Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковский 10 стр.

 Ти! Відьмача заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!

 Та дідько ж його візьми. Мозаїко, відсунься.

З натовпу вийшов кремезний і низький тип у шкіряній масці та в кірасі з cuir bouilli[11], бичачої, здається. Тип трусонув тризубом, що його тримав у правиці, різким рухом лівої руки розгорнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею та потрусив.

 Я Тонтон Зрога, що зветься Ретіарієм! Викликаю тебе на бій, відьма

Ґеральт підняв руку та вдарив його Знаком Аард, уклавши в нього стільки енергії, скільки вдалося. Натовп скрикнув. Тонтон Зрога, прозваний Ретіарієм, підлетів у повітря й, махаючи ногами, заплутавшись у власній сітці, змів собою ятку з бубликами, важко гепнувся в землю і з голосним брязкотом лупнув головою об чавунну статуйку гнома, що сидів навпочіпки, невідомо чому поставлену біля магазину, що пропонував кравецьку фурнітуру. Ваганти нагородили той політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя ледь подавав. Ґеральт підійшов не поспішаючи й з розмаху копнув його кудись у печінку. Хтось ухопив його за рукав. Мозаїка.

 Ні. Прошу. Прошу, ні. Так не можна.

Ґеральт копнув би те стерво ще, бо добре знав, чого не можна, чого можна, а чого треба. І в таких справах він не звик прислухатися до когось іншого. Особливо до того, кого ніколи не копали.

 Прошу,  повторила Мозаїка.  Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за те, що ти й сам загубив.

Він послухався. Узяв її за плечі. І зазирнув у вічі.

 Я іду до твоєї майстрині, заявив жорстко.

 Погано,  покрутила вона головою.  Будуть наслідки.

 Для тебе?

 Ні. Не для мене.

Розділ 7

Стегно чародійки оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку.

«Nil admirari[12], подумав відьмак.  Nil admirari».

 Не вірю очам,  сказала Литта Нейд.

У тому, що сталося, у тому, що вийшло так, як вийшло, винен був він сам, ніхто інший. Дорогою до чародійки він проходив через сад, не встояв перед спокусою й зірвав одну з фрезій, що росли на клумбі. Він памятав запах, що домінував у її парфумах.

 Не вірю очам,  повторила Литта, ставши у дверях. Привітала його особисто, кремезного сторожа не було. Може, мав вихідний.  Прийшов ти, як я здогадуюся, аби шпетити мене за руку Мозаїки. І ти приніс мені квітку. Білу фрезію. Увійди, поки не дійшло до скандалу, а місто не загуло від пліток. Чоловік на моєму порозі з квіткою! Найстарші люди не памятають такого.

Вона носила вільну чорну сукню, комбінацію шовку та шифону, тонесеньку, що йшла хвилею від кожного руху повітря. Відьмак стояв, вдивляючись у неї, усе ще з фрезією в простягнутій руці, намагаючись усміхнутися й геть не маючи сил цього зробити. «Nil admirari»,  повторив подумки максиму, яку запамятав з Оксенфурту, з університету, з картуша над входом до кафедри філософії. Максиму він повторював подумки всю дорогу до вілли Литти.

 Не кричи на мене.  Вона вийняла фрезію з його пальців.  Я виправлю дівчині руку, як тільки вона зявиться. Безболісно. Може, я навіть їй вибачу. І вибачаюся перед тобою. Тільки не кричи на мене.

Він покачав головою, знову намагаючись усміхнутися. Не вийшло.

 Цікаво,  вона наблизила фрезію до обличчя й втупила в нього свої жадеїтові очі, чи знаєш ти символіку квітів? Їхню секретну мову? Знаєш, що говорить ця фрезія й цілком свідомо передаєш мені нею послання? Чи квітка геть випадкова, а послання підсвідоме?

«Nil admirari».

 Але ж це не має значення.  Вона підійшла до нього дуже близько.  Або ти прямо, свідомо й з розрахунку сигналізуєш мені про те, чого ти прагнеш Або приховуєш прагнення, яке видає твоя підсвідомість. В обох випадках я маю тобі подякувати. За квітку. І за те, що вона говорить. Дякую тобі. І відповім тим самим. Теж тобі щось запропоную. Ось, цю тасьмочку. Потягни за неї. Сміливо.

«Що я оце роблю?» подумав він, потягнувши. Плетена тасьмочка гладенько вислизнула з обметаних дірочок. До самого кінця. І тоді шовково-шифонова сукня стекла з Литти, наче вода, мякенько вкладаючись навколо кісточок. Він на мить заплющив очі: голизна її вдарила в нього, наче раптовий блиск світла. «Що я роблю?» подумав він, обіймаючи її за шию. «Що я роблю?» подумав, відчуваючи смак коралової помади на губах. «Те, що я роблю, повністю позбавлене сенсу»,  думав він, делікатно спрямовуючи її на комод біля патіо й саджаючи на малахітову кришку.

Вона пахла фрезією та абрикосом. І чимось іще. Може, мандарином. Може, ветівером.

Це тривало якийсь час, а під кінець комод досить небезпечно розкачувався. Корал, хоча й міцно його обіймала, ані на мить не випускала фрезію з пальців. Запах квітки не перебивав її запаху.

 Твій ентузіазм мені лестить.  Вона відірвала уста від його уст і тільки тоді розплющила очі. І це сильний комплімент. Але я маю ліжко, знаєш?

І справді мала. Величезне. Просторе, наче палуба фрегата. Вона повела його туди, а він ішов слідом, не в змозі надивитися. Вона не оглядалася. Не сумнівалася, що він іде слідом. Що без вагання піде туди, куди вона поведе. Не відводячи погляду.

