Я був цілком упевнений, Ватсоне, що маю справу не з трьома, а з однією загадкою, і якщо мені вдасться збагнути сенс обряду Масгрейвів, я одержу ключ до таємниці зникнення дворецького та покоївки. На це я і спрямував усі сили. Чому дворецькому не давав спокою цей старовинний документ? Очевидно, Брантон вбачав у ньому якусь вигоду для себе. Що це було? І як це вплинуло на його долю?
У мене не викликало сумнівів, що цифри в тексті обряду вказують на цілком визначене місце, і якщо його знайти, ми дізнаємось і про те, яку таємницю Масгрейви вважали за необхідність зберігати для нащадків. На початку вказано дві відправні точки: дуб і берест. Із дубом усе відразу стало зрозуміло: прямо перед замком, ліворуч від алеї, я побачив величаве старе дерево.
«Напевне цей дуб уже ріс тут, коли записувався ваш ритуал», сказав я, коли ми проїжджали повз нього. «Не виключаю, що він стримів тут уже девять сторіч тому, за часів Норманського завоювання, пробурчав Масгрейв. У нього стовбур двадцять три фути в обхваті».
«А старі берести у вас є?» запитав я. «Он там колись ріс один, але десять років тому в нього влучила блискавка і ми його спиляли». «Місце, де він стояв, іще видно?» «Безумовно». «А інші берести у вас є?» «Ні, але багато буків». «Я хочу оглянути місце, де ріс берест».
Їхали ми в двоколці, і мій клієнт, не доїжджаючи до замку, звернув і підкотив до місця на галявині, де раніше росло дерево. Це місце було майже точно посередині між дубом і будинком.
«Висоту того береста, я думаю, визначити вже не вдасться?» запитав я. «Я можу вам назвати її хоч зараз. Шістдесят чотири фути». «Звідки ви знаєте?» здивувався я. «Мій домашній учитель вважав, що вивчення тригонометрії зводиться виключно до вимірів висоти методом подібних трикутників. Я з дитинства знаю висоту всіх дерев і забудов у маєтку».
Оце так успіх! Необхідна інформація сама йшла мені до рук.
«Скажіть, Реджинальде, запитав я його, а ваш дворецький коли-небудь ставив вам таке саме запитання?»
Масгрейв ошелешено подивився на мене.
«Дійсно, ставив, відповів він. Декілька місяців тому Брантон запитав, якої висоти було це дерево. Він сказав, що вони посперечалися про це з конюхом, і просив розсудити їх».
Це була чудова новина, і вона підтвердила, що я на правильному шляху. Я глянув на сонце воно вже хилилось до заходу. Я зважив, що менш аніж за годину воно буде точнісінько над верхівкою старого дуба. Одну з умов обряду буде виконано. Тінь від береста, вочевидь, служила продовженням тіні від дуба, інакше орієнтиром був би стовбур. Таким чином, залишалося зясувати, куди падала тінь від верхівки береста, коли сонце стояло точно над дубом.
Усе виявилося не таким уже й складним. Я вирізав кілочок і прикріпив до нього довгу мотузку з вузлом на кожному ярді. Потім узяв два трифутові коліна від вудилища і повернувся разом зі своїм клієнтом до того місця, де раніше ріс берест. Сонце якраз торкнулося вершечка дуба. Я поєднав вудилища, одержав приблизно шість футів, виміряв довжину їхньої тіні, яка дорівнювала девяти футам, і відзначив її напрямок.
Отже, якщо палка завдовжки шість футів давала тінь у девять футів, то дерево заввишки шістдесят чотири фути дало б тінь завдовжки девяносто шість футів. Напрямок тіні, звісно, збігався. Я відміряв на землі потрібну відстань і майже вперся в стіну будинку. На цьому місці я увігнав у землю кілочок. Захвату моєму не було меж, Ватсоне, коли у двох дюймах від моєї позначки я побачив невелике заглиблення в землі. Це був знак, зроблений раніше Брантоном.
