Віроломні свині! пронизливо кричав до гномів Юстас, пританцьовуючи на місці в безсилій люті. Миршаві чудовиська!
Дозвольте мені, сір, пригнічено мовив Діамант, кинутися з ними в бій і нанизати з десяток зрадників на свого рога?
Кріпись, Діаманте, відмовив Тіріан. А ти, серце моє (ці слова вже зверталися до Джил), якщо тобі потрібно поплакати, поплач. Лише відвернися, аби ніхто не бачив твоїх сліз, і стеж, щоб не намокла тятива. І уникай лайливих слів, Юстасе, бо лайка це діло кухарок. На полі бою за воїна говорить не лихе слово, а славна справа. Мова дана лицарю для слів поштивих, а для війни йому дано меч.
А гноми вже обсипали Юстаса градом глузувань та глумів:
Не чекав, хлопчиську? Думав, ми за них? Розігнався, як же! Навіщо нам розумні коні нам вони ні до чого! І не потрібна нам ваша перемога! Нам взагалі не потрібно, щоб хтось із вас переміг! Нас не підманиш! Гноми за гномів!
Тим часом таркаан Рішда наставляв своїх воїнів на новий штурм: можливо, він уже пошкодував, що не послав у бій усіх з першої спроби. Барабани гуркотали без упину. І тут, собі на жах, Тіріан і його друзі розрізнили на віддалі гуркіт барабанів у відповідь. Це означало лише одне: заклик Рішди був почутий і тепер на допомогу до нього поспішає новий загін остраханців. Надія покинули Тіріана, і тільки заради товаришів він і далі робив вигляд, ніби нічого страшного й не сталося.
Слухайте, сказав він буденним голосом, треба йти в атаку негайно, поки ці нечестивці не схаменулися й не дочекалися підкріплення.
Одумайтеся, сір, вигукнув Поґін, тут, у нас у тилу, є хоча б деревяна стіна, що прикриває нам спину, а там ми як на долоні: як візьмуть нас у кільце хоч мечами січи, хоч у полон бери.
Я би перший учинив за твоєю радою, гноме, так само спокійно відповів Тіріан, якби не був очевидним мені їхній задум: загнати нас у хлів. Виходить, чим далі ми від входу, тим краще для нас самих.
Король правильно каже, втрутився Гострозір, швидше геть від проклятого місця, далі від чудовиська, що там живе.
Хай буде так, кивнув Юстас, не знаю, як у вас, а у мене мурашки по спині від цього сараю.
Вирішено, сказав Тіріан, а тепер наведи оком наліво. У темряві ти побачиш скелю, що відкидає відсвіти багаття. Коли ми виступимо, юна пані хай встане по ліву руку і пускає стріли якомога швидше по перших лавах, а ти, Гострозоре, налітай на них справа. Коли ми зблизимося настільки, що стріли можуть влучати і в нас, тоді відійдеш до скелі, Джил, і чекатимеш нас там. Усім іншим, хто буде в рукопашній, мій наказ: відкритими тримаєте вуха. Коли ми не повернемо їх навтікача у нашому першому натиску, то тому вже не бути, бо числом нас менше. Тож коли почуєте мій клич «Назад!», відступайте, але не сюди, а до білої скелі, де чекатиме на нас Джил. Якщо ми туди пробємося, то зможемо перевести дух і знатимемо, що за спиною є захист. Ну, Джил, тепер твоя черга!
Відчуваючи себе зовсім самотньою, Джил відбігла кроків на десять, відвела праву ногу назад і вклала стрілу в тятиву. Та пальці її сильно тремтіли. «Не на часі», встигла шпигнути думка.
Негожий постріл, сказала вона мить по тому, коли перша стріла полетіла поверх голів. Та довго розмірковувати не було коли, оскільки час вирішував якщо не все, то надто багато. Тому Джил, не вагаючись, уже дослала наступну стрілу. Краєм ока вона помітила, як грізна чорна тінь зявилася над головами остраханців, і ось вже то один, то другий, кинувши меча, намагався прикрити обличчя від гострих кігтів Гострозора. Так само, краєм ока, вона помітила, що одна з її стріл таки влучила в ціль, бо один з остраханців звалився навзнаки; а потім й інша вбила нарнійського вовка, що став на бік остраханців.