Ліжко було величезне й мало балдахін, постіль була з шовку, а простирадло із сатину.

Вони використали ліжко без тіні сумнівів, повністю, кожен його дюйм. Кожну пядь шовку. І кожну складку сатину.

 Литто

 Можеш звертатися до мене «Корал». Але зараз не говори нічого.

Nil admirari. Запах фрезії та абрикоса. Руде волосся, розсипане по подушці.

 Литто

 Можеш звати мене Корал. І можеш зробити мені це ще раз.

Стегно Литти оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку, трикутну за формою завдяки величезним плавникам. Таких риб, що звалися скаляріями, багачі та сноби-нувориші звикли тримати в акваріумах та басейнах. Тож ці риби завжди асоціювалися в Ґеральта і не тільки в нього зі снобізмом й претензійним позерством. Тож його здивувало, що Корал обрала саме таке, а не інше татуювання. Здивування тривало лише мить, пояснення прийшло швидко. Литта Нейд, беззаперечно, ззовні, з вигляду була молодою. Але татуювання було з часів справжньої її молодості. З тих років, коли привезені з-за океану рибки-скалярії були справжнім раритетом, багачів було небагато, нувориші тільки-тільки спиналися на ноги й мало в кого були акваріуми. Татуювання її, подумав Ґеральт, пестячи скалярію кінчиками пальців, це наче метрика; дивно, що Литта все ще його носить замість того, аби магічно усунути. Що ж, подумав він, переносячи пестощі в райони, віддалені від риби, мила то справа спогади про юнацькі роки. Не просто позбутися такої памятки. Навіть якщо вони вже відзвучали й стали банально патетичними.

Він звівся на лікті й пильно придивився, видивляючись на її тілі інші, настільки ж ностальгічні памятки. Не знайшов. Не розраховував знайти, хотів просто подивитися. Корал зітхнула. Утомившись, як видно, від абстрактних і малоконкретних мандрівок його долоні, схопила її, спрямувала в місце конкретне й тільки-но й належне з її точки зору. «І дуже добре,  подумав Ґеральт, притягуючи чародійку до себе й занурюючи їй обличчя у волосся.  Смугаста риба, теж мені». Наче не було істотніших справ, яким варто присвятити увагу. Про які варто б думати.

«Може, і моделі парусників,  думала хаотично Корал, ледь опановуючи дихання, що раз у раз переривалося.  Може, і військові фігурки, може, і риболовля на штучну мушку. Але те, що враховується Що по-справжньому враховується Це те, як він мене обіймає».

Ґеральт її обійняв. Так, начебто вона була для нього всім світом.

Ґеральт її обійняв. Так, начебто вона була для нього всім світом.

У першу ніч спали вони не дуже багато. А навіть коли Литта заснула, відьмак зі сном мав проблему. Рукою вона обхопила його в талії так сильно, що він ледь дихав, а ногу закинула йому поперек стегон.

Другої ночі була вона менш завойовницькою. Не тримала його й не обіймала так сильно, як попередньо. Мабуть, не боялася вже, що під ранок він утече.

 Ти замислився. Обличчя маєш мужнє й суворе. Причина?

 Задумався Гм Над натуралізмом нашого звязку.

 У чому справа?

 Я ж кажу. У натуралізмі.

 Здається, ти використав слово «звязок»? Воістину, може здивувати широта використання цього поняття. Схоже, настав у тебе посткоїтальний смуток. Стан і насправді натуральний, той, що стосується всіх вищих істот. Навіть у мене, відьмаче, слізка на оці виступає Веселіше, веселіше! Я пожартувала.

 Ти мене привабила. Наче самця.

 Що там іще?

 Ти мене привабила. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.

 Ти серйозно?

 Не злися. Прошу, Корал.

 Я не злюся. Навпаки. Якщо подумати, то мушу визнати твою правоту. Так, це натуралізм чистої води. Тільки що все геть навпаки. Це ти мене заморочив та звабив. З першого погляду. Ти природно та анімалістично станцював переді мною шлюбний танець самця. Підстрибував, тупав, розпушував хвоста

 Неправда.

 розпушував хвоста та бив крилами, наче тетерук. Кукурікав та кудкудакав

 Я не кудкудакав.

 Кудкудакав.

 Ні.

 Так. Обійми мене.

 Корал?

 Що?

 Литта Нейд Це ж також не твоє справжнє імя, вірно?

 Моє справжнє було б непросто промовити.

 Це як?

 А скажи швидко: Астрід Литтнейд Асгейррфіннбьорнсдоттір.

 Розумію.

 Сумніваюся.

 Корал?

 Ага?

 А Мозаїка? Звідки в неї таке прізвисько?

 Знаєш, відьмаче, чого я не люблю? Запитань про інших жінок. Особливо коли той, який питає, лежить зі мною в ліжку. І розпитує замість того, щоби зосередитися на тому, на чому він саме зараз тримає долоню. Ти б не відважився на щось подібне, якби був у ліжку з Йеннефер.

 А я не люблю називати певні імена. Особливо в ту мить, коли

 Мені припинити?

 Цього я не говорив.

Корал поцілувала його в плече.

 Коли вона потрапила до школи, звалася Аїк, родового імені я не памятаю. Мало того, що імя дивне, так вона ще й потерпала через проблеми з пігментом шкіри. Щоку мала поцятковану світлими плямками, і справді воно виглядало, наче мозаїка. Її, зрозуміло, вилікували вже після першого семестру: чародійка не може мати жодних недоліків. Але прізвисько, спочатку знущальне, прилипло. Вона й сама його полюбила. Але досить уже про неї. Говори до мене й про мене. Ну, давай.

 Що давати?

 Говори про мене. Яка я. Вродлива, вірно? Ну, скажи!