Ви росіяни? спитався він, і в тому голосі промайнули обережність, зневага та страх.
Друже, ніколи не кажи, що ми росіяни, бо ми білоруси, серйозним тоном відповів йому на те Мирон, і офіціант розслабився.
Я вже подумав
Ти не думай, а краще неси нам горілку, продовжив Мирон.
Звичайно. Вважайте, що вона вже тут.
Коли він відійшов, я спитався Євгена:
Чому саме білоруси?
А хто? Може казахи чи молдовани?
Напевно, ти правий.
В таких речах, пане генерале, я завжди правий, він щиро засміявся, і мимоволі посмішка торкнулася й моїх вуст.
Офіціант приніс нам по чарці горілки.
Ти, хлопче, одразу б пляшку виніс, зауважив йому Мирон.
Тобто цілу пляшку горілки? перепитав спантеличений офіціант.
Саме так, відповів йому Євген.
Але це не можливо! Ми не продаємо горілку пляшками! Навіщо? Ніхто ж не купує.
Як це ніхто? А ми? запитав я.
Пардон, мсьє, але ви приїхали і поїхали, а нам тут жити, в голосі офіціанта відчувалися нотки гордості за приналежність до обраного кола щасливчиків, що мали у своїх кишенях швейцарський паспорт.
Я не став давати йому безкоштовний урок щодо хамства та вишуканих манер. Це було зайве. Тим паче, в моєму гаманці лежало достатньо франків, аби купувати ту кляту пляшку чарками, аж поки вона уся до останньої краплі не опиниться в наших з Мироном шлунках. Я так йому і сказав.
Гаразд, хлопче. Не хочеш продати пляшку, будеш носити її нам чарками кожну хвилину. І не дай Бог, запізнишся хоча б на секунду.
Він подивився на мене і відповів:
Мсьє, не я встановлюю правила. Я тільки їх виконую.
Облиште його, втрутився Мирон. Він тут ні до чого.
Така в мене вже манера жартів, сказав я.
Ваша манера може коштувати нам зайвої популярності.
Ось тільки вчити мене не треба! розізлився я.
Я не вчу. Я констатую факт. Краще повернімося до вашого алмазного друга.
Мирон був правий, а я ні. Моє гарячкування не додавало мені честі, і я вибачився перед Євгеном. Мій учень давав мені урок конспірації, про яку я забував, піддавшись емоції.
«Знову ця клята емоція. Не доведе вона мене до добра», сказав я собі і розповів Мирону про умову Гаруна.
Несподівано, Євген був відверто здивований. Що ви йому на це відповіли?
Поки що нічого. Відповідь маю дати завтра.
Ми замовкли. Мирон дивився крізь мене на сусідній столик, за яким проводили свій вечір три гарненьких дівчиська. Я ж згадував Гаруна, яким він був на тих всіх війнах, що довелося нам пройти разом.
Олександр Віталійович Хименко належав до тієї породи людей, яких прийнято величати одним простим словом дитбудинкові. З перших своїх кроків по нашій грішній землі такі люди знають одну лишень правду їм нема на кого сподіватися, окрім себе. В дитинстві вони ще вірять в чудеса, що ось відчиняться двері і на порозі зявляться мама з татом, але минають роки, а ніхто так й не приходить. Їхня школа життя не схожа на інші. Навіть у мене, людини, яка ніколи не знала свого батька, все було не так, як у дитбудинкових. Мій батько загинув на виробництві, врятувавши життя своїм колегам, і тому я був сином героя, що в умовах Радянського Союзу давало свої плюси. Хименкові ж від батька залишилося тільки одне слово «Віталійович», а яким був той самий Віталій, ніхто не знав, бо ніколи його не бачив.
