, ніби той помер.
Брохоль зробив собі чаю, врізав хліба і зїв дві котлети з хлібом.
Брохоль зробив собі чаю, врізав хліба і зїв дві котлети з хлібом.
Коли він почав їсти третю котлету, то чомусь подумав, що його син ніколи більше не сидітиме ось так, як сидить він, сам, на кухні, з опущеним абажуром, не заїдатиме котлету хлібом. Брохоль не знав, хто з них на цей момент здався йому більш самотнім син без котлет чи він сам без сина. На котлету з очей Брохоля потекли сльози.
«Та я ж тобі як краще хочу, розумієш? Як краще, сказав Брохоль, запихаючи в рот котлету. Я ж тобі добра бажаю».
Котлета не лізла. Брохоль почав схлипувати від сліз. Яка дурість так утратити сина. Який біль. «Я знаю, як це боляче, тату» здається, його останні слова були такими.
Втрачати сина боляче. Ніби втрачаєш шматок себе.
Раптом Брохоль подумав, що він може зайти до сина в гості завтра і вибачитись. Адже син не помер зовсім. Він не помер насправді. Він живий. Зрештою, сьогодні син міг сказати, що збив на машині людину і що його посадять. Або могли сказати, що хтось збив машиною його сина і його син тепер інвалід. Або й взагалі того, боронь Боже
Брохоль повеселішав.
Він витягнув із холодильника ще пару котлет, помідор, огірок і нарешті нормально повечеряв.
2011
Людина, яка нікому не заздрила
Присвячується моїй мамі
Ми зустріли його на зупинці, я і моя мама.
Він чоловік років пятдесяти в тапках на босу ногу і соломяному брилеві сидів під магазином «Радехівське курча» і продавав аличу з кошика.
По чому ваша алича? спиталася мама.
По пять, прошу пані. Беріть, хороша алича. Насипати вам?
Моя мама подивилася на захмарене небо, ніби радилася з таємною доктриною, і сказала мені:
Скоро буде дощ. Я візьму літр, на вечір, зварю компоту.
Подув поривчастий вітер. Чоловік у брилі глянув у бік переїзду, звідки дув вітер, і притримав свого капелюха рукою.
Зараз як уллє, сказав чоловік. Але блиснуло! Бачили?
Пролунав грім.
Ви, прошу пані, може, до панотця ходили?
Так, до панотця ходила. Хочеш аличі? запропонувала мені мама.
Я взяв аличу в долоню, став їсти і плювати кісточки на узбіччя, не допльовуючи до асфальту. Ні справа, ні зліва ніяких машин не їхало.
Так, ходила до панотця. Мама поставила сумку зі свяченою водою на землю і роззирнулася ще раз навсібіч. Але ніщо не віщувало маршрутки.
Чоловік озвався.
Я теж до нього ходив. Ой, пані, як він мені допоміг! Дуже добрий чоловік. Їх двоє, двоє братів. Ви не знали? Один в одному кінці села, біля озера, а інший в другому, біля лісу. Панотець наш, Роман, висвятився на священика і ся вженив, та й живе тут. А другий хтів ся висвятити, а йому не дали. Ви не чули тої історії?
Ні, сказала моя мама.
Розказати?
Та розкажіть, прошу.
Мене, сказав чоловік, Мироном звати. Я дякýю тут при церкві, то все то чув із перших уст. Значить, було їх двоє братів, старший брат Роман і молодший, Володько. Володько трохи був пришелепкуватий і весь такий неладний, що соромно дивитися. При церкві обоє служками хлопці були, а коли діло пішло до семінарії, то Володьку не взяли, бо сказали, що він недоумкуватий. Володьку страшно то розгнівило, і що був він справді недоумкуватий, то виліз на яблуню і три дні сидів там, і вив, не хотів злазити. Тілько що яблука струшував надаремно. На четвертий день зняли його звідти палицями та й повели до шпиталю. В лікарні Володька тримали на пігулках і уколах, поки він звідти на третій тиждень не втік і не прибіг босий, у лікарняній сорочці, аж зі Львова сюди. Тут він жив на церковному подвірї, як несповна розуму, водив корів пасти, поки не знайшла його собі одна дівка, Марина Подоляк із Озер. Каже, чуєте, «з таким хлопом не засумуєш». Взяла його до себе жити, з нею мама стара жила. Марина файна жінка, побожна, то їй і віддали Володьку, аби легше було. Слухайте, що мені сусідка їхня розповідала, Ганя Нагірна. Ви Стефу Нагірну знаєте? В Пустомитах у податковій працює. То її дочка. Так от, прийшов я раз до Гані Нагірної по молоко, вона мені каже: «Сядьте, Мироне, бо я вам таке зараз розповім, що ви впадете». Ну, я сів, і вона почала розказувати.
Приходжу, каже мені Ганя, я до Подоляків на подвіря, а там Інокентій лежить, весь блідий, аж синій. Губи почорніли, каже, щоки ся запали йому, біля нього на землі сидить Марина з балією, і він туди вомітує.[17] Як побачив мене, став голосити: людоньки, каже, рятуйте, то відьма якась, а не жінка! Вона мене блекотою годує!
І все в балію вертає. І все матюками покриває.
А Марина:
Ви, каже, Ганю, не дивіться, що він так лежить. Я йому трав наварила, то йому тепер усі його бзики через рота назад лізуть. То нічого, каже, прорветься та й посвітліє.
