Монгольськими шляхами (вибране) - Володимир Кривенко

Володимир Кривенко

Монгольськими шляхами

Про автора

Народився я в 1944 році на вже звільненій від тимчасово окупованої фашистами території, яка втім через 42 роки буде знову окупована на цей раз «мирним атомом» і вже назавжди

Моє навчання в першому класі відбувалося в Ірпінській школі простій сільській хаті, де в одному приміщенні одна вчителька, Людмила Артурівна Мельгайл, викладала одразу учням трьох класів.

 Перший ряд парт мій перший клас, середній ряд другий клас, третій ряд третій клас. Ми писали палички, клацаючи сталевими перами  11 в фарфорові чорнильниці, безжально вкриваючи кляксами свої зошити. Середній ряд вже досить жваво і писав і читав, а третій, о-о-о, третій!  То, вже, взагалі були академіки! Вони і тримались від нас окремо.

Опалення у школі було пічне. За тепло, за наявність чорнила в чорнильницях-невиливайках і за порядок на перервах відповідав дід Степан. Кожен ранок для нас починався з вимірювання спеціальною паличкою, рівня чорнила в кожній чорнильниці і невдоволеного бурчання діда Степана:

 І куди ви те чорнило діваєте? Пєте його, чи що?

Подейкували, що те чорнило, якийсь час, він робив власноруч, добуваючи його з, назбираних восени кульок, що виростали на дубовому листі. А розливав чорнило по чорнильницях з фаянсового німецького кухлика-поїльника з довгим носиком, яким дуже дорожив.

«Вдобства» знаходились в двокамерній дощатій будівлі в дальньому кутку шкільного двору. Дорогу від школи до «вдобств», крізь снігові замети, доводилось прокладати теж дідові Степану

Втім, ці, найяскравіші мої спогади про школу, стосуються лише мого першого року навчання. Країна швидко долала воєнне лихоліття, і для навчання в другому класі, нас вже перевели в нову, велику, двоповерхову будівлю, де я і навчався до переїзду батьків до Києва в 1955 році.

Скільки себе памятаю, завжди не вистачало мені часу на те, до чого линула душа. Лише надія гріла:

 От закінчу школу, тоді А тоді був інститут

 От закінчу інститут От одержу диплом, а тоді А тоді була робота. Жива, цікава, захоплююча, бо став я інженером-налагоджувальником засобів автоматизації.

16 років безперервних відряджень і по Союзу і за межі Обїздив я пів Союзу, побував і в Польщі, і в Єгипті, і в Монголії.

Все, здавалося б, чудово! І вітер мандрів, і неабияке відчуття власної, особистої корисності і для людей, і для країни

А колектив! Ніде я не бачив більш дружнього, більш згуртованого колективу, ніж в наладці. То, багато років, була моя друга сімя.

Але, але Як виявилось, сидіти на двох стільцях одночасно неможливо. І діти підростали без батька, і дружина, практично, мати-одиначка Довелось переходити на «осідлу» роботу. На ній я і перетнув «омріяний рубіж» пенсію.

Для когось, можливо, це період вільного часу і довгоочікуваної свободи, а для мене знову ремонтно-відновлювальні роботи, тепер, переважно, вже власного організму

Втім, те, що було, нікуди не зникло. Воно назавжди зі мною. Прийшов час збирати розкидане каміння підсумовувати минуле у вигляді мемуарів.

Вперше до Монголії

Майже півтора десятка років прослужив я під звитяжними прапорами мого рідного «Оргхарчопрому», перехрестивши шляхами своїх відряджень значний шмат території Радянського Союзу. І, хоч вже звично стало жити «кілометрами, а не квадратними метрами», наближався час шукати умовно «тиху гавань», але, перед тим, як кинути якір в тій «гавані», дуже хотілося прикрасити буремну частину своєї біографії «вишенькою» у вигляді закордонного відрядження.

