«Так. Це справжнісінький диявол. Із того дня через проклятого Гадсона ми не мали жодної спокійної хвилини. І серце батька не витримало». «Що ж їх повязує?» «Ось про це я й хотів би дізнатися. Що спільного може бути у батька із цим чудовиськом? Я страшенно радий, що ви приїхали, Голмсе. Я вірю у ваш дар і розсудливість та сподіваюся на вашу пораду...»
Ми їхали путівцем, попереду блищали в променях призахідного сонця озера Бродз. Ліворуч уже виднілися високі димарі та флагшток будинку сквайра Тревора.
«Батько призначив Гадсона садівником, розповідав Віктор. Але за певний час це вже не влаштовувало нашого гостя, і він став дворецьким. Згодом Гадсон почав поводитися так, ніби увесь будинок належить йому: ходив, куди надумає, робив, що хотів. Не було дня, щоб служниці не скаржилися на його пяні витівки та брутальність. Довелося збільшити прислузі платню, щоб хоч якось відшкодувати незручності. Цей тип брав човен, найкращу рушницю й вирушав на полювання. І це все з таким хитрим і зухвалим виглядом, що мені просто кулаки свербіли. Кажу вам, Голмсе, увесь цей час я ледве стримував себе, і, думаю, було б ліпше, якби я хоч раз не стримався.
Словом, справи у нас ішли дедалі гірше. Ця тварюка нахабніла з кожною хвилиною, але одного разу, коли Гадсон нагрубіянив батькові, я взяв нахабу за плече й попросив піти. Він пішов, але при цьому змірив мене таким поглядом, що його думки стали зрозумілими без слів. А наступного дня батько попросив мене вибачитися перед Гадсоном. Я відмовився й запитав, чому він дозволяє цій нікчемі так поводитися з ним та зі слугами».
«Ох, хлопчику мій, сказав батько, тобі легко говорити, але якщо б ти знав, в якому становищі я перебуваю... Ти все зрозумієш, Вікторе. Коли-небудь я все тобі розповім. Утім, зараз ти ж не хочеш, щоб твоєму батькові стало ще гірше, чи не так?»
Після цього він замкнувся на цілий день у своєму кабінеті, й у вікно я бачив, як він щось квапливо пише.
Того вечора відбулася подія, яка мене нарешті порадувала. Гадсон повідомив, що збирається залишити нас. Ми сиділи в їдальні після вечері, коли він увалився туди та хрипким пяним голосом сповістив про свій намір.
«Цей Норфолк мені вже остогид, сказав Гадсон. Я їду до Гемпширу, до містера Беддоса. Бюся об заставу, він зрадіє мені не менше, ніж ви». «Сподіваюся, Гадсоне, вам у нас сподобалося? проговорив батько таким улесливим тоном, що мені кров закипіла в жилах».
«Вибачень я так і не почув». Гадсон похмуро глянув на мене. «Вікторе, тут таки обернувся до мене батько. Визнай, що ти обійшовся із цим паном неввічливо». «Ну, ні, сказав я. Навпаки, я вважаю, що ми й так надто тривалий час потерпали від його витівок». «Ось, значить, як, прогарчав Гадсон. Добре. Ми ще до цього повернемося».
Він вийшов з їдальні й уже за півгодини відїхав, батько ж після цього впродовж усього вечора не знаходив собі місця. З того дня нервовість не полишала його. Вечорами, підходячи до його кабінету, я чув, як він бігає з кутка в куток. Але коли батько почав потроху заспокоюватись, його побив грець.
«Як це трапилося?» запитав я. «Учора ввечері батько одержав листа з поштовим штемпелем Фордингема. Прочитавши його, він схопився за голову й почав кидатися ніби навіжений. Коли мені вдалося посадити його на канапу, очі в нього підкотились, рот перекосився з ним стався удар. Відразу ж приїхав лікар. Разом ми перенесли батька в ліжко, але йому все гіршало. Він уже не приходив до памяті. Ось у такому стані я його залишив». «Що ж у цьому листі могло так вразити його?» «Нічого. Ось це й здається дивним. У конверті була звичайнісінька записка. О Господи!..»