Та не встигла вона випустити і десятка стріл, як довелося припиняти стрілянину з блискучими мечами наголо Тіріан і його соратники вступили врукопашну; дикий кабан з грізними іклами, єдиноріг з нищівним рогом, і пси, які навіть гуркіт битви спромоглися заглушити собачим гавкотом. Джил навіть здивувалася, наскільки остраханці виявилися не готові до повторної вилазки. Наскільки в тому була і заслуга Гострозора, і її власна, вона не думала. Насправді ж дуже велика. Слідкувати за небом і за наступом ворога водночас от уже нелегке завдання; тим більше що стріли залітали зліва, а орел з гострими кігтями і могутнім дзьобом на поземному польоті заходив, навпаки, з правого боку.
Ось славно, ви просто молодці! примовляла Джил. Королівський загін врубався в бойові порядки остраханців, і, як здалося Джил, що не дуже зналася на рукопашних сутичках, ще трохи і ворог буде зімятий і розбитий. Справді, єдиноріг розкидав ворогів направо і наліво, наче селянин кидає сіно у високий стіг.
Ось і Юстас на що, здавалося б, вояк не загартований, і той змусив відступити не одного ворога. Пси металися поміж бойових лав остраханців, готові вчепитися в горлянки. Ще одне, останнє, зусилля перемога буде за нами!
І тут Джил відчула раптовий холодок поза плечима: з одного боку, здавалося, що остраханці валяться, мов підкошені, із кожним помахом нарнійського меча, та менше їх не ставало, а навіть більше, начебто на місце кожного полеглого ставали все нові й нові вояки. І справді, так воно й було. Більше того, новоприбулі були озброєні ще й довгими списами, і тепер у гущавині бою Джил втратила з очей своїх друзів.
Тільки тоді пролунав голос Тіріана:
Усі назад! До скелі!
Барабан зробив свою справу ворог здобув підмогу.
Розділ 12
За дверима хліва
У запалі сутички Джил забулася і тому не виконала наказу стояти біля білої скелі раніше за інших. Вона кинулася бігти тільки тоді, коли почула заклик Тіріана. Не дивно, що вона пристигла до скелі лише на якусь мить раніше побратимів, що змушені були відступати з поля бою, навіть показавши ворогові спину. Майже одночасно всі обернулися. І що постало перед їхніми очима торжествуючи, остраханці тягли щось, що відчайдушно впиралося і хвицалося, до дверей страхітливого хліва. Коли на це «щось» впали відлиски багаття, стало зрозуміло, що це «щось» людина. І людиною цією був Юстас.
Тіріан із єдинорогом кинулися були визволяти, та пізно: височенний остраханець, що підхопив Юстаса, наче тюк, уже був ближче до дверей, а ззаду його прикривали ще з півдюжини бувалих воїнів. Вони стояли ланцюгом і, наїжачившись списами, перегородили шлях.
У Джил самі собою покотилися сльози, і вона відвела погляд. «Навіть коли очі на мокрому місці, тятива повинна залишатися сухою», нагадала вона собі.
Бережись! Стріла! раптом крикнув Поґін.
Усі пригнулися. Хто міг, опустив забороло. Собаки залягли за людьми. Справді, над головами просвистіло кілька стріл, та незабаром стало зрозуміло, що цілі у тих стріл цього разу інші. Грифл зі своїми гномами холоднокровно стріляв у остраханців.
Тугіше натягуй тятиву, хлопці, наставляв стрільців Грифл. Ану, разом! Цілься! Не упустимо смаглолицих! Нам вони потрібні не більше, ніж мавпи леви і королі! Гноми за гномів!
Еге ж, щоб там не говорили про гномів, а відваги їм не позичати! Чого, здавалося б, простіше втекти та зачаїтися де-небудь у глухій затишній місцині й перечекати там лиху годину, а вони, от маєш, то проти одних виступлять, то проти інших, лише зрідка даючи собі перепочинок, поки ті й інші бються поміж собою. Правду сказав Грифл: за Нарнію для гномів!
Чого, однак, не врахували кращі лучники Нарнії, так це міцності остраханських кольчуг, а стріляти по броні, погодьтеся, це зовсім не те, що стріляти в беззахисних коней, а крім кольчуг у остраханців був ще й воєначальник.
Тридцять залишаються на місці, скомандував Рішда. У два ока пильнувати божевільних біля білої скелі. Решта за мною, провчимо цих дітей підземелля!
Тіріан з побратимами досі не могли відсапатися після вилазки. І залишалося їм тільки й того, що стояти й дивитися, як таркаан повів своїх воїнів «дати гномам науку». На той час багаття вже згасало, жарини відкидали темно-багряні відблиски, а місце великого зібрання спорожніло. Зблиски багаття, що догоряло, вихоплювали з сутіні лише непевні фігури гномів та остраханців. Судячи з шуму битви, гноми чинили відчайдушний опір. Час від часу крізь брязкіт мечів та дзвін кольчуг долинали прокльони, які посилав Грифл на голови остраханців, та гучний голос таркаана: «Брати живцем! Намагайтеся брати живцем!»
Який би бій не розгорнувся там, у темряві, точився він недовго. Галас ущух. Потім Джил спостерегла, як таркаан повернувся до хліва, а слідом за ним простували одинадцять остраханців, волочучи на арканах одинадцять гномів. Куди ділася решта чи то загинули в бою, чи то зникли безвісти залишилося таємницею.
Кинути всіх у святилище Таша, коротко розпорядився таркаан. І всі одинадцять гномів, один за іншим, були кинуті в чорну пащу хліва. По тому двері знову зачинилися, Рішда відступив на крок, вклонився хліву і сказав:
Прийми ж свою вогненну жертву, владарю Таше.
Й усі остраханці заходилися стукотіти пласкою стороною меча об свої щити, повторюючи на всі лади:
Таше! Таше! О, ненаситний Таше! Великий і невблаганний! (Ні про якого «Ташлана», звісна річ, ніхто більше й не згадував.)
Маленький загін біля білої скелі спостерігав за тим, що відбувалося, перешіптуючись упівголоса. У розколині скелі вони натрапили на тоненький струмінь води і поспішили втамувати спрагу: Джил, Поґін та король збираючи воду в пригоршні, а їх чотириногі друзі хлебтаючи з калюжки, що натекла біля підніжжя. Сила спраги змусила стражденних забути про все інше, а проста вода з джерела здалася їм найкращим напоєм на світі. Буває, що й звичайнісінька вода може подарувати незвичайне щастя.
Ох, чують мої кісточки, що ще до ранку всі ми пройдемо крізь ці двері, зітхнув Поґін, хоча особисто мені спадає на думку тисяча і одна смерть, якими я готовий був би померти замість цієї.
Воістину, кивнув головою Тіріан, зловісні двері. На пащу схожі.
Невже, ну, невже нічогісінько не можна зробити, щоб усе це припинилося, почувся тремтливий голосок Джил.
Ні, серце моє, Діамант потерся носом об її руку. Може бути, ці двері стануть для нас дверима у світ Аслана. І ще сьогодні ми постанемо перед очі його і розділимо з ним вечерю.
Поки вони так говорили, таркаан Рішда вийшов з гурту остраханців і наблизився до білої скелі, аби втікачі почули кожне його слово. І ось що вони почули.
Слухайте всі! Якщо кабан, собаки та єдиноріг здадуться мені на милість, я їм подарую життя. Решту життя кабан проведе в затишній клітці в садах великого тісрока; собаки кожен матиме по будці на псарні тісрока, а єдиноріг кататиме для потіхи візок, але лише після того, як я відпиляю йому ріг. Щодо інших орла, дітей та того упертюха, який іменує себе королем, то їм пощади немає, їх усіх віддадуть на волю на волю Таша.