Прошу-прошу, сказала моя мама. Маршрутки і так щось не видно.
Мій друг семіотик шалено ся кохав у нашій спільній пасії, ми називали її Мальвіною. Ні він, ні я ще не були одруженими, і обидва хотіли будувати комірку суспільства власне що з нею. Мальвіна віддавала перевагу моєму другові, тому що він знав модних літератів зі спілки і водив її по кавярнях, а я водив дівчат на стадіон, показати, як грають мої хлопці. Так ось, наш друг семіотик досліджував мови. Він був прихильником теорії єдиної мови, і наша Мальвіна була від цього в захваті. Він міг годинами розповідати, яке слово з якої мови походить. Ніби цього було мало, він розповідав, що то слово в оригіналі значило і чому воно тепер значить щось інше. Наприклад, він казав, що слово «богатир» походить від виразу «Бога тирити», а «тирити» в нього означало «допомагати нести». Або що слово «секрет» походить від словянського «скрит», а «санскрит» це мова «скритого сану». Непомітно мій кумпель понад міру заглибився в свою тему і дійшов до такого, що став кепсько говорити. Він повільно добирав слова, ніби жував їх, а те, що говорив, годі було зрозуміти. Наш семіотик був, знаєте, мов та сороканіжка, що задумалася, як вона ходить, і розучилася ходити. Одної чудової днини він наважився попросити у Мальвіни руку й серце. Він готувався всеньку ніч. Обдумував, якими словами сказати це буде найкраще, а на ранок довів себе до такого виснаження, що не міг узагалі вимовити ні слова. Так і залишився ходити німим, не захистив ні кандидатської, ні докторської, поїхав у село вирощувати буряк і кукурудзу.
А я, поки там що, захистив кандидатську і відчув, що починаю не встигати. Мені було вже сорок, від ночей над паперами під горнятко з кавою я відчув, що серце стало вже не те. Я став пити корвалол, а моя пасія розлучилася і вдруге одружилася з художником. Я зрозумів, що не встигну вже стати художником, але ще встигаю стати критиком. Я почав писати розгромні статті про тогочасних митців, але Мальвіна пхикнула і не хотіла зі мною бачитися. Тоді я вирішив написати велику наукову працю, яка пояснювала би, що всі художники козли, а всі жінки курви. Я збирався вмістити в ній весь свій життєвий досвід важкоатлета, вантажника, викладача фізкультури, водія, тренера футбольної команди, теоретика біології, критика мистецтв в один заряд і скинути цю бомбу на острів їхньої любові. Але не встиг, бо мене повезли на операцію. У мене забилася печінка не пролазив камінець. Я зрозумів, що займаюся чимось не тим, утік з операційного відділення і пішов сюди, може, думаю, хоч перед смертю ся покаю. Пішов до панотця Романа і став його молити: «Отче, кажу, що хочете буду робити, тільки не кажіть під ніж лягати, бо я не переживу того». І знаєте, що він мені сказав? Він мені сказав піти до свого брата, до юродивого Інокентія. Та я й пішов. Приходжу на їхній двір, бачу, дівка порається біля хати. Я їй кажу, що від отця Романа я, до брата Інокентія прийшов, а вона давай гукати: «Де ж мій чоловік? Чи живий ще, чи вже геть задубів?» Тут із дерева щось закрехтіло. Я дивлюся аж із дупла вилазить щось таке руде все, бородате, в сорочці до колін. «Лягай, каже мені бурмило, будемо тобі масаж робити». Я ліг, а він давай мене чавити голими руками, а жінка його тільки відро води мені на голову виллє, як нове вже набирає. Розмісив мене, потім узяв на руки (дужий, як ведмідь, їй-Богу!) і поніс за хату, де коровячий гній лежав, та й поклав мене просто у гній, присипав і наказав лежати.
Отакої, сказала мама.