Дрожки вже звернули на алею, і ми побачили, що всі штори в будинку запнуто. Обличчя мого друга страдницьки спотворилося. Ми кинулись до дверей. Назустріч нам вийшов чоловік у чорному костюмі.
«Коли це трапилося, лікарю?» вигукнув Віктор. «Невдовзі після того, як ви відїхали». «Він приходив до тями?» «На секунду, перед самим кінцем». «Він що-небудь говорив?» «Сказав тільки, що папери в потайній шухляді японської шафки».
Мій друг побіг нагору, до смертного одра батька, я ж залишився в кабінеті, обмірковуючи події. Які таємниці приховувало минуле судді Тревора, боксера, мандрівника, золотошукача? Чому він опинився під владою цього Гадсона? Чому, коли я згадав про татуювання на руці, він знепритомнів, а прочитавши листа з Фордингема, помер від жаху? Фордингем розташовано в Гемпширі, де живе якийсь містер Беддос, про котрого не раз згадував моряк. Туди він і вирушив. Отже, фатального листа міг відправити або Гад сон, або містер Беддос, попереджаючи суддю про небезпеку. Можливо, їх зєднувала якась стара таємниця. Проте Віктор стверджував, що лист звичайний, хоч і дещо дивний. Не виключено, що його написано одним із тих шифрів, якими пишеться щось одне, а мається на увазі зовсім інше...
Мені конче треба було поглянути на цей лист. Я не мав сумніву, що коли в ньому приховано зміст, я зумію його розшифрувати. Ще близько години я обмірковував цю загадку в темному кабінеті, поки мої роздуми не перервала поява заплаканої служниці з лампою. За нею йшов і мій друг, Тревор-молодший, блідий, але зібраний. У руках він тримав ті папери, які ви, Ватсоне, зараз бачите. Він усівся, відсунув лампу на край столу й поклав переді мною коротке послання, написане на аркуші сірого паперу. «Гра вдалася. Партію закінчено, було сказано в ній. Старий гусак Гадсон дістав указівки, розповів про улов геть усе. Від лисиць рятуйте фазанів та й своє не забудьте життя».
Коли я вперше прочитав записку, вигляд у мене був майже такий, як у вас кілька хвилин тому. Я прочитав іще раз, але вже уважніше. Не було сумніву, що в безглуздій комбінації слів приховано певний зміст. Можливо, значення мали лишень окремі слова наприклад, «гра» або «фазани», але я все ж схилявся до першого варіанта. Імя «Гадсон» вказувало на те, що я не помилився щодо теми листа і його автором був радше містер Беддос, аніж моряк. Я спробував читати його в навспак, а потім через слово, але ніякого сенсу не виявив.
І тут мене осяяло. Якщо читати кожне третє слово, виходить кілька фраз, які цілком могли стати причиною удару. Коротке й цілком чітке попередження. Я прочитав його своєму другу вголос: «Гру закінчено. Гадсон розповів усе. Рятуйте своє життя».
Віктор затулив обличчя тремтливими руками.
«Ось чого я боявся, глухо промовив він. Це гірше, ніж смерть. Це безчестя. Але що означають усі ці улови й фазани?» «До змісту послання вони не мають стосунку, але можуть допомогти встановити, хто є автором записки. Бачте, він почав із того, що написав з інтервалами гру, закінчено, Гадсон, розповів і т. ін. Залишалося тільки додати інші слова в проміжках. Цілком природно, що він поставив перше, що спало на думку, а оскільки тут стільки слів, які стосуються полювання, можна зрозуміти, що він або завзятий мисливець, або займається розведенням тварин. Ви що-небудь чули про цього Беддоса?» «Тепер я дещо згадав, відповів Віктор. Беддос кожної осені запрошував батька до себе в маєток на полювання». «Значить, лист написано ним, сказав я. Тепер зосталося зясувати, що за таємниця повязує двох багатих і шанованих джентльменів із пройдисвітом Гадсоном». «їх повязує спільний гріх і сором! вигукнув мій друг. Ось нотатки батька, він зробив їх, коли зрозумів, що Гадсон зрадить його. Я знайшов їх у японській шафці. Прошу вас, прочитайте самі, мені для цього не вистачить ні сил, ані мужності».