А Інокентій як закричить:
Трав вона мені наварила! Блекоти мені, блекоти! і вертає все, вертає, раз за разом.
Ганя мені каже:
Мироне, я так ся злякала того! Якби чорта якого побачила. А Марина на нього вилізла і давай йому по спині ся доптати. А Інокентій знай тілько хрипить і ся задихає. Тоді Марина на нього відро води шусь і знов давай ногами спину містити. Переверне на інший бік і по грудях цибає. А потім як плигне, як скочить йому на груди, так щось і захрумтить. Видихнув Інокентій і ся заспокоїв, тільки тихо голосив: «Ой, людоньки, що коїться». А дні через три, каже мені Ганя, бачить: гуляють під ручку. Марина веде Інокентія. А Інокентій поволеньку так ноги переставляє. Горб розпрямився, плечі розійшлися, обличчя проясніло. Ганя в них питається: «А горб куди діли?» «А в землю втоптали», чуєте? І сміється. Коси такі ладні має, личко таке все румяне. Похорошіла. І в Інокентія трохи ся розвидніло в очах.
І пішла по селу чутка, що Марина свого чоловіка вилікувала. Почали до неї люди приходити, щоби їм трохи де спину порихтували, а вона каже: «То все до чоловіка, він у мене спини рихтує». Ви би чули, що то там за крики стояли на дворі! Гейби концтабір який. З вулиці як подивишся, Інокентій там прямо на дворі переверне, пятами в землю увімне, за руки-ноги потягне і покладе під деревом відлежуватися. По троє-четверо там під деревом лежать і стогнуть тихенько, а потім всі до отця Романа йдуть на прощу, в інший кінець села. Там їх панотець висповідає, причастить, залишить на ніч, якщо треба, молоком гарячим напоїть, а потім вони собі з Богом їдуть 113-тою маршруткою додому. Але буває, знаєте, і навпаки.
Буває так, що панотець не раз каже: ідіть перше до брата мого, юродивого Інокентія, а тоді вже до мене. Я, каже, вам би зарадив, та ви не почуєте. До нього ідіть. І йдуть людоньки через усе село аж до старої Подолячки. А там на дворі Інокентій сидить. «Лягай, каже, тутво, на мішки», а сам зїсть блекоти і давай місити, що є моці. Старих молодими робить, чи ви таке чудо бачили десь? Хто як із хреста знятий до Інокентія приходить, той потім літає. А хто як сич надутий приходить, той потім як убитий до панотця Романа повзе. А кому треба, тому після сповіді Михась, синок панотця, лазню нагріє і так віниками відпарить, що в чім хочеш покаєшся. А буває і так, що прийде хтось до Інокентія, а той сидить, блекоти наївся, гірко-гірко йому, а очі ясні-ясні. На людину подивиться і так тільки, знаєте, скаже: «Клас-с-с!» І вже людині легше стає. Така ото в них, бачите, кооперація.
А що ж ви? спиталася мама. Стільки хорошого про брата Інокентія розповіли, що треба буде наступного разу самій піти до нього. Тільки ж блекоти їсти не хочеться.
А я, сказав чоловік з аличею, потрапив до рук брата Інокентія ще у девяносто сьомому. Молодий іще був. Якраз жінка пішла від мене, і я став гулящий.
А пішла від мене жінка ось чому. Коли я вчився в інституті, вподобалася мені одна старшокурсниця. Вона займалася легкою атлетикою, метала списа, була комсомолкою і дуже такою, знаєте, активною особою. А я що? Завжди такий був, як зараз. В окулярах
Але ж ви без окулярів, зауважив я.
низенький
Але ви досить високий, сказала моя мама. Та ви як мій син, а мій син знаєте який високий!
і постійно в носі щось наколупував. Коли вступив до інституту, то побачив, що мої одногрупниці всі виснуть на хлопцях плечистих, мужніх. Став ходити у спортзал, їсти дитяче харчування, і в мене щось там стало наростати. Зявилися біцепси, трицепси повилазили, дельтоподібний мяз оформився. Я полюбив ходити на пляж по неділях, знайомився з цвітом комсомолу, став вести активне життя. Але тільки в мене виріс біцепс, я мовби прозрів і побачив, що дівчата більше вішалися на тих, у кого були блат і квартира. Я почав працювати у дві зміни і після роботи ходив розвантажувати вагони, щоби заробити хоч би на порядну маринарку. І от, у мене зявився файний спінджак, а до нього ще машина «Жигулі», і жінки почали на мене вже дивитися трохи інакше, але я знову зустрів свою стару любов з інституту, вона була сама, працювала на кафедрі біології в нас у Львові та не хотіла зі мною, футбольним тренером, нічого мати спільного. Тоді я зважився на другу вищу освіту, бо перша була з фізкультури, я вчитель фізкультури за освітою, хочу вам сказати.
Ви вчитель фізкультури? здивувалася моя мама.
В минулому. Вступив я на кафедру, взяв тему для розроби. Якраз на стику наших дисциплін: фізкультури і біології. Тема звучала так: «Фізична культура і природний добір». Я був еволюціоністом, і мене цікавив Дарвін. Моя пасія захоплювалася Гегелем і сміялася мені на кафедрі в обличчя, хоч я їй і доводив, що Дарвін і Гегель як дві половинки. У неї був роман із одним нашим працівником, дуже цікавим чоловіком, моїм колегою. Він перейшов до нас із кафедри філології та писав суміжну роботу на стику філології й біології. Я вам розкажу про нього. Ви не проти?