Ви вже передумали до брата Інокентія йти, прошу пані? Я вас розумію. Я вже теж був не радий, що собі такого надумав. Відлежався трохи в гноєві, чую ніби легше стає потихеньку. А як зовсім стало добре, то я вже до панотця навіть не заходив, а лиш нарвав собі блекоти в мішок, сів на 113-ту маршрутку і поїхав до Львова. Ну, думаю, все тепер Мальвіна буде моя. Приїхав, дзвоню їй, кажу: «Приходь, є розмова». А сам наївся блекоти і міркую: «Зараз вона прийде, я їй голову на місце поставлю». Добре, що вона таки занадилась, а то би дуба врізав тільки так. Так мене забрало, що годі було повернутися. Півночі просиділа наді мною та Мальвіна, а на ранок я як відповз від унітаза, то їй кажу: «Чого тобі вертатися до твого художника? Живи зі мною». Вона й залишилася. Художник той, кажуть, спився вщент після того. Стали ми жити удвох. Я їй кажу: «Ну, люба моя, тепер буду цілителем». Роздрукували ми афішки, розклеїли по місту, винайняли приміщення і стали чекати, хто прийде. Приходять у неділю пенсіонери всілякі. Я давай їм про систему свою розказувати. Кажу, треба викопати яму з коровячим гноєм, наїстися блекоти і лягти в гній з головою, і все як рукою зніме. В місті сильно популярним я не був, бо ніде яму викопати, а по селах їздили з дружиною, пропагували метод гнойової ями для жінок і блекоту для чоловіків. Урину пити рекомендували, голодувати вчили, зцілювали від парші та від лобкової воші. Через пару місяців прийшли до мене з міліції, стали випитувати, що за один, тут я їм про все і розказав. Коли дізналися, що я на гнойових ямах нічого не заробив, відпустили. Мальвіна вже на той час Мальвіною бути перестала, а була просто Таською. Побачила, що зі мною горшка не зліпиш, та й пішла від мене. Почав я їздити по селах, де жінка яка самотня, то я їй допомагав біля хати, город скопати чи стайню де підправити, а потім залишався на день-два. Так і жив альфонсом. Спиватися почав потроху, квартиру у Львові продав. Так мені, знаєте, стало тяжко на душі, що захотілося в тій гнойовій ямі самому втопитися. Приходжу я до брата Інокентія, стукаю у фіртку, а мені ніхто не відчиняє. Гупаю, гупаю, аж тут нарешті виходить брат Інокентій, в грудину як вїде мені пястуком, аж я осів. Плюнув мені в обличчя і зачинив браму назад. Я і плакав, і кривлявся, і думав уже собі в дупло залізти, як брат Інокентій, аж врешті вирішив на дереві ся повішати. Щоб, думаю, всім було видно, як я ся розкаюю.
Отакої, сказала мама.
Ви вже передумали до брата Інокентія йти, прошу пані? Я вас розумію. Я вже теж був не радий, що собі такого надумав. Відлежався трохи в гноєві, чую ніби легше стає потихеньку. А як зовсім стало добре, то я вже до панотця навіть не заходив, а лиш нарвав собі блекоти в мішок, сів на 113-ту маршрутку і поїхав до Львова. Ну, думаю, все тепер Мальвіна буде моя. Приїхав, дзвоню їй, кажу: «Приходь, є розмова». А сам наївся блекоти і міркую: «Зараз вона прийде, я їй голову на місце поставлю». Добре, що вона таки занадилась, а то би дуба врізав тільки так. Так мене забрало, що годі було повернутися. Півночі просиділа наді мною та Мальвіна, а на ранок я як відповз від унітаза, то їй кажу: «Чого тобі вертатися до твого художника? Живи зі мною». Вона й залишилася. Художник той, кажуть, спився вщент після того. Стали ми жити удвох. Я їй кажу: «Ну, люба моя, тепер буду цілителем». Роздрукували ми афішки, розклеїли по місту, винайняли приміщення і стали чекати, хто прийде. Приходять у неділю пенсіонери всілякі. Я давай їм про систему свою розказувати. Кажу, треба викопати яму з коровячим гноєм, наїстися блекоти і лягти в гній з головою, і все як рукою зніме. В місті сильно популярним я не був, бо ніде яму викопати, а по селах їздили з дружиною, пропагували метод гнойової ями для жінок і блекоту для чоловіків. Урину пити рекомендували, голодувати вчили, зцілювали від парші та від лобкової воші. Через пару місяців прийшли до мене з міліції, стали випитувати, що за один, тут я їм про все і розказав. Коли дізналися, що я на гнойових ямах нічого не заробив, відпустили. Мальвіна вже на той час Мальвіною бути перестала, а була просто Таською. Побачила, що зі мною горшка не зліпиш, та й пішла від мене. Почав я їздити по селах, де жінка яка самотня, то я їй допомагав біля хати, город скопати чи стайню де підправити, а потім залишався на день-два. Так і жив альфонсом. Спиватися почав потроху, квартиру у Львові продав. Так мені, знаєте, стало тяжко на душі, що захотілося в тій гнойовій ямі самому втопитися. Приходжу я до брата Інокентія, стукаю у фіртку, а мені ніхто не відчиняє. Гупаю, гупаю, аж тут нарешті виходить брат Інокентій, в грудину як вїде мені пястуком, аж я осів. Плюнув мені в обличчя і зачинив браму назад. Я і плакав, і кривлявся, і думав уже собі в дупло залізти, як брат Інокентій, аж врешті вирішив на дереві ся повішати. Щоб, думаю, всім було видно, як я ся розкаюю.
