Ну, а потім сюди закинули того, кого ви називали Крутем, і Таш зявився знов Сестра моя занадто вже мякосерда розповідати про те, як Таш кинувся на нього, як шуліка на курча, і склював в один присід.
І хай іде собі геть! втрутився Юстас. Хоча я не певен, що це паша для їхнього коня.
Ну, а потім по черзі сюди потрапили: з дюжину гномів, а за ними Джил, потім Юстас, а наостанок ви.
І Таш забрав усіх цих гномів! вигукнув Юстас. Сподіваюся, так і сталося?
А от і ні, сказала Люсі це не так! Вони всі тут, і, більше того, їх навіть видно. Я спробувала було завести знайомство, та дружби гноми не прагнуть.
Як?! Дружба з гномами?! скрикнув на це Юстас. Ех, якби ти знала, які вони витівки витівали з того боку!
Ах, Юстасе, припини, відмахнулася Люсі, сходив би сам і подивився, як вони там і що А як бути з ними далі, можливо, розсудить Тіріан?
Після того що бачив я сьогодні, приязні до гномів у моєму серці немає, відповів Тіріан, але заради вас, о леді, готовий я й на більше, ніж переступити колишню неприязнь.
На цьому слові Люсі повела друзів туди, де перебували гноми. Але що за дивна картина постала перед їхніми очима! Гноми не гуляли, не бавилися (хоча мотузки, що звязували їх, здається, зникли), як і не лежали, відпочиваючи. Вони сиділи в малому тісному колі, обличчям один до одного, і не озирнулися, ніби не помічали нікого, аж поки Люсі й Тіріан не підійшли зовсім упритул. Тоді гноми разом підняли голови, буцімто нікого не бачили, а лише прислухалися, силкуючись на звук розпізнати, що ж відбувається.
Обережніше! сказав один із них сердитим голосом. Дивіться, куди йдете. На голови не наступіть!
Чого це, обурився Юстас. Ми ж не сліпі, для чого нам очі.
У тебе, видно, дуже добрі очі, якщо ти можеш тут хоч щось розгледіти, пробубнів той самий гном, якого, до речі, звали Діґл.
Де тут? не зрозумів Едмунд.
Який же ти бовдур, звісно тут, не вгавав Діґл. Це ж не хлів, а якась непроглядна, смердюча нора.
Ви що не бачите? запитав Тіріан.
А хіба хтось щось бачить у темряві? відгукнувся Діґл.
Але ж яка тут темрява, нещасні нетямущі гноми, вигукнула Люсі. Хіба не бачите? Підніміть голови! Подивіться навколо! Невже не бачите ви неба, дерев чи квітів? Хіба ви не бачите мене?
Як, в імя всіх дурисвітів, я побачу те, чого тут немає, і як я можу бачити тебе краще, ніж ти мене, у такій темній темноті?
Але я бачу тебе, заперечила Люсі. І можу довести, що бачу. У тебе в зубах люлька.
Будь-хто, кому знайомий запах тютюну, це може сказати, відізвався Діґл.
От, бідолахи! Це жахливо, зажурилася Люсі.
І тут у неї майнула думка. Вона зірвала кілька диких фіалок.
Послухай, гноме, якщо в тебе щось не те з очима, то з носом, мабуть, усе гаразд. Чуєш, як пахнуть фіалки?
Вона нахилилася і піднесла свіжі вологі квіти до потворного носа Діґла.
Але їй довелося миттю відскочити назад, аби уникнути удару хоч і малого, але важкого кулачка.
Перестань! закричав він. Як ти смієш!? Навіщо сунеш цю смердючу солому з підстілки прямо мені в обличчя? Та ще й із будяками. Яке нахабство! І хто ти?
Вона з Землі! сказав Тіріан. Вона королева Люсі, яку в глибоку давнину посилав сюди Аслан. І тільки заради неї, я, Тіріан, ваш законний король, не повідрубую вам, двічі віроломним зрадникам, із плечей голови.
