Ми піднялись нагору в кабінет Масгрейва, і він розклав переді мною залізяччя й камінці. Вони здавалися тьмяними й непоказними. Я потер один із камінців об рукав, і раптом він блиснув як іскра на моїй долоні. Один із металевих предметів мав вигляд подвійного кільця, але був увесь погнутий і перекручений.
«Ви, напевне, памятаєте, що роялісти залишалися в Англії навіть після того, як Карла Першого було страчено, сказав я. Коли їм таки довелося тікати на континент, вони напевне сховали якусь частину своїх статків тут, щоб, коли настануть спокійніші часи, повернутися та скористатись ними». «Мій предок, сер Ральф Масгрейв, сам був видатним роялістом і правою рукою Карла Другого за часів його поневірянь». «Насправді?! вигукнув я. Що ж, ось вам і остання ланка, якої бракувало.
Хочу вас привітати: попри драматичні обставини, ви стали володарем цінних фамільних реліквій. Утім, з погляду історика вони мають іще вагоміше значення». «Про що ви?» здивовано втупився в мене Масгрейв. «Цей предмет не що інше, як давня корона королів Англії». «Корона!» «Саме так. Згадайте, що сказано в обряді: Чиїм це було? Того, кого вже немає. Мається на увазі страта Карла Першого. Чиїм це буде? Того, хто прийде. Ці слова стосуються вже Карла Другого, чиє повернення до Англії очікували. Я думаю, що цей погнутий і безформний вінець колись прикрашав голови королів із династії Стюартів». «Як же він потрапив до мого ставка?» Тут я почав пояснювати йому ввесь ланцюжок здогадок, припущень і доказів, які привели мене до істини. Місяць уже яскраво світив, коли моя розповідь добігла кінця.
«Чому ж корона не повернулася до Карла, коли він зійшов на трон Англії та Шотландії?» запитав Масгрейв, складаючи реліквії назад до полотняного мішка. «А ось на це запитання ми, можливо, ніколи не дістанемо відповіді. Не виключаю, що Масгрейв, який зберігав таємницю, на той час помер, передавши своєму синові ключ від неї, але через якусь випадковість не розяснивши його призначення. З того часу ключ передавали від батька до сина, доки він не потрапив до рук людини, яка зуміла збагнути його сенс і поплатилася за це життям».
«Чому ж корона не повернулася до Карла, коли він зійшов на трон Англії та Шотландії?» запитав Масгрейв, складаючи реліквії назад до полотняного мішка. «А ось на це запитання ми, можливо, ніколи не дістанемо відповіді. Не виключаю, що Масгрейв, який зберігав таємницю, на той час помер, передавши своєму синові ключ від неї, але через якусь випадковість не розяснивши його призначення. З того часу ключ передавали від батька до сина, доки він не потрапив до рук людини, яка зуміла збагнути його сенс і поплатилася за це життям».
Такою є історія обряду Масгрейвів, Ватсоне.
Корону Масгрейви і далі зберігають у Герлстоуні, хоча їм довелося тривалий час виборювати своє право на це. Якщо вам коли-небудь закортить подивитися на реліквію Стюартів пошліться на мене й вони її охоче вам покажуть. Доля дівчини залишилась невідомою. Швидше за все, вона покинула Англію, забравши із собою згадки про скоєний злочин.
Райгітська загадка
Трапилося це ще до того, як похитнулося здоровя мого друга Шерлока Голмса. Спричинило це надзвичайно напружена робота, що випала на його долю навесні 1887 року. Справа про Нідерландсько-Суматранську компанію та нечуване шахрайство барона Мопертюї досі на слуху в публіки; крім того, вона надто міцно повязана з політикою й фінансами, щоб включати розповідь про неї до цієї книжки. Утім, саме вона стала побічною причиною, з якої мій друг був утягнутий у свого роду єдину й винятково складну справу.
Чотирнадцятого квітня я отримав телеграму з Ліона, яка повідомляла, що Голмс хворий і перебуває в готелі «Дюлонж». Не минуло й доби, як я вже сидів поряд з його ліжком. Із неабиякою полегкістю я побачив, що, судячи із симптомів, життю мого друга ніщо не загрожує. Проте навіть його сталеве тіло не витримало двох місяців безперервної фізичної й розумової напруги. Блискуча перемога, що увінчала зусилля Голмса, не врятувала його від наслідків перевтоми. Ні слава, здобута Голмсом у справі, яка виявилася не по зубах поліції трьох країн, ані усвідомлення того, що йому вдалось викрити найрозумнішого й найпідступнішого шахрая в Європі, не могли вивести мого друга з прострації.
Три дні по тому ми разом повернулися на Бейкер-стрит, однак було очевидно, що Голмсу просто конче слід на час змінити обстановку, та й мені, зізнатися, перспектива провести тиждень-другий далі від міської метушні здалася принадною. У графстві Суррей, у містечку Райгіт, жив мій давній знайомий і пацієнт полковник Гейтер, який частенько запрошував мене погостювати. Коли я побував у нього востаннє, полковник якось зазначив, що зовсім не проти познайомитись і з моїм славнозвісним другом.
Умовити Голмса на таку поїздку було справою непростою, але коли мій друг дізнався, що полковник неодружений і нам буде надано повну свободу, він згодився, і за тиждень після повернення з Ліона ми опинились у Райгіті. Полковник Гейтер був із породи старих вояків, які подивилися світ і знають життя в усіх його виявах, так що, як я і передбачав, вони з Голмсом невдовзі знайшли спільну мову.
У день нашого прибуття, коли ми після вечері курили у збройовій кімнаті полковника, Голмс лежав на канапі, а я роздивлявся колекцію східної зброї, полковник раптом сказав:
До речі, я, напевне, прихоплю із собою один із цих пістолетів. Про всяк випадок.
Про всяк випадок? здивувався я.
Так, у нас тут останнім часом неспокійно. Нещодавно в будинок до старого Актона це один із найзаможніших людей у графстві, залізли крадії. Багато вони не взяли, але їх так і не спіймали.
І ніяких зачіпок? покосився на полковника Голмс.
Жодних. Але ця справа не заслуговує на вашу увагу, містере Голмс, тим більше після такого шумного міжнародного успіху.
Голмс відмахнувся, але з його посмішки було видно, що він задоволений.
Може, є щось примітне?
Наскільки мені відомо, ні. Грабіжники залізли в бібліотеку, але майже нічого не взяли. Усе було перевернуто догори дном. Шухляди столів зламано, книги викинуті з шаф, і при цьому пропав лише том Гомера в перекладі Поупа, два позолочені свічники, прес-папє зі слонової кістки, маленький барометр і клубок шпагату.
Дивні в них смаки! вигукнув я.
Швидше за все, ці хлопці просто прихопили те, що могли винести.
З канапи донеслося підкахикування.
Чому ж це не насторожило поліцію графства? запитав Голмс. Адже цілком зрозуміло, що...
Проте я не дав йому закінчити.
Друже мій, ми приїхали сюди відпочивати. На Бога, не вплутуйтесь у нову справу, доки ваша нервова система не прийшла в норму.
Голмс стенув плечами, і розмова повернула на інші теми.
На жаль, зусилля мої виявилися марними. Наступного ранку згадана справа знову вдерлась у наше життя, причому таким чином, що залишатись осторонь ми вже не могли. Ми снідали, коли в їдальню заскочив дворецький. Від його статечності не зосталось і сліду.
Ви чули, сер? схвильовано закричав він із порога. У Каннінгемів, сер!
Що, знову крадіжка? зойкнув полковник.
Убивство!
Ну й ну! полковник навіть присвиснув. Кого ж убили, суддю чи його сина?
Ні того, ні іншого, сер. Вільяма Кервана, кучера. Куля потрапила в серце, він помер прямо на місці.
Хто ж це зробив?
Грабіжник, сер. Ніхто його не бачив. Він пробрався до будинку крізь вікно в буфетній, але там був Вільям. Бідолаха поплатився життям, захищаючи власність свого господаря.
Коли це трапилося?
Десь опівночі...
Погані новини, зазначив полковник, коли дворецький вийшов. Каннінгем-старший дуже хороша людина. Для нього це буде справжнім ударом. Вільям багато років прослужив у нього. Напевне це справа рук тих самих негідників, які вломилися до Актона.
Справа ця може виявитись пересічною крадіжкою, замислено проговорив Голмс, але, погодьтеся, виглядає все дещо незвично. Якщо в графстві орудує зграя грабіжників, логічно уявити, що для наступного злочину вони виберуть місце якомога далі від попереднього. Коли вчора ви прихопили із собою пістолет, я подумав було, що Райгіт останнє місце у всій Англії, куди наважився б навідатись крадій, і помилився...
Напевне, це хтось із місцевих, зауважив полковник. І зрозуміло, чому він обрав будинки Актона й Каннінгема: вони є найбільшими в окрузі.
І найбагатшими?
До недавнього часу так і було, але ці джентльмени декілька років поспіль судилися один з одним, так що, гадаю, справи в них ідуть не так добре, як раніше. Старий Актон хотів відсудити у Каннінгема половину його землі. Адвокати падали з ніг...
Якщо це місцевий крадій, знайти його неважко, позіхнув Голмс. Та годі вже, Ватсоне, не дивіться на мене вовком, я не збираюся у це втручатися.
Інспектор Форрестер, сер, сповістив дворецький, що раптом виник у дверях.
До кімнати енергійним кроком увійшов підтягнутий молодий чоловік із гострим поглядом.
Доброго ранку, полковнику, уривчасто проговорив він. Даруйте за вторгнення, але ми випадково дізналися, що у вас гостює містер Шерлок Голмс.
Полковник жестом указав на мого друга. Інспектор коротко поклонився.
Містере Голмс, ми сподівалися, що, можливо, ви не відмовитесь допомогти нам.
Доля проти вас, Ватсоне, розсміявся Голмс. Ми якраз обговорювали те, що трапилося, коли ви увійшли, інспекторе. Може, ви ознайомите нас із подробицями?
Голмс відкинувся на спинку крісла, і тієї-таки секунди мені стало зрозуміло, що всі мої зусилля пішли порохом.
По справі Актона ми не маємо ніяких зачіпок, зате тут їх повно, і ми точно знаємо, що обидва випадки тих самих рук справа. Грабіжника бачили. Гамір здійнявся за чверть до дванадцятої. Каннінгем-старший тільки-но ліг, а містер Алек, його син, курив у себе. Обидва почули крики кучера, і Каннінгем-молодший кинувся вниз, щоб поглянути, що сталося. Задні двері будинку були відчинені, він підійшов до них і побачив двох чоловіків, що боролися. Один із них вистрілив, інший упав, убивця тієї самої миті кинувся тікати в сад, перестрибнув через кущі й здимів. Каннінгем-старший якраз у цей час визирнув у вікно, помітив людину, що бігла дорогою, але відразу загубив її з-перед очей. Містер Алек поспішив до помираючого кучера, і злочинцю вдалося втекти. Про вбивцю нам відомо лише те, що це чоловік невисокого зросту, в момент скоєння злочину він був у темному одязі. Усі наші зусилля спрямовані на його пошуки.