Людоньки, моя мама сплеснула руками. Як же ж ви живі ся залишили? Що то за чудо, що ми зараз з вами так говоримо?
Чудо, прошу пані, натуральне чудо. На світанні, як ся стало жевріти, почав я лізти на стару вишню, та й нога попала в тріщину. І так мене затисло, що ні вперед, ні назад. День уже приходить, а я, як дурень, стою з ногою в дереві. Маринина мама на двір виходить і каже: «Людоньки, хто то в нас сидить?» «Та то цілитель, мамо, Марина їй каже. Зараз чоловікові постукаю, може, він йому витягне ногу. А ні, то доведеться тепер так жити, зі знахарем на дереві». А мама її подивилася на мене, похитала головою і сказала: «Нічого, доню, Христос терпів і нас учив». А в мене вже сльози на очах стоять, люди на роботу їдуть, 113-та маршрутка вся напхом натовчена, всі на мене пальцем показують, а брат Інокентій з дупла не вилазить.
Може, йому їсти щось дати? Маринина мама каже.
А та їй:
Та я дала б, але ж так високо заліз, що годі дістатися.
Нарешті виповз надвечір брат Інокентій, подивився і каже:
Не буде діла з цілителем. Міцно вишня так тримає, що не розщепиш. Видко, треба буде на дереві відспівувати.
І заліз назад у дупло.
А я вже ридаю, душу з себе видираю, лиш би ногу відпустило. Вже би ногу пилкою відпиляв, як Інокентій вийде та й скаже:
Сраки тобі голої, а не пилки. Чи ти се дерево саджав, щоб його пиляти?
І назад у дупло пхається.
І так мені то все нелюбо стало, що померти мушу я на тій вишні, аж став я кликати:
Брате Інокентію, отче Романе, порятуйте мене, Христа ради!
Тут вилазить Інокентій і каже:
Сильно тримає вишня, але можна щось попробувати.
І знов поліз пробувати. А я сиджу. А нога в дереві. А я вже ледве-ледве.
Цілу ніч щось бурчав у норі своїй Інокентій, не показувався. Другий світанок я вже геть як мрець зустрів на тій вишні. Вже пташки до мене прилітали, дивилися, чи скоро я доспію, вже я сам не йняв віри, що мене звідтіль зніме хтось, коли Інокентій вилазить із дупла і каже:
Ну, майже відпустило. Ще трохи цілителя хай потримає, і можна знімати.
Ну, майже відпустило. Ще трохи цілителя хай потримає, і можна знімати.
І надвечір виліз до мене Інокентій на гілку, сів поруч і питає:
Ну що, будеш злізати чи ще постоїш?
Та вже би зліз, якщо є на то така ласка, вже так тихенько йому кажу.
А людей за гроші сцяки пити будеш учити?
Ой, та вже нічого научати не буду.
Ну, тоді підеш дяком до мого брата служити.
І такого мені дав запотиличника, що я з тої вишні просто у скирту гною шусь а там уже як дома. Відлежався у гноївці, витягли мене Інокентій із Мариною та й понесли до потічка помити. Відмили там, у чисту сорочку одягли і питають: