Бабай - Борис Левандовский 2 стр.


 Що таке?  Валерія з легким занепокоєнням нагнулася до ліжка сина.  Ну, що трапилося? Вже сумуєш за друзями? Перестань ти можеш їм дзвонити, будете зустрічатися на вихідних. Правда ж?

 Нічого страшного,  втрутився Левшиць,  він просто притомився. Тут цілий день і присісти по-людськи було ніде. Йому ж тільки вісім, Леро. Правда, бешкетнику?  він підморгнув Назарові і випрямився біля письмового столу, до якого закінчив підганяти під ніжки тонкі деревяні брусочки, щоб той не хилитався.

 Я не бешкетник  похмуро буркнув Назар, але потім, дивлячись на батьків, усе-таки усміхнувся і натягнув ковдру до самого підборіддя.  Все добре, татку.

 Ну й чудово,  Михайло торкнув дружину за лікоть.  Я вже все. Ходімо, йому пора спати.

Вони побажали Назарові доброї ночі, по черзі поцілували, але, вже стоячи на порозі, Валерія раптом вирішила затриматися із сином ще на кілька хвилин і присіла до нього на краєчок ліжка. Вона була стрункою, зі світлим волоссям і приємними рисами обличчя, і їй точнісінько, як чоловіку, було двадцять девять років.

 Мені здалося, тебе щось хвилює Ні? Не сподобалася твоя кімната? Може, світло залишити?  вона поглядом указала на настільну лампу. Назар уже роки зо два не просив її про це, з тих пір, як звик спати за штучною перегородкою у старій квартирі. Однак через цей переїзд Валерія подумала

Назар заперечно похитав головою, втім, як здалося, не надто впевнено і запустив вказівний палець у ніздрю більше за старою дитячою звичкою, ніж із нагальної потреби.

 Фе-е!..  зморщила носа Валерія.  Який же ти свинтус! А ще збираєшся йти в другий клас! У нову школу тебе просто не пустять.

Він засміявся і сховав брудний палець під ковдру.

 Прошу тебе, хоча б тут не влаштовуй за ліжком склад своїх козюль,  уже суворіше сказала Валерія і додала зловісно:

Інакше одного разу звідти вилізе такий огидний зелений козюльник і скаже: «У-у!..»

Зрештою, вона сама розсміялася і, поправивши Назарові ковдру, знову поцілувала його.

 Я тебе люблю, на добраніч.

 Я тебе теж люблю, мамусю.

Погасивши світло, Валерія вийшла і причинила двері дитячої.

Звичайно Назар засинав за пять хвилин після того, як його голова торкалася до подушки. Але цього разу, незважаючи на виснажливий день, він довго слухав, як батьки перекидаються неголосними фразами, до пізньої ночі розкладаючи речі. Хоча і постіль, і ліжко для Назара залишилися звичними, на новому місці сон підбирався дуже повільно, неохоче, немов десь затримався у дорозі, перебираючись за ним зі старої квартири. Потім хлопчик почув, що батьки теж уже лягли спати.

КОНЕЦ ОЗНАКОМИТЕЛЬНОГО ОТРЫВКА

Він їх обох дуже любив і навіть не уявляв, як зможе без них обходитися, коли виросте. Невже тоді він перестане їх любити? Чи це буде вже якось по-іншому, по-дорослому? Він знав, що Михайло з Валерією одружилися відносно рано коли їм було по двадцять; через рік у них народився він. Назар завжди з якоюсь власницькою гордістю думав про те, які вони в нього ще молоді, особливо якщо зауважував, що в когось із його ровесників батьки сорокалітні, а то і старші по суті, вже дуже старі.

Зрештою, близько третьої ночі він заснув. Про дивний стукіт по опалювальній трубі більше не згадував.

До наступного вечора.

