Тіріан подумав або, точніше, подумав би, якби видалася на те хвилинка, що всі ховаються у хліві під соломяною стріхою, розміром кроків десь шість на чотири, у якому й розвернутися нема де. Проте ж він стояв серед буйного різнотравя, над головою синів бездонний небосхил, а обличчя пестив легкий літній вітерець.
Неподалік шуміли зелені дерева; з густого листя визирали золоті й ніжно-жовті, яскраво-червоні й рожеві плоди, яких, либонь, у нашому світі й не побачиш. Плоди мали б нагадувати про те, що нині осінь, хоча в повітрі віяло літом, бо дихалося, як у ранню пору червня. Плоди вабили так, що ноги самі силувалися підступитися до них щонайближче.
У садку, серед листя, кожен вибрав собі плід до вподоби, зірвав, але першим вкусити не зважувався. Майнула думка: плоди тут такі прекрасні не може бути, що б вони росли тут для мене!
Я знаю, про що ви всі подумали, перервав мовчання Пітер, але не переймайтеся. У мене відчуття, що ми в країні, де немає ані парканів, ані заборон.
Тоді сміливіше, відгукнувся Юстас. І кожен надкусив свій плід.
Який він був на смак? На жаль, читачу мій, непередаваний! Порівняно з ним, найсвіжіший із грейпфрутів вам здався б залежаним; найсоковитіший апельсин і чавленим, і вялим; груша, про яку кажуть, аж в роті тане, сухою тріскою; ну, а суниця, що славиться серед ягід та фруктів своїм солодким смаком, кислятина над кислятиною. І що важливо: всередині ні кісточки, ні насіння, щоб ними вдавитися, і оси не заглядають до рота. Тепер зрозуміло, чому ті, хто скуштував таких плодів, від іншої їжі просто ніс вернуть, буцімто від касторки. Мені, на жаль, додати нічого; оскільки неможливо описати те, чого ти сам не смакував, а для того, щоб посмакувати, треба знайти ті краї, де вони ростуть.
У садку, серед листя, кожен вибрав собі плід до вподоби, зірвав, але першим вкусити не зважувався. Майнула думка: плоди тут такі прекрасні не може бути, що б вони росли тут для мене!
Я знаю, про що ви всі подумали, перервав мовчання Пітер, але не переймайтеся. У мене відчуття, що ми в країні, де немає ані парканів, ані заборон.
Тоді сміливіше, відгукнувся Юстас. І кожен надкусив свій плід.
Який він був на смак? На жаль, читачу мій, непередаваний! Порівняно з ним, найсвіжіший із грейпфрутів вам здався б залежаним; найсоковитіший апельсин і чавленим, і вялим; груша, про яку кажуть, аж в роті тане, сухою тріскою; ну, а суниця, що славиться серед ягід та фруктів своїм солодким смаком, кислятина над кислятиною. І що важливо: всередині ні кісточки, ні насіння, щоб ними вдавитися, і оси не заглядають до рота. Тепер зрозуміло, чому ті, хто скуштував таких плодів, від іншої їжі просто ніс вернуть, буцімто від касторки. Мені, на жаль, додати нічого; оскільки неможливо описати те, чого ти сам не смакував, а для того, щоб посмакувати, треба знайти ті краї, де вони ростуть.
Коли ж перший голод було вгамовано, Юстас звернувся до Пітера:
Але ж ти ще не розповів нам, як сюди потрапив. Памятаєш, ти збирався, коли тут зявився Тіріан.
Розповідати, власне, й нема чого, відповів Пітер. Ми з Едмундом стояли на платформі, дивилися, як підходить потяг, а я ще подумав, занадто швидко він входить у поворот. А ще подумав: як дивно, що всі наші їдуть одним поїздом, а Люсі й не знає.
Усі ваші піддані, о королю? здивувався Тіріан.
Ні, «наші» це мама з татом; і Едмунда, і Люсі, і мої.
Навіщо їм цей потяг? Невже їм відомо про Нарнію? запитала Джил.