Олександр Віталійович Хименко належав до тієї породи людей, яких прийнято величати одним простим словом дитбудинкові. З перших своїх кроків по нашій грішній землі такі люди знають одну лишень правду їм нема на кого сподіватися, окрім себе. В дитинстві вони ще вірять в чудеса, що ось відчиняться двері і на порозі зявляться мама з татом, але минають роки, а ніхто так й не приходить. Їхня школа життя не схожа на інші. Навіть у мене, людини, яка ніколи не знала свого батька, все було не так, як у дитбудинкових. Мій батько загинув на виробництві, врятувавши життя своїм колегам, і тому я був сином героя, що в умовах Радянського Союзу давало свої плюси. Хименкові ж від батька залишилося тільки одне слово «Віталійович», а яким був той самий Віталій, ніхто не знав, бо ніколи його не бачив.
Ми познайомилися з Гаруном в училищі. Я був старшим за нього і вже розпочав свою роботу в КДБ. Моїм завданням у перші роки служби було шефство над іншими, молодшими, менш досвідченими, проте перспективними, які навчалися в училищі.
Зверни увагу на ось цього хлопця, порадив мені мій наставник, вказуючи на Хименка.
А він того вартий? жартом спитався я.
Не розчарує. Має стержень і жадобу до знань. Проте в наявності й лихий характер.
Ми усі тут не без характеру.
Я почав спостерігати за Хименком, перевіряв його і випробував. Гарун з впертістю людини без батьків проходив усі труднощі, і по закінченні навчання я зробив так, аби він опинився у моєму управлінні.
Далі були будні нашої служби, Афганістан, розпад Союзу, нова країна і нова структура, проте зі старими кадрами. Все руйнувалося на наших очах, але ми ще вірили, що Україна здатна побудувати нову державу.
Коли ж одного разу Гарун не прийшов на роботу, я все зрозумів. Ввечері біля дверей моєї квартири мене перестріла жінка і передала листа.
Він казав, що вірити можна лишень вам, мовила вона до мене, а потім зникла.
Прочитавши листа, я не став шукати ту жінку, або ж самого Гаруна, бо розумів, що вже нічого не змінити, не виправити, адже підполковник СБУ Хименко зробив свій вибір. Він був не на користь держави та патріотизму, а виключно, аби прожити роки, що залишились, так, як цього прагнула його душа, не зважаючи на команди зверху. Я ніколи не засуджував його. Напевно, через це ми й залишилися друзями.
Знаєш, Євгене, а в Кандагарі Гарун був одним з кращих, сказав я Мирону після спогадів. Війна жила в ньому. Він був продуктом свого часу і політики тієї країни, в якій ми усі народилися.
Ви вважаєте, він може стати нам у пригоді?
Атож! Він не боїться крові й бруду, так само як смерті та таємниць. Він виконає поставлене перед ним завдання, і ніхто й ніколи не дізнається, хто наказав йому це зробити.
Ми можемо йому вірити?
Я йому вірю, сказав я і попросив рахунок.
Нам не личило влаштовувати нічну гулянку. Наставав час відпочинку.
Наступного дня ми знову зустрілися з Гаруном.
Ти їдеш з нами, сказав я йому.
Звісно, що їду, посміхнувся він мені у відповідь.
Я маю прохання.
Слухаю.
Мені потрібен камінчик. Гарний такий. Можеш записати це на мою особисту кредитну лінію.
Для якоїсь пасії?
Ні, сказав я і махнув рукою в сторону Мирона. Для одного чесного офіцера, якому знадобляться століття, аби придбати такий камінь зі своїх заощаджень.
Ти старієш, Бульдоже. Стаєш сентиментальним.
Дістанеш мені такий камінчик? я не любив, коли друзі казали мені правду. Я боявся її.
Вважай, що він уже в тебе. Віддам у Києві. Ви коли відлітаєте?
Сьогодні.
Мені потрібно завершити тут деякі справи, і за декілька днів чекай мене на нашому старому місці. Не забувсь, де воно?
Я посміхнувся.
Таке не забувається.
Саме так! сказав він і ми розпрощалися, аби зустрітися в Україні.
За тиждень ми сиділи на квартирі, яку зняв Мирон. Весна вередувала, то бючи холодом, то даруючи тепло. За декілька днів почалося цвітіння, а в Києві вбили двох прихильників «руського міру».