В той час, для налагоджувальника, Захід існував лише у вигляді Польщі, Чехословаччини, Болгарії, та й то тільки для найбільш наближених до еліти осіб. Іншим, потенційним «нєвозвращєнцам», можна було розраховувати лише на Схід

Я пройшов іспити на знання політичного і державного устрою і Бангладеш, і Кореї, а для можливого виїзду у Вєтнам, навіть, таку медкомісію подолав, порівняно з якою, медкомісія в ПДВ дитячий садок А потім з півроку годівля жданиками:

 «Ждітє», «ждітє», «ждітє»

Весна 1983 року була в розпалі. Наближалось літо, відпустка Очікуючи тих «ждаників» і, майже, втративши надію на здійснення заповітної мрії, закінчив я курси судноводіїв маломірного флоту та придбав моторного човна.

Семиметровий красень з чотирма спальними місцями обіцяв мені незабутню відпустку на Дніпрі та Десні з сім'єю Пройдені ходові випробовування, складені плани майбутньої подорожі І раптом

І, раптом, пропозиція: відрядження в Монголію На збори чотири дні Сім'я може виїхати за місяць, а ти зараз. Не встигнеш твої проблеми, чекай далі,бо в потилицю дихають конкуренти

 Встигнеш?

 Встигну! Встигну! Хай, хоч що!

Хай, хоч Монголія! Краще синиця в руці, ніж оте чекання

В роки «розвинутого соціалізму» абсолютно всі питання тим чи іншим чином міцно завязувались через Москву. Закордонні відрядження не були виключенням. Якщо працівник установи в місті Іркутську одержував відрядження в будь яку країну (візьмемо для прикладу Монголію), він обовязково мусив спочатку витратити 4 доби щоб дістатися до Москви, там за 23 дні оббігти силу силенну кабінетів, підписати купу паперів, пройти кілька установчих співбесід, здати свій і одержати закордонний паспорт, одержати, нарешті, трохи валюти, квиток, 30 карбованців, щоб не жебракувати під час зворотного шляху, і вже тільки тоді міг їхати повз свій рідний Іркутськ в Монголію Приємного в тім було мало, але найнеприємніше чекало ту людину через рік на зворотному шляху.

Цей працівник не мав права завітати до своєї домівки, обійняти діток, жінку, батьків, після тривалої розлуки, бо зобовязаний був, спочатку, виконати святий обовязок: Все, що робив рік тому зробити знову, але в зворотному напрямі

Знову, спершу, завітати до Москви, знову здати закордонний, та одержати внутрішній паспорт, відзвітувати за відрядження, і т. д., і т. п., і тільки тоді вже повертатися до своєї домівки. Порушення цього правила вважалося за злочин. За це вже не засилали в концтабори, не розстрілювали, але можна було стати «невиїзним» назавжди

Нам, київським налагоджувальникам, можна сказати, географічно поталанило. Наш шлях до Монголії, що в прямому, що в зворотному напрямі, все одно пролягав через Москву.

Пройдені всі медкомісії, зібрані всі необхідні папери, що давали надію нашому шановному керівництву сподіватися, що серед нас немає потенційних «нєвозвращєнцев», упаковані в валізи та непідйомні рюкзаки власні речі, прилади та інструменти, придбані квитки до Москви, і от, нарешті, ми, в оточенні дружин, дітей, родичів та друзів, в якомусь жвавому отупінні, ще не зовсім усвідомлюючи реальність події, що невблаганно наближалась, стоїмо на пероні, очікуючи потяг в невідоме.

Вперше в житті везу у відрядження такий вантаж і тому змушений скористатися послугами носильника.  Вже несила було дістатися до вагону самотужки.

Носильник Анатолій був справжнім фахівцем, майстром своєї справи.