Та ні, сюди вони не сподівалися потрапити. Вони поспішали у Брістоль. Принаймні, збиралися зранку, як я чув. А Едмунд стверджує, що вранці тільки цей поїзд і підходить. (Едмунд, схоже, належав до тієї категорії людей, що знаються на залізничних розкладах.)
Але що ж далі? знову запитала Джил.
А ось про це просто так і не розкажеш, чи не так, Едмунде?
Атож, погодився Едмунд. Цього разу все було не так, як минулого, коли з платформи нас раз-два і здунуло чарами. Раптово затремтіла вся платформа, почулося жахливе ревище, та не встиг я до ладу злякатися, як тут удар, але болю ніякого, швидше подив. Тим більше, що ось яка штука: граючи в регбі, я зчесав коліно, а тут дивлюся а садна й близько немає. І така легкість у тілі, дивлюсь на різні боки і ось ми тут.
От і в нас схоже, кивнув лорд Діґорі, змахуючи краплі соку з густої золотавої бороди, із тією відмінністю, що ми, зрозуміло, їхали у вагоні, ну, а потім, як здалося мені, ми з Поллі відчули ми вільні, наче молодість повернулася до старих. Але вам, юним, нас не зрозуміти повік.
Знайшли юних, порснула сміхом Джил, трошки старші за нас, а задаються
А ось і ні, сказала леді Поллі. «Тут і тепер» зовсім інше, ніж це було «тоді і там».
Але що сталося з тих пір, як ви сюди потрапили? вирішив відновити події мудрий Юстас.
Спочатку і, як мені здалося, дуже довго не відбувалося нічого. Потім раптом відчинилися двері, пригадав Пітер.
Двері? вигукнув у подиві Тіріан.
Атож, знизав плечима Пітер, двері. Ті самі, у які мали честь увійти чи вийти ви самі. Як же ви забули?
Але ж де вони?
Та ось вони! Пітер показав на двері.
Тіріан озирнувся. Справді комусь це може видатись курйозом, комусь безглуздям, однак за кілька кроків, серед чистого поля, осяяні сонячними променями, стояли грубо збиті нестругані двері в сучкуватій рамі, двері як двері, не більше й не менше, утім більше нічого ні стін, ні даху. У розгубленості Тіріан зробив крок уперед, за ним усі інші, згораючи, між тим, від цікавості: що ж буде далі? А Тіріан обійшов їх довкола. Кругом все те саме: зелена лука і ранок літньою порою. Двері стояли під відкритим небом, начебто тут і виросли, як дерево.
О, вельмишановний добродію, вигукнув Тіріан, закликаючи у свідки Пітера, це справді є чудо з чудес!
Таке саме, як те, що пять хвилин тому ви явилися нам в обнімку з остраханцем саме крізь ці двері, з усмішкою мовив Пітер.
Хочу нагадати, сір, що я я до вас зявився з лісу, а тут, схоже, як не ходи колами, а двері ведуть з нізвідки в нікуди.
Справді, якщо ходити колами, то так і ввижається, мовив на це Пітер, однак будьте ласкаві подивитися крізь шпаринку між дошками у дверях.
Тіріан припав до ледь помітної шпарини. Спочатку він тільки й бачив, що непроглядну темінь, та, коли очі звикли, крізь нічну імлу проступив багровий жар багаття, а в чорному небі зорі. Він придивився пильніше: між хлівом і кострищем відбувався неясний рух і стали помітні тіні, а слідом за тим чутні і голоси. Той говір Тіріан розпізнав би з багатьох інших так говорили остраханці, й отже, не залишилося жодних сумнівів, що він і справді споглядає на нічне збіговисько з хліва і перед ним не що інше, як місце, де він прийняв останній бій, Ліхтарна пустка. А проте серед остраханців розпалювалася суперечка: одні кричали, що військова честь велить їм увірватися у хлів, знайти і винести їхнього командира (але жоден, однак, не поспішав), інші ж ратували за те, що і квапитися не треба, а якщо що й треба так це взяти проклятий хлів і спалити!
Тіріан озирнувся: з цього боку над головою блакитне небо, куди не кинеш погляд зелена трава, а поруч його нові друзі та добрі усмішки.
