Медсестра здивовано звела брови і раптом розсміялася, із докором похитуючи головою:
Господи, я ж просто жартую! Хіба не ясно?
Якби це трапилося пять хвилин тому, Назарові навіть на гадку не спало б, що зараз вона може сміятися нещиро.
Такий великий, невже повірив? Тобі не соромно?
І йому справді стало соромно. Хоча річ була не в тому, що він їй повірив чи злякався цих вигадок. У нього раптом виникло відчуття, що він учинив якось погано.
Жартівливий Перевертень завжди тримає напоготові кілька випробуваних трюків.
Добре, давай подивимося, білобриса нависла над ним, простягаючи руку по термометр. Назар, не підводячи очей, віддав їй градусник.
Ну?.. вона довго розглядала шкалу. Тридцять сім і три. Хлопчику, ти хворий, білобриса так і не спромоглася запитати, як його звати, хоча, можливо, знала це з лікарняної картки, але все одно жодного разу не назвала його на імя. Ти дуже, дуже хворий. Так і запишемо.
Він зовсім не відчував, що після того, як йому збили температуру, вона знову почала підніматися. Втім, напевно, заразній дитині зовсім не обовязково знати, яка в неї температура насправді.
Більше жоден із них не зронив ні слова. Білобриса вийшла з палати, зачинивши двері на замок, ключ провертався надзвичайно повільно, ніби вона смакувала насолоду від цього.
Назар очікував, що, залишившись на самоті, відчує полегшення. Але навпаки здавалося, ніби давно переповнена дамба ще з минулої ночі дає тріщину. Греблю підмило, підпірки звалило
І він зарився обличчям у подушку.
Ого! Так, тут є де набрати висоту, сміючись, Левшиць підкинув щасливого Назара ледве не під саму стелю; ізолятор наповнився захопленим вереском маленького індіанця. Справи явно йдуть на покращення, прокоментував Михайло.
Ми не надовго, з ходу попередила Валерія.
Менше ніж хвилину до цього Назар дивився у велике заґратоване вікно ізолятора, за яким поступово сутеніло, без апетиту длубав виделкою гречану кашу з овочевою заправкою, яку санітарка принесла на вечерю, і намагався уявити, що зараз відбувається вдома. Чим реальніше йому вдавалося уявити, тим журніше ставало у величезному похмурому ізоляторі із сімома порожніми ліжками.
Але тут трапилася приємна несподіванка у супроводі чергової лікарки зайшли батьки.
Здається, незабаром ми зможемо забрати його додому? Левшиць опустив Назара на підлогу і повернувся до лікарки: Що говорить педіатрія?
Думаю, ви занадто квапитеся, прямо відповіла та. Швидше за все, встигли проявитися тільки перші симптоми.
Виходить, це ягідки спохмурнів Левшиць.
Тільки б не дифтерія, ледь чутно вставила Валерія.
Завтра вранці візьмемо мазок із горла, сказала лікар. І тоді будемо знати точно. Не варто
Лізти поперед батька в пекло, кивнула Валерія. Я памятаю.
Лікарка нахилилася до Назара:
Ну, як ти в нас улаштувався?
Ще вдень він вирішив поскаржитися на медсестру, яка приносила термометр, але та більше жодного разу не зявлялася (можливо, передала комусь зміну). І до вечора багато чого вже здавалося зовсім іншим про білобрису медсестру він і думати забув.
Ну, так сказав він невиразно. Лікарка кивнула із розумінням, мовляв, я й сама знаю, що тут не Діснейленд, але нам усім доводиться миритися з такими умовами, адже так?
Валерія поставила на тумбочку невеликий пакет із продуктами, котрі дозволили передати, запитально поглянула на Левшиця, який із сардонічною міною вивчав ґрати на вікні, і обійняла Назара.
Ну, все Побачимося завтра.
Валерія поставила на тумбочку невеликий пакет із продуктами, котрі дозволили передати, запитально поглянула на Левшиця, який із сардонічною міною вивчав ґрати на вікні, і обійняла Назара.
Ну, все Побачимося завтра.
Узятися за дослідження решти семи приліжкових тумбочок в ізоляторі Назара спонукало те, що, перекладаючи свої речі у шухляду тумбочки біля свого ліжка, він знайшов на ній послання.
Точніше, цілу купу послань, залишених прямо на фанерному днищі.
Більшість були зовсім короткими і, швидше, нагадували звичайні «автографи», які часто зустрічаєш на спинці сидіння в автобусі, у кінотеатрі чи на парковій лавці, наприклад: «Тут була А. С.», «Л. 0. коза зачухана!» і далі в такому ж дусі.
Але траплялися і зовсім інші це були Справжні Послання.
Незабаром Назар зясував, що помилився саме вони займали левову частку поверхні, все днище шухляди було майже повністю списане ними. Щоб прочитати все, Назарові довелося витягнути шухляду цілком.
«Мене звати Рита, було виведено дитячим почерком майже по центру фанерного дна, я тут уже третій день. Мені дуже страшно. Я сама».
Одразу під цими словами був намальований маленький чоловічок із квіткою в непропорційно довгій руці, витягнутій убік, немов він хотів комусь її подарувати. Малюнок і слова, як зауважив Назар, явно належали одній руці і були накреслені темно-синім олівцем.
Нижче він прочитав інше послання:
«Я в цій вязниці сиджу тиждень. Спочатку зі мною був ще один хлопчик, але вчора його кудись перевели. А потім я побачив його на великій веранді на тому боці. Або це був не він. Тут погано. Я хочу додому. Т., 8 вересня 1989 р.»
Ще нижче:
«Я Вадим, 10 років. Кажеця тут пять чи шість днів. Щоранку мені говорить лікар що мине випишуть завтра. Мені надоїло чикати. У ночі тута»
далі слова були ретельно закреслені довгою густою лінією чорнила, тому Назар зміг розібрати лише дату наприкінці: «1991 рік».
Схожих послань у шухляді його тумбочки виявилося двадцять три (Назар спеціально перерахував, хоча це й не мало жодного значення). Деякі було важко розібрати, бо вони надто близько тулилися одне до одного, налазили краями; подекуди просто витерлися.
Двадцять четверте він знайшов на внутрішній стороні дверцят:
«Мамо, забери мене звідси!!!»
волав чийсь червоний фломастер.
Над посланням хтось приліпив закамянілу жуйку. Назар обережно торкнув її пучкою вказівного пальця, немов побоювався, що вона може раптом заворушитися. І зрозумів тільки зараз, наскільки в палаті встигло стемніти.
Спочатку він збирався ввімкнути загальне світло, але зясувалося, що вимикач розташований занадто високо для його зросту.
Чогось схожого на стілець чи інший предмет, здатний виправити цей тимчасовий недолік, в ізоляторі не було.
Розділ 5
Атака жартівливих перевертнів
Було занадто пізно, щоб сподіватися на чийсь раптовий візит (наприклад, лікарки), кого він міг би попросити залишити світло увімкненим на ніч. Назар зі зростаючим хвилюванням обмірковував, яким чином виправити ситуацію, щоб не залишитися одному в темряві.
Ізолятор з першого погляду справив на нього похмуре враження, однак тепер, коли він знайшов ці послання, атмосфера навіювала ще лиховісніші відчуття. До того ж, варто додати, Назар ні на мить не забував про минулу ніч удома і тому прекрасно усвідомлював, що в такому моторошному місці може трапитися все, що завгодно.
Історії білобрисої медсестри про мерців, які волочать по сходах за собою випущені кишки, були тут ні до чого. Просто він, як і всі діти, небезпідставно думав, що темрява робить його більш уразливим. Це було те вроджене чуття, що зберігається до глибокої старості тільки завдяки урокам, засвоєним у дитинстві.
Якийсь час він безсило спостерігав, як ізолятор поступово занурюється в морок, огортається густою павутиною тіней, немов її плели сотні загадкових невидимих створінь. І раптом із невимовним полегшенням згадав про світильники для читання, що висіли над кожним ліжком. Не стримавши захвату, Назар навіть дозволив собі голосно ляснути в долоні. Ляскіт луною відбився від стелі і залишив неприємний дзвін у вухах.
Коли Назар узявся за вимикач світильника над своїм ліжком, йому раптово спало на думку, що лампочка могла давно перегоріти, так само, як і в решті світильників, не надто схоже, щоб тут це когось особливо хвилювало.
Коли Назар узявся за вимикач світильника над своїм ліжком, йому раптово спало на думку, що лампочка могла давно перегоріти, так само, як і в решті світильників, не надто схоже, щоб тут це когось особливо хвилювало.
Але, на щастя, все було гаразд його «кабінку» і частину ізолятора, поруч із вікном, залило цілком задовільне світло.
Потім Назар поставив на місце шухляду і повернувся до перерваного заняття. Проблему з темрявою він вирішив, а отже, вона перестала заслуговувати на подальшу увагу. Назар перейшов до сусідньої «кабінки», де, увімкнувши ще один світильник, витяг наступну шухляду.
Як хлопчик і думав, вона була поцяткована посланнями не менше, ніж попередня. Різниця полягала лише в яблучному недогризку, який присох до задньої стінки і захрумтів, як крекер, коли Назар його віддер, щоб той не заважав читати.
Перше, що він тут прочитав, було:
«Я Антон мені 11 років. Коли мене привезли сюди мені тут теж не сподобалося. Тут на вікні ґрати і двері зачиняються на замок як у вязниці. І ще я боюся засинати тому що завжди сняться погані сни. Хочу додому до Лилі і Кипариса. 14 жовтня 1982 року».
Назар переглянув ще кілька подібних послань.
А потім побачив одне, котре його навіть розвеселило:
«Усі ви боягузи і сикуни! Мені тут зовсім не страшно! Я не боюся, не боюся не боюся!»
Прочитавши всі послання, Назар знайшов зізнання в коханні безіменної дівчинки якомусь Дмитрикові, що знаходилося на задній зовнішній стінці шухляди, і його можна було побачити тільки одним чином витягти шухляду цілком. Однак одразу зясувалося, що Назар був далеко не першим, хто його знайшов. Поруч зі зворушливим зізнанням іншою рукою і, мабуть, набагато пізніше, було дописано: «Потрахай мене». А трохи збоку знаходилася ще одна приписка: «ДМИТРИК ЦЕ Я».
Назар засміявся, але відразу замовк. А потім цілу хвилину із шаленим калатанням серця сидів на ліжку, тримаючи шухляду на колінах. Усі голосні звуки ізолятор розламував так, що в Назара склалося враження, ніби одночасно із ним засміявся хтось іще.
Заспокоївшись, він перейшов до третьої «кабінки». Тут його увагу особливо привернуло послання, написане дуже акуратним почерком синьою кульковою ручкою:
«Усім привіт! Виявляється, нас тут ціла компанія, ха-ха! Мене звати Марина. Вчора мені виповнилося пятнадцять років потрапити сюди було чудовим подарунком до дня народження Здається, у мене щось із легенями. Я навіть не знаю, навіщо все це пишу, адже насправді мене ніхто не чує. Все це самообман. Ау? От, нікого. Мені теж тут трохи моторошно. Яка дурниця, навіщо писати? О! Привіт усім, хто прийде ПОТІМ! Так, і ще. Для чого тут на вікні ґрати це камера для злочинців? Мене це теж шокувало (наприкінці почерк раптово утратив свою каліграфічну акуратність). Господи, тут цілий день нема з ким поговорити!!!»