Із цієї точки я почав відлік кроків, звіряючи напрямок зі своїм кишеньковим компасом. Двадцять кроків мені довелося пройти паралельно до стіни. Це місце я теж позначив кілочком. Потім, уважно стежачи за стрілкою компаса, я зробив десять кроків на схід, потім чотири на південь і опинився прямо перед старими дверима. Тепер належало зробити два кроки на захід, а це означало, що мені доведеться увійти до устеленого камяними плитами коридора. Це й було місце, вказане в документі.
Ніколи ще я не відчував такого гіркого розчарування, Ватсоне. Мені навіть здалося, що я неправильно розтлумачив зміст обряду. Промені сонця проникали в коридор крізь відчинені двері, і мені було видно, що стерті сірі плити підлоги щільно підігнані одна до одної та намертво зцементовані. Ніхто не зсував їх із місця від часів забудови. І слідів діяльності Брантона тут не було. Я постукав по плитах ніяких заглиблень або порожнеч під ними не було. На щастя, Масгрейв, який почав розуміти сенс моїх дій і перебував у такому самому збудженні, як і я, вихопив із кишені документ і зазирнув у нього.
«Потім униз! закричав він. Ви забули, що потім униз».
Я ж думав, що доведеться копати, але відразу ж зрозумів, що помилявся.
«Тут унизу є підвал?» запитав я. «Так, такий же старий, як і сам будинок. Ці двері ведуть туди».
Ми спустилися крученими сходами, мій супутник запалив ліхтар, що стояв на діжці в кутку. І відразу ж стало зрозуміло, що це саме те місце і що тут зовсім недавно хтось побував.
Підвал використовували для зберігання дров, полінами було завалено всю підлогу, але в центрі хтось розчистив вільний простір. На одній з важких камяних плит підлоги виднілось іржаве залізне кільце з привязаним до нього вовняним шарфом у дрібну чорно-білу клітинку.
«Дивіться! закричав мій клієнт. Це шарф Брантона. Що цей негідник міг тут робити?»
Про всяк випадок із місцевої дільниці викликали двох поліціянтів, і лише після цього я взявся за шарф і спробував підвести камяну плиту, але зміг лише злегка зсунути її з місця. Довелося скористатись допомогою одного з констеблів, щоб підвести й відтягти плиту вбік. Під нею відкрився темний отвір. Усі ми зюрмилися над ним, а Масгрейв опустив униз ліхтар.
Перед нами відкрилася невелика квадратна камера розміром чотири на чотири фути й завглибшки футів сім. Біля однієї зі стін стояла обкута міддю скриня. Віко її було відкинуто, в замковому отворі стирчав той чудовий старовинний ключ, який ви, Ватсоне, бачите зараз перед собою. На скрині лежав товстий шар пилу, стінки його поточили хробаки, а кути затягла сиза цвіль. На дні скрині ми знайшли декілька ось таких залізних кружечків. Більше в ній нічого не було.
Проте тієї миті нам було не до скрині, тому що наші очі упялися в те, що виявилося поряд із нею. Це було тіло чоловіка в чорному костюмі. Він сидів навпочіпки, звісивши голову всередину скрині й розкинувши руки, ніби обіймаючи її. Через таку позу обличчя його налилося кровю, спухло й посиніло до такої міри, що впізнати його було неможливо. Лише після того, як чоловіка витягли звідти, за зростом, одягом і волоссям мій клієнт зміг упевнено сказати, що це зниклий дворецький. Помер він кілька днів тому, але на тілі не було ні ран, ані синців, які могли б пояснити причину такої страшної смерті. Отже, ми майже не наблизилися до розвязання головної задачі.
Зізнаюся, Ватсоне, я був дещо спантеличений перебігом розслідування. Розраховував, що все стане на свої місця, тільки-но вдасться знайти місце, на яке вказував обряд. Але навіть після цього залишалося незрозумілим, яку таємницю предки мого клієнта оберігали так ретельно. Так, ми зясували долю Брантона, але тепер належало зрозуміти, яким чином спіткало його таке нещастя та яку роль відіграла в цьому зникла дівчина.