І Тіріан усміхнувся їм у відповідь:
Схоже, зауважив він, що хлів зовні і всередині два цілковито різних місця.
Уже й тому, що зсередини він незрівнянно більший, аніж знадвору, кивнув погоджуючись лорд Діґорі.
Ось і в наш час, сказала королева Люсі, у нашому світі у шафі крився світ, що є більшим за наш.
Люсі зронила слово чи не вперше за час зустрічі, і з того, як здригнувся її голос, Тіріан здогадався, чого вона досі мовчала. Вона дивилася на незнайомий цей світ широко розкритими очиам, переживаючи глибше за інших, і її променистий погляд говорив краще слів: для того, щоб виражати щастя, слова не потрібні. Та звуки її мови полонили Тіріана.
Прошу вас, продовжуйте, міледі, мовив він, повідайте нам усе, що трапилося з вами.
Спочатку був удар, а за ударом гуркіт, сказала Люсі, і ось ми опинилися тут. І так само, як і ви, ми подивувалися дверям. Але двері негайно відчинилися, а за дверима була тьма. Із темряви ввійшов сюди могутній воїн, готовий до бою, у руці тримав він меч. За обладунком ми впізнали остраханця. Він встав біля входу і підняв на плече клинок, готовий убити будь-кого, хто наважиться проникнути всередину. Нам це здалося дивним, ми наблизилися й спробували з ним заговорити, та, судячи з усього, він і не бачив, і не чув нас. Ні разу він не поглянув на небо, не здивувався сонцю та траві, і треба думати, не помічав їх зовсім. І так минуло чимало часу. Потім із того боку долинув скрип і брязкіт, то відсунули засув. Воїн застиг напоготові, але рубати з плеча не поспішав він вичікував, приглядаючись, хто ввійде. Ми зрозуміли, що в нього наказ: одних щадити, іншим рубати голови. Отож двері відчинилися, але не встиг той, хто ввійшов, зробити й кроку, як з цього боку ніби нізвідки зявився Таш. Ну, а той, що ввійшов (це був гладкий і поважний кіт), ледве угледівши Таша, дав драла. І вчасно, бо Таш кинувся склювати прибульця і навіть клацнув дзьобом, але дверима клацнуло по дзьобу його самого. Уздрів чудовисько й остраханець. Він зблід й затрясся, як осичина, і низько вклонився. Але чудовисько вже зникло. Поки він озирався, двері відчинилися втретє: цього разу впускаючи юного красеня з остраханського війська. Не знаю чим, та він мені припав до серця. Зате беззмінний вартовий той був збентежений. Він чекав на когось, та тільки не на нього
Тепер усе зрозуміло! вигукнув Юстас (він так і не позбувся кепської звички перебивати інших). Охоронець мав наказ кота не чіпати, а кіт і повинен був, зявившись із хліва, оголосити, що бачив Таша, чи то пак Ташлана, ретельно зобразивши переляк, і залякати всіх інших звірів. Та Круть не допускав і в думках, що Таш не лише плід уяви і тому вже якщо налякає, так всерйоз. Виходить, Рудий не вдавав переляк, а перелякався не на жарт, не щодня ж котові пушення. А далі просто: невдоволених Круть по черзі відправляє в хлів, де неминуче на них чекає вартовий. Хитро
О, друже, якими б не були розумними твої слова, та вони заважають дамі довершити її оповідання, перервав його тираду, намагаючись при цьому не образити, Тіріан.
А я зупинилася саме на тому, продовжувала Люсі свою розповідь, що вартовий біля дверей на якусь мить оторопів. І ця мить врятувала життя тому, хто щойно ввійшов: той вихопив свій меч і завязався бій. Та бій той виявився коротким: вартовий біля дверей був убитий і переможець виштовхав його за двері. Потім він озирнувся і побачив нас. Ми з ним заговорили, та він був у нестямі, точніше, сам не свій. Він знай лише невпинно повторював:
О, Таше! Де Таш? Таше, я йду до тебе!
Спиняти його ми не посміли, і він пішов, а шкода дуже вже він припав нам до вподоби. Ну, а потім тьху! Люсі скривилася, і за неї продовжив Едмунд.