Так. Цікавий дядько.
Еге, не торішнього літа чоловік. Наспівав нам і про липове клиння, і про білу березу. Ну що ж, тіло сите ноги в руки.
І ми рушили, збиваючи важкі, як ртуть, роси. Пустилися порожнем. Я спитав, чи не вкраяти на дорогу хоч хліба.
Хліб нас сам найде, кинув він не обертаючись.
Простори довкола розляглися так широко, так привільно, що очам було мало, кортіло спивати їх грудьми. Як у тій пісні співається: «Верховино, світку ти наш!» Зелене безмежжя ряхтіло в ясноті молодого дня. Гори гойдалися в легкій імлі, як кінські гриви. Вітерець, пронизаний променями, котив обабоки сиві габи папоротей. Дух і серце спирав огром дзвінкої просторіні, і дзвеніла в тобі радість злуки з цією неземною благодаттю.
«Ся краса вхопила моє серце», сказав би чоловік, що йшов мовчки попереду. Помалу починав я осягати його напучування: «Виходь щодня в мандри. Диво само не прийде. Диво простору, відкритої природи, коли твоє тіло рідниться з усією землею, повітрям, світлом, водою, вогнем і всім земним населенням».
Ми йшли ледь наміченим пішником у папоротях по пояс. Поки не вперлися в розпуття двох вівчарських плаїв. «Там, де дорога чихає», казав учора Микула, котрий мав клопіт із дзвоном. Далі ми держалися нитки потічка.
Ходи, куди води ходять. Вони виведуть. Води найдавніші. До них проходи топтали звірі. А за ними клали путівці й дороги люди. Сими світами нас водить вода.
Мій поводир ступив убік і бережно прополов рослинку.
Гісоп. Загоює укуси змії. Біблійна трава За моєї молодости, якось було, потягся я поночі за хворостиною і вхопив гадину. Оббігав півверсти округ, доки напав на гісоп. Зогнилий пень мені його висвітив. Так порятувався.
Ми йшли, а він тикав ціпком у різні боки в небо і казав:
Там полишена на Бога Тростяниця. Там грибні Пузняківці, захмарне Грабово, швабські Герцівці, гонористе Белебово, мокра Визниця, Обава з відьомським каменем, Дубино під шатрами хащів, Глинянець на кам'яній п'яті, Кльочки, що не пустили до себе колгосп
Назви сіл звучали, як відгомін пралісів, як заклинання старовіку. Два-три слова його характеристики дивовижним чином переносили мене туди, створювали ефект присутності. Я йшов позаду і раптом побачив щось на стежині то була згорнута в цівочку купюра. Десять рублів.
Тут гроші! крикнув я радісно. Ви не підняли?
Я їх не губив, кинув він через плече не обертаючись. Відай, косарі десятку стратили. Троє тут пройшли перед нами бачиш, збиті роси? Двоє молодих і один постарший. Закурював, два сіркачі палив. Тоді, певно, і вронив папірець. Буде вертатися підбере.
Виявляється, він не просто бачив на дорозі гроші, «бачив» цілу історію довкола них. Я мовчав, він також. А потім, наче загладжуючи моє розчарування з того, що ми не підібрали знахідку, сказав:
Мою кишеню павутиною заткало. Гроші будять обережність і потайливість. Пощо се нам, правда?
Правда, невпевнено відповів я.
Для нього мовив, не для себе. Грошей мені тоді весь час не вистачало.
Для нього мовив, не для себе. Грошей мені тоді весь час не вистачало.
По якомусь часі відкрився нам далекий спад, поплямований латками селянських нивок. І в альпійське безгоміння вплівся далекий, як сон, погук півня. Ми йшли ребристим верхом Гранки. Два боки її справді були наче зрізані, гранясті. Варта старезних лип тісно обхопила вершину. Під ними, на купинах, гучали чагарники й дикі трави.