Ви знаєте, що я роблю в таких випадках, Ватсоне. Я ставлю себе на місце іншої людини і намагаюсь уявити, як вона вчинила б у тому чи цьому разі. Тут справа спрощувалася тим, що Брантон мав неабиякий розум, а тому не треба було, висловлюючись мовою науки, враховувати погрішності. Він знав, що десь сховано щось цінне. Визначив місце і зясував, що камінь, який затуляє вхід, дуже важкий і його не вдасться зсунути без сторонньої допомоги. Запросити чужу людину він не міг, це було дуже небезпечно. Але до кого ж звернутися? З Рейчел Гоуллс у минулому його повязували довірливі стосунки. Чоловіки рідко усвідомлюють, що якщо ставитися до жінки зневажливо, то її коханню настає край. Отже, Брантон намагався б помиритися з колишньою коханою, щоб скористатись її допомогою. Разом вони прийшли б уночі до підвалу й змогли зсунути камяну плиту.
Навіть якщо їх було двоє, підняти важку плиту непросто. Як же вони полегшили собі завдання? Можливо, так, як учинив би я сам. Я повернувся й почав уважно оглядати поліна, що валялись у підвалі. Майже відразу я знайшов те, що шукав. Одне з полін, ледь чи не в три фути завдовжки, мало на кінці чіткий відбиток. Поряд лежало ще декілька розплющених шматків дерева. Вочевидь, дворецький і покоївка, поступово підводили камяну плиту, підкладали в утворену щілину поліна, доки вона не стала досить широкою, щоб у неї змогла протиснутися людина. Потім вони зафіксували плиту в тому положенні, вставивши одне поліно вертикально. На нижньому боці поліна мусила залишитися глибока вмятина адже камінь усією своєю масою натиснув на нього. Поки все вказувало на те, що мої припущення є слушними.
Тепер належало зрозуміти, як розвивалися трагічні події тієї ночі. В щілину могла протиснутися лишень одна людина, і це, напевно, був Брантон. Дівчина, швидше за все, зосталася нагорі. Брантон відімкнув скриню, передав те, що знайшов у ній, нагору, а потім... що ж трапилось потім?
Можливо, жадоба помсти, що жевріла в душі цієї спадкоємиці кельтів, раптом спалахнула яскравим полумям, коли Рейчел побачила, що чоловік, який приніс їй немало горя, перебуває в її руках? Або поліно, що тримало камінь, вислизнуло, і плита завалилася, поховавши Брантона в камяному мішку? Хоч як там було, я жваво уявив собі таку картину: дівчина, притискаючи до грудей скарби, сторчголов підіймається крученими сходами, а з-під землі глухо лунають зойки її невірного коханця, приреченого на смерть від задухи в камяному мішку.
Цілком можливо, що саме цим пояснюється блідість Рейчел наступного ранку, нервовість і напади істеричного реготу. Але що ж було в скрині? Вочевидь, те старе залізяччя й камінці, які мій друг витяг із дна ставка. Рейчел просто позбулась останнього доказу, що вказував на її участь у злочині.
Я двадцять хвилин просидів нерухомо, обмірковуючи стан речей. Усе ще блідий як полотно Масгрейв увесь цей час стояв поруч мене з ліхтарем у руках і зазирав у чорний отвір.
«Це монети часів Карла Першого, їм понад двісті пятдесят років. Він простяг мені декілька металевих кружечків, знайдених у скрині. Бачите, ми правильно вирахували час, коли було створено обряд». «Але ж ми, певно, знайшли ще дещо, повязане з іменем Карла Першого! вигукнув я, оскільки раптом утямив сенс перших двох запитань обряду. Дозвольте глянути на вміст мішка, який ви витягли зі ставка».