Ну, це вже ти сягнув через край! вигукнув Діґл. Годі верзти всяку дурницю! Хіба твій прекрасний лев прийшов на допомогу?! Ще б пак! І тепер навіть тепер, коли вас розгромили і жбурнули в цю темну нору, як і решту з нас, ви продовжуєте стару гру. Придумали нову брехню! Силуєтеся змусити нас повірити, що ніхто тут не замкнений, і що тут не темно, і ще хтозна в що.
Нема ніякої чорної нори, хіба що у твоїх фантазіях, зрозумій, дурню, закричав Тіріан. Ану, виходь звідси, нахилившись уперед, він схопив Діґла за пасок та ковпак і висмикнув його з тісного гурту гномів. Та тільки Тіріан опустив його на землю, як Діґл порснув назад на своє місце в колі, потер носа і залементував:
У-у-у! За що! Стукнув мене лицем об стіну! Ти розквасив мені носа.
Ой-ой-ой! поспівчувала Люсі. Що ми маємо зробити для них?
У-у-у! За що! Стукнув мене лицем об стіну! Ти розквасив мені носа.
Ой-ой-ой! поспівчувала Люсі. Що ми маємо зробити для них?
Залишимо їх у спокої, запропонував Юстас, і тієї ж миті затремтіла земля.
Свіже повітря раптом стало ще свіжішим. І щось яскраво спалахнуло позаду. Усі обернулися. Тіріан обернувся останнім, бо боявся. Там був той, до кого він прагнув усім серцем, величезний і справжній золотий Лев, сам Аслан, і решта вже стояли на колінах навколо його передніх лап, ховаючи руки та обличчя в гриві, а він нахиляв уперед голову, аби доторкнутися до них язиком. Потім він затримав свій погляд на Тіріані, і той, тремтячи, наблизився й стрімко кинувся до лап Лева, а Лев поцілував його і сказав:
Молодець, останній королю Нарнії, який твердо стояв у найлихішу годину.
Аслане, попросила Люсі крізь сльози, чи можеш ти зроби, будь ласка, щось для цих бідолашних гномів.
Люба, відповів Аслан, я покажу вам обом, що я можу зробити і чого не можу.
Він підійшов до гномів ближче і неголосно проревів, хоча повітря при цьому здригнулося. Та гноми обізвалися один до одного:
Чуєш? Це та банда з того боку хліва. Намагаються нас пристрахати. За допомогою якоїсь машинки. Не варто звертати увагу. Не дамо знову обдурити нас!
Аслан підняв голову і труснув гривою. Миттєво на колінах у гномів зявилися різні ласощі та делікатеси: пироги, язики, голуби, трюфелі, морозиво, а у правій руці в кожного келих із добірним вином. Та користі з того було мало. Вони заходилися пожадливо їсти й пити, хоча було видно, що вони не здатні відрізнити смак до ладу. Їм здавалося, ніби вони їдять та пють те, що можна знайти в хліву. Так, один казав, що силкується їсти солому, інший що йому дістався шматок старої ріпи, а третій що знайшов лист сирої капусти. Потім вони піднесли до губ золоті келихи з добрим червоним вином і сказали:
Кхе-кхе. Це ж треба: пити помиї з корита, з якого пив осел? Ніколи не думали, що дійдемо до такого.
Та незабаром кожному стало ввижатися, що інший знайшов смачніший кус, тож вони заходилися хапати і виривати один у одного ласий шматок і сварилися доти, доки не завязалася справжня бійка, і всі ласощі та делікатеси були розмазані по їхніх фізіономіях та одязі і розтоптані під ногами. Нарешті вони усілися, щоб висякати розюшені носи та потерти синці, і сказали:
Що ж, принаймні, нас не пошили в дурні. Нас кругом пальця не обкрутиш. Гноми для гномів.
Ось бачите, промовив на те Аслан, вони не дають нам стати їм у пригоді. Вони віддали перевагу не вірі, а лукавству. Їхня темниця лише у їхніх головах, і поки вони ще у тій темниці. І не можуть вийти з неї, бо дуже бояться, щоб їм не задурили голови. Але, ходімо, діти. У мене є ще одна справа.
Він підійшов до дверей, і всі подалися за ним. Тут він підвів голову і як зареве: «А тепер прийшов час!», потім ще голосніше: «Час!», і так голосно, що голос його долинув до зірок і вони мало не задрижали: «ЧАС». І двері відчинилися настіж.
Розділ 14
Нарнію огортає ніч
Усі зюрмилися праворуч, трохи позаду від Аслана, та мовчки дивилися у прочинені двері.
Вогнище згасло. Всюди панувала темрява: ліс попереду не можна було навіть розрізнити, якби на тлі обсипаного зорями неба не вимальовувалися виразні силуети дерев. Аслан знов заревів, і зліва усі побачили ще одну темну постать. Тобто навіть не постать, а темну беззоряну пляму на чорній нічній завісі. Пляма та росла й піднімалася усе вище, доки не перетворилася на людську постать, більшу за будь-якого з велетнів. Усі присутні зналися на географії Нарнії досить добре, аби зрозуміти, де саме підвівся на ноги велетень те сталося на вересовій пустці, що простягалася на північ поза річкою Камянкою. Джил із Юстасом одразу ж згадали, що колись у глибокому підземеллі за цими пустинними землями бачили спочиваючого гіганта. Їм тоді сказали, що імя йому Час, а прокинеться він тоді, коли світ зустріне свій кінець.
Так, промовив Аслан, хоч ніхто й не прохопився ані звуком. Доки він лежав у глибокому сні, імя йому було Час. Але тепер, коли він прокинувся, прийшла пора давати йому нове.
Велетень підніс до губ рога і так само зробила чорна химерна фігура на тлі зірок. Трохи згодом забагато часу потребує звук, аби долати відстані, почулося гудіння рога: моторошне та високе, але разом із тим сповнене убивчої, потойбічної краси.
І небо одразу ж сповнилося падаючими зірками. Одна падаюча зірка то вже дивовижне видовище, але тепер вони осипалися із небесного склепіння десятками, сотнями, тисячами, наче справжній зоряний дощ. Небосхил усе сипав й сипав зірками, а коли настало затишшя, усім здалося, нібито на тлі чорного неба постала ще одна фігура на кшталт велетня. Тінь її була у зовсім іншому місці, просто в них над головами, немовби в самісінькій безодні неба. «Може, то хмара», припустив Едмунд, та хоч би чим те не було, але на тому місці більше не засвітилася жодна зірочка сама лише непроглядна темрява нависала на усіма, а з усіх боків тривав зорепад. Трохи згодом, поволі, темна тінь почала ширитися, заливаючи собою небокрай: спочатку почорніла чверть неба, потім тьмяною завісою затягнуло вже половину, і, зрештою, лише на горизонті зорі продовжували пиряти в небі.
Не без здивування (і, чого вже таїти, не без остраху) усі раптом збагнули, що коїться навкруги. Темрява, що поступово залила собою усе небесне склепіння, була зовсім не тінню і не хмарою: то була порожнеча, що залишилася, коли небо покинули всі зірки. Не лишилося жодної Аслан покликав їх додому.
Останні миті зорепаду зачаровували: зірки падали скрізь, а як уже знали Едмунд із Люсі, яким довелося зустрітися із зіркою за часів своїх мандрувань, зірки в Нарнії то зовсім не великі палаючі кулі, а люди, сяючі люди, що спускалися з небес, із палаючим сріблом волоссям та списами із білого розпеченого металу. Вони з неймовірною швидкістю наближалися до землі, із шипінням приземляючись на опалену від їхнього жару траву, та, промайнувши повз друзів, зупинялися десь позаду та трохи праворуч.
І це було добре, бо, коли на небі не лишилося жодної світлої плями, мало стати так темно, що ніхто і нічого не міг бачити. Та скупчення зірок у них за спинами випромінювало невтримне біле світло: усі могли бачити безкраї простори нарнійських лісів так виразно, ніби на них спадало світло ліхтаря. Кожен кущик чи травинка відкидали чітку тінь, а обриси кожного листочка вимальовувалися так гостро, що здавалося, нічого не варто об нього порізатися.