Тут стояла церковця, мій супутник зупинився. Колись круг церков садили липи. І камінь з підмурівка ледве затягся навіяним дерном чуєш ногами невдобини? Тепер маємо протяти уявний шлях, яким волочили дзвін. Ось удалині крізь черешні блищить баня нової церкви Волів напрямки не гнали, бо дзвін міг покалічити їм задні ноги. Тягли ламаним волоком, обходячи дерева й западини. Воли самі вибирали дорогу, розумієш? Мусиш почутися живим тяглом. Як би ти поволік звідси в долину вантагу?
Я пустився вниз, петляючи між гандрабатими сливами.
Може, заєць так і поскакав би, та не віл, наздогнав мене його сміх. Помнож довжину вола на п'ять і на таких відтинках плавно завертай. Такими підковами і спускайся.
А чому на п'ять? запитав я. Волам подобається ця цифра?
Се число подобається всім, хто ходить. І муравлю, і зайцю, і волові, й чоловіку. Се відрізок просторової присутности. Правцюючи, людина на десятому кроці (п'ять її довжин) збивається на якусь мізерію вбік. На тій «п'яді» нам притульно, на ній для нас однаковий тиск неба і однакова рівновага землі. Під час руху ж вони міняються. І ми незримо міняємося. Тому, коли йдемо, дістаємо новий струмінь потуги від землі і простору. Через се в дорозі ми не так старіємо.
Звідки ви це знаєте? вигукнув я.
Він зміряв мене гострим поглядом заскоченої зненацька птиці. Прив'язав тим поглядом, наче дротом.
Бо я Світован. Що світ те і я.
Ви сподіваєтесь, що ми втрапимо в сліди тих волів і провалимося в яму із дзвоном?
Та ні, я не такий уже йолоп. Без слідів можна обійтися. Головне вгадати напрям волокуші. А яму, де застряв дзвін, покаже инше.
Що? Підземний звук?
Нашу розмову перебив інший звук подзвін каменя об косу за грабовим живоплотом. І ми рушили в той бік.
Підземні дзвони
За хвилину з-під корча вигулькнула знайома вутла фігурка у вицвілій сорочці і високих гумаках. Віночок рідкого волосся тріпотів іржавим німбом. Із прорізів хитрих очей бризнув смішок:
Вам би попелом ноги посипати
Помагайбіг, Микуло! Косите? першими за тутешнім звичаєм вітаються не ті, що працюють.
Кріплюся, як диня на морозі. Роса щезла яка косовиця?
З лопухів вискочила рябенька шавка, зайшлася пронизливим дзявкотом.
А матері твоїй сім копійок! тупнув на пса Микула. А ви добре дійшли. Тут і є моя планєта, кивнув на узгірок під Гранкою, де утвердилася його сіра «коцка» під шифером. Сюди я навічно заліз, як червак у хрін. Хоча і дідо, і няньо казали, що з дараба ніхто ще не розбагатів
Що вам найліпше тут родить? запитав Світован.
Камінь. Я збираю, а кроти орють.
І це була правда. Нива поцяткована сотнями горбиків свіжої землі. А внизу довгі насипи каміння, як татарська огорожа. З нього вимурувано фундамент, пивницю, хлів, східці, укріплено берег. Цей заберуть на греблю, казав Микула, а навесні буде ще. Коли інші орють, він збирає каміння. Кошар за кошаром. Каміння, як зуби скелі, рік у рік пробивається із землі, зазубрюючи і ламаючи мотики, лемеші і коси. Це один з відрогів великого кам'яного масиву, на якому промишляють споконвічні кар'єри недалекого Шелестова, звідки синю бруківку возили ще в Пешт, Відень і Лемберг.
І тепер цей камінь Микула довбає в себе на городі. Але це його земля, і її належить обробляти. Коли з камінням завершено, береться за дерновиння. Інші сіють, а він січе кореневища чагарів та бур'янів і тачками звозить донизу, метр за метром звільняючи грунт від дичини. Здебільшого колінкує, відкинувши інструмент. Руки перетрушують землю, визбируючи камінці й корінці. Цей жилавий худенький чоловік довбає скалу з дециметровим родючим шаром.