Після цих слів Віктор подав мені папери. Я прочитаю їх вам, Ватсоне, як прочитав тієї ночі в кабінеті старого судді. На першій сторінці заголовок: «Деякі подробиці плавання барка Глорія Скотт, що вийшла з Фалмута 8 жовтня 1855 року і розбилася 6 листопада під 15° 20 північної широти і 25° 14 західної довготи». Ось що сказано далі:
«Любий сину, зараз, коли наді мною скучуються хмари безчестя й сорому, я повинен чесно визнати, що серце моє гризе не страх перед суворим покаранням. Понад усе я боюся, що тобі буде соромно за мене за ту людину, яку ти завжди любив і поважав. І якщо біда, якої я так жахаюся, таки постукає в наші двері, я хочу, щоб ти від мене дізнався, в чому моя провина.
А оскільки ти вже читаєш ці рядки, значить, правосуддя все ж наздогнало твого батька і його більше немає поряд із тобою або, що є ще більш імовірним, вуста мої навіки запечатала смерть. У будь-якому випадку памятай: кожне написане тут слово щирісінька правда, в чому я присягаюся.
Хлопчику мій, ти маєш знати, що прізвище моє не Тревор. Раніше мене звали Джеймсом Армітеджем. Тепер ти розумієш, чому кілька тижнів тому мене так вразили слова твого університетського товариша мені здалося, що він якимось чином удерся в мою таємницю. Під цим імям я влаштувався на роботу в один лондонський банк, і під ним таки мене судили та прирекли до заслання. Не думай про мене дуже зле, синку. У мене був борг честі, та щоб його віддати, я ризикнув скористатися чужими грішми, оскільки точно знав, що невдовзі зможу їх повернути. Проте мені не поталанило. Кошти, якими я розраховував покрити недостачу, попливли з моїх рук, а в банк несподівано скочила ревізія. Не таким уже й великим був мій злочин, але тридцять років тому судді були куди суворішими, ніж зараз. Тому свій двадцять третій день народження я зустрів разом із тридцятьма сімома такими самими каторжниками в трюмі барка Глорія Скотт, що прямував до Австралії.
На Глорії Скотт колись доставляли чай із Китаю, це було старе та не пристосоване для перевезення увязнених судно водообсягом пятсот тонн, і за швидкістю воно не могло зрівнятися з сучасними швидкохідними кліперами. Крім тридцяти восьми увязнених на борту було двадцять шість членів екіпажу, вісімнадцять солдатів, капітан, три його помічники, лікар, капелан і четверо наглядачів. Усього майже сто душ.
Перегородки між приміщеннями, в яких утримували увязнених, були тонкими й неміцними. Я був у кормовому трюмі, а сусідом моїм виявився один чоловік, якого я примітив, іще коли нас вели причалом. Зовсім молодий, безвусий, із довгим тонким носом і квадратною щелепою. Але найголовніше він був надзвичайно високого зросту, напевне не нижче шести з половиною футів. Тримався він вільно, піднявся на борт так, наче вирушав на морську прогулянку, і серед смутних каторжних фізіономій дивно було бачити його енергійне обличчя й упевнений погляд. Ось тому я так зрадів, коли нас помістили поруч. А одного разу вночі я почув його голос і здогадався, що він зумів зробити отвір у тонкій перегородці.
Здоров будь, приятелю! прошепотів він. Тебе як звати, ти за що сюди потрапив?
Я відповів і своєю чергою запитав, хто він такий.