Назар повільно пройшов до вікна і вибрав ліжко, що було найближче в протилежному від входу ряду. Це місце здавалося якимось веселішим, точніше, менш похмурим. І не тільки тому, що вікно близько, перегородка між ліжками була тільки з одного боку і не так сильно тиснула. Поруч із ліжком стояла невеличка тумбочка, над узголівям світильник для читання.
Назар сів на ліжко і трошки погойдався: воно незвично пружинило, глибоко прогинаючись. Хлопчикові ще ніколи не доводилося спати на ліжку з металевою сіткою.
Підійшли лікарка і Валерія.
Розташовуйтесь, я незабаром повернуся, сказала лікарка і залишила їх наодинці.
Підійшли лікарка і Валерія.
Розташовуйтесь, я незабаром повернуся, сказала лікарка і залишила їх наодинці.
Мені тут не подобається, похмуро кинув Назар.
Мені теж, зізналася Валерія, озираючись. Вона розстелила йому постіль, переклала в тумбочку продукти, взяті з дому, і переодягнула Назара в легкий спортивний костюм.
А якщо аналізи будуть поганими, я тоді залишуся тут, так? запитав він, розхвилювавшись від цієї думки.
«Ну звісно! І ми нарешті позбудемося тебе! пролунав у його голові зловтішний регіт. Запхнути тебе сюди просто чудова ідея!»
Постарайся, щоб вони виявилися гарними, добре? смутно всміхнулася йому Валерія, не відповівши прямо на запитання.
Назар знизав плечима і відвернувся до вікна, відчуваючи хвилю пекучої образи на матір.
Якщо не брати до уваги те, що він залишився тут зовсім самотнім, Назара особливо гнітили дві обставини: ґрати на вікні і двері ізолятора вони зачинялися на ключ іззовні. Тому все це дуже нагадувало вязницю.
Чи місце для покарання поганих дітей.
Коли Валерія пішла, Назар спершу дивився у вікно, що виходило на простору засклену веранду, яка належала дитячому відділенню. До неї було метрів зо двадцять пять. Назар вирішив, що, очевидно, це спеціальна палата для ігор, тому що помітив метушню кількох дітей, які ганялися один за одним, як дикуни. Потім він розрізнив двох, котрі, здавалося, намагалися грати в бадмінтон; ще двоє чи троє займалися чимось перед широким столом роздивитися до пуття не дозволяло скло, на якому денне світло лягало яскравими відблисками.
Нудотний настрій посилився. Назар кинув останній погляд на веранду, де безтурботно розважався гурт таких самих дітей, як він, і відійшов від вікна. Потім знайшов серед своїх речей електронну гру «тетрис» і, намагаючись більше ні про що не думати, ганяв темно-сірі квадратики по екрану, поки у дверях ізолятора двічі не повернувся ключ.
Увійшла медсестра.
Привіт, вона прошелестіла накрохмаленим халатом між відгородженими ліжками до його «кабінки». Тримай, і простягнула термометр.
Назар привітався і, відклавши «тетрис», засунув градусник під пахву. Медсестра повернулася спиною до вікна, спершись ліктями на широке підвіконня.
Я почекаю тут, не соромся.
Швидше за все, їй не було і двадцяти, хоча для Назара вона здавалося цілком і повністю дорослою худорлява, зі світло-русявим волоссям, зібраним позаду в звичайний хвіст.
Вона розглядала Назара з безцеремонною цікавістю, немов він був якоюсь дивовижною істот-кою, яка втекла із мандрівного цирку і бозна-як опинилася тут. Тим часом Назар демонстрував поглиблене вивчання ліній паркету, структури волокна в деревині тумбочки, проводив порівняльний аналіз бруду під нігтями обох рук почуваючи себе все більш ніяково і поступово червоніючи. Тривалу мовчанку порушував лише дурнуватий писк «тетриса», що лежав поміж складками зібганої ковдри, і наполегливо вимагав продовження партії.
Можна подивитися? сказала нарешті медсестра. Назар чомусь одразу пошкодував, що не відключив звук чи не натиснув на кнопку «пауза» раніше. Але витягнув «тетрис» зі складок ковдри, немов гігантського верескливого паразита зі зморщок фантастичної тварини, і вільною рукою простягнув медсестрі.
А, все ясно вона розглядала іграшку не більше трьох секунд, потім недбало кинула на ліжко. Назарові навіть здалося, що по її обличчю ковзнула бридлива гримаска. «Тетрис» підскочив на ковдрі, ледь не звалившись на підлогу, але нарешті заткнувся. Відразу стало неприродно тихо.
Довго ще? не витримавши паузи, запитав Назар, хоча й сам знав, що потрібний час не набіг ще й наполовину. Проте товариство медсестри викликало гостре бажання знову залишитися на самоті.
Ще кілька хвилин. Не страшно тут самому? запитала вона, чим заслужила додаткову неприязнь Назара. Річ була не в її зовнішності чи голосі і навіть не в тому, що вона говорила, а як. Начебто кожним своїм запитанням чи словом їй хотілося потрапити у вразливе місце, а потім безневинно посміхнутися і дочекатися наступного разу.
Удень тут, звісно, все по-іншому, а от уночі медсестра виразно глянула на нього (подумки Назар уже охрестив її «білобрисою»). Не боїшся залишатися тут на ніч?
Чому це? Назар уперше подивився на неї прямо.
Та так, вона знизала плечима, ніби втрачаючи інтерес до розвитку цієї теми, повернула голову до вікна і, кивнувши, вказала на веранду. Бачив уже ігрову палату?
Чому це? Назар уперше подивився на неї прямо.
Та так, вона знизала плечима, ніби втрачаючи інтерес до розвитку цієї теми, повернула голову до вікна і, кивнувши, вказала на веранду. Бачив уже ігрову палату?
Назар промовчав, тільки сильніше стиснув градусник під пахвою.
Там стільки різних
Мені все одно, перебив він її, відчуваючи, як наростає роздратування.
Ну, звісно, тобі ж звідси нічого не видно, співчутливо зітхнула білобриса. Дуже шкода, там справді цікаво. Хочеш, розкажу?
Ні, він збирався відповісти якомога байдужіше, але голос усе-таки підвів. Тонкі брови білобрисої відразу іронічно поповзли вгору: не вірю, не може бути!
Йому насправді було наплювати на всі ігри у світі і на тій веранді зокрема хіба річ зараз була в них? Проте Назар відчув, як до очей по-зрадницьки накочуються сльози. Але йому раптом згадалася минула ніч, коли батько, виходячи з дитячої, підморгнув: «Молодець, я пишаюся тобою» і сльози раптово відринули, начебто їх відкинула раптово виросла гребля. Він не буде ревіти перед цією білобрисою, котра тільки того й домагається.
Назар навіть ризикнув перейти в наступ:
Чому мене зачиняють? однак це було вкрай невдалою спробою, в чому він незабаром переконався.
Так заведено, відгукнулася та цілком доброзичливо. Назар навіть кинув на неї здивований погляд, немов очікував побачити на місці білобрисої когось іншого. Ізолятор хоча й належить до нашого відділення, але знаходиться, як бачиш, за його межами. І його потрібно зачиняти для того на усміхненому миловидному обличчі медсестри знову зявилася вже знайома Назарові бридлива гримаска, щоб заразні діти ніде не розгулювали без дозволу. Заразні ти мене розумієш?
Кілька секунд вона пильно дивилася на нього посміхаючись. Вираз її обличчя говорив: «Ти мене розумієш, маленький виродку, заразні! Як ТИ!»
Вісім років усе ще вік відкриттів: Назар зробив чергове (вже далеко не перше за останні дні) важливе відкриття: деякі дорослі, залишаючись наодинці з дітьми, знімають маски і перетворюються на монстрів із холодними очима. Головне, щоб тієї миті їх ніхто не бачив крім дитини, перед якою вони знімають маску. Якби в ізоляторі перебував хтось третій, білобриса виміряла б йому температуру і пішла, нічого більше. Якби був третій.
Ці Жартівливі Перевертні починають здалеку: щось говорять, роблять, задають різні невинні запитання й уважно спостерігають за реакцією. Вони використовують усе це, як самураї невидимих розвідників-ніндзя, щоб підібратися ближче і відшукати слабке місце у захисті противника. А потім переходять в атаку. Бо отримують утіху, завдаючи болю і спостерігаючи нишком, що з цього вийде. Їм подобається, приміром, показати за вікном веранду з малюками, які бавляться, і слідом за цим наочно пояснити своїй дитині, що таке заразні діти. А потім знову посміхнутися, наче це просто невинний жарт.
Новим відкриттям хлопчик завдячував швидше відчуттям, ніж розуму. Воно зафіксувалося в душі Назара за незначну долю секунди, ніяк не відобразившись на його обличчі.
А ще, продовжила білобриса, щоб до ізолятора не потрапив хтось чужий. Наприклад Знаєш, про кого я говорю? Про Фредді Крюгера. Чув про Фред-ді-і?
Назар дивився кілька фільмів, але вирішив не відповідати Проте раптово зловив себе на тому, що повільно киває головою, начебто хтось смикає її донизу за невидиму нитку.
Ну, це, звісно, жарт, медсестра коротко реготнула, не зводячи з нього уважних льодяних очей. Але от що насправді погано вона присіла до Назара на ліжко і заговорила довірливим напівшепотом: На сусідньому поверсі так, точнісінько на поверх нижче знаходиться лікарняний морг. Знаєш, це таке місце, куди відносять померлих людей, а потім розрізають ось так вона провела собі ребром долоні уздовж тулуба від горла до живота. Це називається розтин.
Із коридору донісся знайомий Назарові скрип ліфта, що піднімався, потім хтось вийшов на їхньому поверсі. Ліфт рушив і кроки стихли, віддаляючись.
Білобриса косо глянула на двері ізолятора, немовби побоюючись, що зараз може увійти якась потвора, котру вона ще не встигла описати, і нахилилася до Назара зовсім близько, майже торкаючись своїм волоссям до його голови.
Дуже погано, що тобі доведеться зостатися тут на ніч самому. Я випадково чула від тих, хто працює в лікарні давно Розумієш, цей ізолятор знаходиться на нічийній території, сюди вхід зі сходів, ти сам бачив. А морг розташований на один поверх нижче. Так ось, іноді тут трапляються жахливі речі.
Вона присунулася до нього впритул. Дотик її ноги викликав у Назара відразу.
Одного разу всі мерці вибралися з моргу і почали підніматися по сходах сюди, тому що тут нічийна територія. Їхні кишки вивалилися із розрізаних животів, розмоталися і тягнулися за кожним на пять метрів. Усі сходи покрилися зеленим смердючим слизом. А потім мерці почали ломитися до оцих дверей, щоб добратися до одного хлопчика, який
У вас неприємно пахне з рота! вигукнув Назар, відсахнувшись від білобрисої. Мені гидко!
Що ти с підскочила медсестра, змінюючись на обличчі.
І ще Я все розкажу лікареві! додав Назар, і в нього перехопило подих. Здавалося, серце от-от вискочить і застрягне у самісінькому горлі.