Ех, була сила, коли мамка цицьку носила! А тепер
Хтось обгортає ряди, а Микула мостить тераси, щоб відвойовані грядки не змило дощем, щоб гудиння росло вертикально. Хтось із базару несе тучну розсаду, а він сіє своє насіння цибулі, капусти, буряків, огірків. Хтось зажурено позирає на розпечене небо, а Микула з дітьми від зорі гримить відрами. Хтось потім зітхає над пожухлою грядкою і бідкається через неврожай, а він несе відрами хрусткі огірки, часничини, як п'ястуки, пузаті й солодкі, як дині, буряки. А про картоплю й говорити нема що. Збризнуті вапняним молоком і ретельно підсушені на сонці, бульби золотою горою встеляють пивницю. Тут же шеренги банок із квасолею, огірками, томатами у власному соку, аджиками, борщовими сумішами, грибовою ікрою, овочевими паштетами, виноградним соком. Увесь лугош над двором чавить на сік.
Від вина я вдурію, а так дітям вітаміни і смакота.
Насіння відбирає найдобірніше. Він сам собі і селекціонер, і агроном, і технолог, і кулінар. Зате живності ніякої не тримає.
Щоб мені в дворі смерділо загинає пальці. Сіно міняю з сусідою на молоко і сир, кукурудзу на яйця, самогонку на гній. А восени поїду на Вінниччину (там його дві доньки одружені) і десь у глухому селі виберу собі свиню й бичка. Переробимо їх із зятями, а кум-провідник усе готове привезе в Мукачево. На рік маємо м'яса.
Не переводяться в домі гриби. Щоранку, коли інші тільки з дворів витягуються, Микула вже з повною кошаркою здоровкається. Похід за грибами, крім усього, має ще й діловий характер: взяти на облік дички-саджанці для прищеп, запримітити стовбури й кореневища вигадливої форми, які згодяться для роботи.
Моя голова лише в один бік варить: що робити, аби нич не робити. Ви знаєте, що я хижу зліпив із сміття?..
Про те, як Микула будувався, досі в селі ходять легенди. Не за рублі за копійки. Каміння носили з городу цілою родиною. Підводою навозили ріні і намитого рікою піску. Знайшовся і варіант безплатного цементу. Його на станції видували з цистерн у машини, і цемент укривав платформу шаром у палець. Залізничники радо дозволяли підмітати територію.
Коли дійшло до стін, Микула зметикував цілу комбінацію. Він придумав свою технологію легкої, теплої, а головне безкоштовної стіни. Дружина тоді куховарила на цегельному заводі, звідси брали биту цеглу і шлак із печей. Змішували з кам'яною мучкою, додавали вапна, трохи цементу і заливали це в дощату опалубку. Наступного дня щити піднімали і стіна росла ще на метр.
Найцікавіше, що все це вони робили вдвох із вагітною дружиною. Але як?! На цій будові ніхто не підняв руками жодного відра. На кожному розі стовбичили дерев'яні «журавлі», і жінка однією рукою піднімала мотузкою відра з матеріалом на верхотуру. Там порався Микула. Так само на землі було нарізано і обтесано крокви. А нагорі лише скріплювалися. З деревом теж не було проблеми. Ліс сам «забрів» у його город. Лісник бурчав, натякаючи на данину. Але Микула присік його просто: «Що, цю хащу твій няньо саджав?»
Від підбережної кринички прокопав шанець, кинув шланг своя вода цілодобово. Постало питання з опаленням. Із двох газових труб зварив «бубен». Нагрівається трісками з майстерні, обрізками, лозою, бадиллям, тирсою. Усе це поволі тліє, окислюється, зате теплота така, що діти взимку майже не вкриваються.