Уранці спеціальний фургон доставив меблі, які Левшиць замовив для нової квартири в магазині, де пропонували вигідний кредит,  їх одразу встановили. Пополудні переїзд було завершено. Крім бажання сімї чимшвидше покінчити з «переїзною лихоманкою», такий поспіх диктувався ще й тим, що із завтрашнього дня в Михайла та Валерії закінчувалася відпустка. А Назар ще мав у запасі цілих два тижні літніх канікул.

За десять хвилин до шостої вечора Михайло Левшиць урочисто вийшов на середину великої кімнати, обвів поглядом інтерєр і помпезно виголосив:

 Ось так живе середній український клас!

Валерія, іронічно подивившись на нього, пхикнула.

До цього церемоніального моменту Назар устиг прогулятися біля будинку, вивчаючи околиці, навіть сходив поглянути на школу, у якій йому тепер випало вчитися,  зовні вона майже нічим не відрізнялася від його колишньої, хіба що виглядала трохи менш обшарпаною, напевно тому, що була побудована на кілька років пізніше. Ще йому вдалося з нейтральної дистанції придивитися до деяких хлопчаків його віку в дворі, але ініціативу знайомства виявляти поки що було зарано правду кажучи, Назар відчував себе ніяково в ролі новачка. Для початку він вирішив не підганяти хід подій. Нехай усе йде своїм шляхом.

Михайло Левшиць відкоркував пляшку шампанського, щоб відсвяткувати новосілля у вузькому сімейному колі, а Валерія, взявши келих, одразу відзначила, що варто було б відсвяткувати цю подію «по-справжньому», запросивши до себе на найближчі вихідні батьків і кількох близьких друзів, «інакше ті справедливо образяться».

Ніхто, зрозуміло, не заперечував.

Після восьмої години подружжя вирішило трохи прогулятися на свіжому повітрі і, можливо, зайти на годинку до давніх приятелів, котрі жили десь неподалік. Спершу вони збиралися йти втрьох, але Назар захотів залишитися вдома. Ще вчора, спостерігаючи за тим, як розбирали речі, він випадково натрапив на свій старий фільмоскоп і спеціально відклав, щоб зайнятися ним за першої нагоди. Чесно кажучи, Назарові вже давно вилетіло з голови, що він існує. Та ось раптом знайшов його серед коробок і тепер відчував радісне нетерпіння, як перед зустріччю із товаришем, котрий повернувся із тривалої мандрівки. Властивість деяких речей полягає в здатності зявлятися начебто нізвідки саме під час переїздів.

Щойно батьки ступили за поріг, Назар поспішив до своєї кімнати і витягнув фільмоскоп із коробки. Звичайно, на перший погляд фільмоскоп значно програвав перед такими цікавими речами як відеомагнітофон чи камера, якими Назарові вже іноді дозволяли користуватися. І, звісно ж, примітивному пристрою для перегляду діафільмів було дуже далеко до ігрової компютерної приставки, яку Назарові подарував батько на день народження.

Але у фільмоскопі для хлопця було щось особливе, в певному сенсі навіть щось живе. Тому що фільмоскоп робив те, що було не під силу навіть «найкрутішим» електронним іграм він умів змінювати реальний світ (і це межувало майже зі справжнім чаклунством): коли звичайні шпалери перетворювалися на казковий пейзаж, який він бачив у «Шапці, повній девів» чи «Аладдині», або на стіні відчинялося вікно у темний дрімучий ліс. При цьому дещо залежало і від самого Назара: він міг наводити різкість і регулювати розмір кадру.

І, що було ще важливіше,  фільмоскоп дозволяв робити власні картинки. А потім розглядати їхню проекцію у збільшеному вигляді. Роки два тому Назар «зняв» десь із десяток коротких «фільмів» на самостійно придумані сюжети. І вони навіть мали успіх у глядачів під час двох чи трьох демонстрацій перед батьками. Як матеріал Назар використав кілька засвічених фотоплівок діставши фільмоскоп із коробки, він одразу їх знайшов. Там само виявилися і чотири голки різної товщини, щоб малювати по поверхні плівок, укритій фотохімічним шаром.

КОНЕЦ ОЗНАКОМИТЕЛЬНОГО ОТРЫВКА

Коли Назар побачив усе це давно забуте «знімальне» приладдя, йому спало на думку зобразити того невідомого, який учора стукав по опалювальних трубах. Ідея хлопцеві одразу сподобалася. Він навіть зібрався було перевірити, чи відповідатиме той сьогодні, і почав шукати очима по кімнаті який-небудь придатний для подачі сигналу предмет але раптово передумав, несподівано відчувши тривожний спазм у животі, начебто його несло у ліфті, що зірвався з тросів. «Чого б це?» прослизнула здивована думка, але вже наступної миті Назарова увага цілком повернулася до коробки з плівками.

Він розклав на письмовому столі все необхідне приладдя і взявся до роботи.

Спочатку виходило непогано, якщо вважати початком першу нерівну риску, а потім він спіткнувся. На тому ж, на чому і вчора вранці, коли стояв перед вікном у великій кімнаті і намагався уявити: хто це? Знову це химерне відчуття

Тепер йому також не вдавалося знайти відповідь.

Тоді, хвилину повагавшись, він просто вирішив намалювати те, що вийде.

Заправляючи плівку у фільмоскоп, Назар був практично переконаний у повному провалі на перший погляд картинка вийшла надто захаращеною непотрібними карлючками, виправленнями і була зміщена до самого краю. До того ж, малюнок, як завжди, був чисто графічним: світле на темному.

Хоча на вулиці вже сутеніло, Назар усе ж завісив портьєрами вікно. Увімкнув фільмоскоп, спрямувавши його лінзу так, щоб зображення падало на стіну коло дверей (стіна була світло-салатового кольору, але це не заважало). Потім вимкнув світло. Однак одразу зясувалося, що він заправив плівку догори ногами, точніше, допустив поширену помилку при заправленні, оскільки не брався до фільмоскопа вже цілий рік. Переставивши плівку, Назар відрегулював різкість на одній зі старих картинок, установив розмір «екрана» приблизно метр на метр і почав прокручувати кадри. Сьогоднішній малюнок був десь посередині плівки, куди його вдалося втулити.

Поки перед Назаром на стіні миготіли знайомі, але вже призабуті малюнки, він усміхався, згадуючи, скільки клопоту було із озвученням усіх цих дитячих забавок під час «сеансів». Про «титри» тоді не могло бути й мови по-перше, рік тому він ще не вмів до пуття писати, а по-друге, «титри», навіть короткі, займали би більше місця, ніж саме «кіно». У справжніх же діафільмах букви здавалися майже мікроскопічними занадто дрібними для його початкуючої кінокомпанії.

Але сьогодні під портретом невідомого він таки спромігся на коротенький напис: «Хто ти?» Немовби очікував, що якимось таємничим чином це допоможе йому знайти відповідь на загадку вчорашнього стукоту по трубі. Можливо, якби Назар був хоч трохи старшим, то йому вистачило б логічного і переконливого пояснення, що то відповідала інша дитина, і він давно викинув би це з голови.

Але присутність якоїсь таємниці була занадто виразною і вабила, як магніт.

Коли картинка вповзла у кадр, Назарові раптом стало лячно. Зі стіни на нього дивилося Не те, щоб він сильно злякався, швидше зрозумів пика на стіні була страшною.

Крім того, щось ще було негаразд. Не в порядку.

«Обличчя» на стіні нагадувало графічне зображення якоїсь невідомої істоти: у ньому було щось і від кудлатого капловухого пса-дворняги, і від розлюченої людиноподібної мавпи (саме розлюченої!), яка кривила неймовірно величезну пащу з потворно вивернутими назовні товстезними губищами, за котрими без особливих зусиль вгадувався гострий частокіл довгих зубів. У цієї морди були маленькі, близько посаджені злющі очі Назара буквально пересмикнуло від почуття моторошності, коли він зустрівся з ними поглядом.

Назад Дальше