Ось бачиш, Бульдоже, вони вже діють. А ми все сидимо, сказав мені Гарун.
Так в них яка структура, відповів я на те.
А в України? Не повірю, що спеціалістів бракує.
Спеціалісти є. Політичної волі нема.
Тому пропоную не затримуватися.
Але й поспішати не варто, зауважив Мирон.
Ваші хлопці вже на місці? запитав Гарун його, маючи на увазі першу ліквідаційну групу на чолі з Принципом та Нечипайлом.
Так. Вони вийшли на звязок. Наразі вивчають ситуацію. Цього разу вони поїхали офіційно у рамках задач нашого відомства.
Хто їхня ціль?
Я подивився на нього і сказав:
Щось дуже багато питань для одного дня.
Він засміявся. Мирон мовчав. Я бачив, що Євгену не подобається цей жартівливий настрій. Він знав, що хлопці вже там, а він ще тут, тому і не міг почувати себе спокійно. Під прицілом ворога його душа могла б знайти свій спокій, адже за таких умов він був би разом зі своїми друзями.
Не регочи! Про все дізнаєшся на місці. А зараз краще подумаймо про те, як нам вибудувати систему комунікацій та зворотного звязку. Ти ж, Гаруне, завжди був сильним парламентером. Курував контрабанду, вмів домовлятися.
Гарун закурив і задумався.
Як я зрозумів, поки що буде дві групи. Одна в Донецькій області, інша в Луганській. Ми з Євгеном направляємось у так звану ЛНР. Тому виникає питання. Про які саме комунікації ти говориш? Між ким вони мають відбуватися?
Хоч би як я хотів обмежувати доступ Гаруна до наших планів, але він мав рацію. Я потребував його знань та навичок і не міг пускати його всліпу. Ми повинні були йти на щирість та довіру з ним, бо він знав, як поводитися у полі, де не існує законів, а найдрібніша помилка може вартувати життя.
Гаразд, сказав, врешті-решт, я. Слухай і уважно все запамятовуй. Жодних записів, ніяких нотаток. Тільки твій розум і твоя память.
Гарун слухав. Він не перебивав, не вносив коректив, а уважно вбирав у себе інформацію.
Основний сенс нашої операції раптовість. Все має відбутися в один день. Діють дві групи. Роблять це вони паралельно, незалежно одна від одної. Ви з Мироном відповідаєте за Луганськ. Наразі, ми окреслили чотири жертви. Одразу по виконанні завдання потрібно зникнути з підконтрольних терористам територій. Аби зробити це, ти маєш відпрацювати схему відходу та встановити звязки з українськими блокпостами. Ніхто не повинен повязувати нашу Контору з тобою. Загадка має залишатися загадкою. Від ступеня незнання іншими твоїх справжніх намірів та цілей залежатиме доля моїх людей.
Вийди на волонтерів. Вони мають досвід, покажуть тобі шляхи та стежки. Попрацюй над системами та алгоритмами радіоелектронної розвідки. Заборони членам вашої з полковником Мироном групи користуватися мобільними телефонами, Інтернетом та соціальними мережами. Придумай собі легенду. Але перш ніж її реалізувати, будь ласка, дай нам знати. Ми маємо проаналізувати її правдивість.
Я зупинився, аби перевести подих та зробити декілька ковтків води. Гарун чекав, не промовляючи ані слова. Те ж саме робив і Мирон.
Постарайся вийти на тих, хто відповідає за контрабанду та логістику зі сторони терористів. Памятай, твоя парафія виключно Луганщина. Не намагайся грати на два фронти, бо програєш на обох. Ми не будемо поспішати з ліквідацією. Її час прийде тільки тоді, коли я зрозумію, що усе готово і працює, наче годинниковий механізм. Планування, організація, перевірка, вичікування і терпіння, аби удар досягнув цілей. Поки що все. Іншу інформацію ти почуєш від нього, я кивнув на Мирона, й очима він дав зрозуміти Гаруну та мені, що саме так і буде.