 Номер потягу? Номер вагону? Швидко завантаживши візок, він бадьоро покотив його до переїзду через колії. Виїхавши на потрібний перон Анатолій на мить зупинився, примруживши око зміряв поглядом відстань і, сплюнувши недопалок на рейки, рішуче рушив вперед. За кілька десятків кроків він знову зупинився, ще раз змірив оком одному йому відомі орієнтири і остаточно впевнившись в правильності своїх дій, став знімати мої речі з візка.

 Може зачекаємо прибуття потяга, щоб я на стрибав зайчиком по перону з цими валізами? нерішуче запропонував я.  За простій я заплачу! Анатолій скоса зиркнув на мене, в очах спалахнули веселі іскорки:

 Батько знають, що кобилі роблять Нікуди ти не стрибатимеш, я ж бачу, що ти не Жаботинський і не Піддубний. Вагон зупиниться тут, і тамбур буде тут. Він двічі тицьнув товстелезним пальцем, вкритим рудим волоссям в рейки навпроти мого багажу.

Приємно мати справу з фахівцем: він так вдало розвантажив мої речі, наче вимірював відстань рулеткою

Побратимам же моїм поталанило набагато менше. Їм довелось-таки перестрибувати через колії, з першої аж на девяту, та бігти вздовж потягу в пошуках потрібного вагону. Добре, що вони мали багато помічників і за 10 хвилин до відправлення потягу, ми вже розподілили все своє майно по полицям, не забувши при тому залишити найпотрібніше в дорозі на видноті.

Все, порядок, виходимо з вагону, розходимось, кожен в своє коло.

Я, в якомусь отупінні смалю цигарку за цигаркою, дружина все просить кинути палити, я щось відповідаю, запалюючи нову цигарку, даю якісь вказівки, вислуховую побажання. Все, як крізь вату Якось не так уявляв я собі прощання на цілий рік.

Щось кричить провідниця А-а-а! Ось ось маємо рушати! Поспішні потиски рук, поспішні цілунки, біжимо в вагон, швидко відкриваємо вікна, висовуємо голови, руки. З вокзальних репродукторів лине марш «Прощання словянки», і тільки тут починає доходити

Тепер все, що було, було в минулому. Валера стоїть з очима, повними сліз з перону махає йому крихітним рученятком маленький синочок. Сашко лишає хвору маму, в очах туга, як там вона? Чи дочекається? З такої далі сім тисяч кілометрів ні допомогти, ні, навіть, щось порадити

Як це мені добре знайоме Нещодавно і я, відїжджаючи в чергове відрядження, прощався з батьком, не знаючи чи не назавжди Серце постійно стискувала тривога. За життя батька мені про загранку і думка не спадала. Тепер йому моя допомога вже не потрібна

Дивлюсь на Сашка і не розумію, це з його боку героїчний вчинок, чи фатальна помилка. А з мого боку це що?

На душі гидотно, мабуть тому, що відчуваю, як душа моя, звикаючи до постійних розлук-зустрічей поволі черствіє

І чує і бачить але якось не так, як хотілося б

Радіє майбутнім пригодам, мабуть, лише один Вітя, він щиро радіє розлуці з своєю сварливою, гонористою жінкою. Аби не люди навкруги, він, здається, замість кволих, прощальних помахів руки, радісно тицяв би дулі на згадку своїй судженій

Щоб якось розвіяти сумні думки Сашка та Валери, починаю розповідати про свою останню ніч перед відїздом, яку ми провели з Оленою на запрошення Діми Клименко, полюючи біля мосту ім. Патона на сомів.

О-о-о!  То була ніч, повна пригод. Я ніколи раніше не ходив на сомів, навіть не уявляв, що таку екзотичну рибу можна зловити на гак розміром майже з долонь. З допомогою досвідчених рибалок нам з Оленою вдалось витягти двох чималих сомів, десь за півтора кілограма кожен. Результат, звичайно потішив, але головне було в іншому:

 Ніч на Дніпрі, багаття, товариство, напружене чекання дзвоника

Дзвоник Кидаюсь до спінінга. Вигуки: