Маю питання, сказав Гарун.
Звичайно, відповів я.
Я мушу стати своїм для української сторони і для терористів?
Якщо буде така можливість це ідеальний варіант.
Не погоджуся, сказав на те Гарун.
Чому? запитав я.
Тому що ідеальний варіант коли я стану своїм для усіх учасників конфлікту. В першу чергу це стосується Москви, він замовк, закурив чергову цигарку і, випустивши дим, продовжив:
Колись, коли я тільки задумав покінчити зі своєю карєрою в Конторі, мені вдався такий трюк. Для усіх я став своїм. Саме тому сьогодні розмовляю з тобою.
То були інші часи. Ми не мали війни в Україні, зауважив я.
Ситуацію ускладнює й те, що в скорому часі відбудеться наступ сепаратистів, сказав Мирон.
Звідки у вас така інформація? запитав його Гарун.
Звідси, сказав Мирон, постукуючи пальцями по своїй голові.
Ви їй вірите? посміхнувся Гарун.
Як нікому іншому, запевнив його Мирон.
У кожній загрозі потрібно шукати можливість. Я думаю, що метушня, яка почнеться з наступом, стане мені у пригоді. Коли над людиною висне хмара смерті, вона часто починає нервувати, а, отже, більш схильна до помилок. Саме на цьому я і зіграю.
Ми з Мироном подивилися на Гаруна. Я був задоволений ним, адже бачив того підполковника Хименка, який втік з України, прихопивши з собою алмази та діаманти, конфісковані нашою службою у 1994 році.
Ми з Мироном подивилися на Гаруна. Я був задоволений ним, адже бачив того підполковника Хименка, який втік з України, прихопивши з собою алмази та діаманти, конфісковані нашою службою у 1994 році.
Гарун знав, чого хоче від життя. І знав, як цього досягти. Мирон перевів свій погляд на мене, і я лишень кивнув у відповідь йому головою, що означало, «йому можна вірити і в нього можна вірити».
Коли Гарун пішов геть, а ми з Мироном залишилися наодинці, я підвівся з крісла і підійшов до Євгена. Я простягнув до нього руку. На моїй долоні лежав алмаз.
Я хочу зекономити тобі триста років твого життя.
Він подивився на камінь, своєю рукою стиснув мою у кулак і сказав:
Воно того не варте. Я не можу його взяти. До звязку, генерале.
Мирон розвернувся, забрав зі столу свій телефон і блокнот та вийшов з квартири. Я залишався стояти посеред кімнати, а мій кулак грів камінчик вартістю декілька сотень тисяч євро.
Полковник Мирон так і не прийняв мого дарунку, бо ним керувало щось інше, чого я не зміг зрозуміти.
Переді мною стояла задача придумати легенду для Мирона, Нечипайла та Принципа. Я був їхннім безпосереднім керівником, чиї накази вони й виконували. По смерті Андрія Хворостенка питання розвідки на території окупованої Донеччини перейшли до іншого генерала, з яким я ніколи не був у дружніх стосунках. Мої ж люди мали концентруватися на контррозвідці та виявленні і запобіганні диверсійно-терористичним актам у Києві. Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Херсон, Запоріжжя та Миколаїв не входили у сферу моєї компетенції. Відтята голова Андрія тлумачилася моїм керівництвом як провал та непрофесіоналізм. Ті люди погано розуміли специфіку роботи розвідника-нелегала в умовах введення бойових дій. Та й де їм було її зрозуміти, коли більшість з них ніколи пороху не нюхали? Вони не мали жодного стосунку до розвідки, бо не проходили відповідної школи, а займали свої високі посади виключно завдяки Майдану та політичній квоті партій-переможниць. Моє нутро не протестувало проти такого стану речей, але я розумів, що проблем із цим не оберешся. Понад два десятиліття випадкових людей на відповідальних посадах коштували українській державності ресурсів, розвитку, а тепер і громадян з територіями. Проте я був не в силі щось змінити. Тому мав грати за їхніми правилами, непомітно провадячи свою лінію битви, залишаючись при цьому гвинтиком єдиного механізму.
Хмари змінювали сонце, накрапав дощик, а вже за лічені хвилини знову зявлялося сонце. Ми сиділи з Гаруном на конспіративній квартирі, вже іншій, ніж у той раз, коли з нами був Мирон. Квартири знімалися за потребою, на декілька днів і змінювалися так само швидко, як і бралися в оренду.
Що роботи з моїми хлопцями? За статутом вони мають бути у Києві, кожного дня брати участь у безглуздому ланцюгу нарад, виконувати роль бюрократів, а не обовязок офіцерів, я ділився своїми проблемами з Гаруном, адже вірив йому. Так само, як він це робив стосовно до мене, коли вирішив утекти з України.
На вустах Гаруна почала народжуватися посмішка. З ним таке траплялося, коли він починав думати.
Хіба це проблема у наскрізь корумпованій державі? запитав він мене.
Що ти хочеш цим сказати?
Їх троє, так? Отже, нам потрібно вигадати три різні історії, які б не перепліталися між собою. У кожного своє життя і кожен сам вправі обирати те, яким воно буде.
Давай без блукань.
Чого твої капітани відправилися в зону АТО?
Вони мають закінчити одне завдання і передати справи іншим. Тим, яких призначали замість них після вбивства Андрія Хворостенка.
Коли вони повертаються?
У перших числах травня. Якщо, звісно, до цього часу не розпочнеться масований наступ росіян.
А якщо розпочнеться?
Тоді вони там залишаться.
Це кепсько. Задля втілення моєї задумки вони мають бути у Києві.
Ти маєш якусь задумку?
Звісно, що маю.
Я можу відкликати їх.
То відклич.
Десь за тиждень.
В погляді Гаруна я помітив лукаві вогники. Я зрозумів, що він починає імпровізувати. За старих часів нашої спільної роботи в нього це виходило досить непогано.
Ні, не так, сказав він. Відклич тільки одного з них. Інший має зникнути безвісті. Як і не було його. Сам вирішуй, хто приїде до Києва, а хто зникне.
Я задумався. Звичайно ж, відкликати я мав Нечипайла. Його дружина і дитинавсе це казало саме на користь Микити. Я не потребував сімейних драм, сліз жінки, яка зранку і до самої ночі буде оббивати пороги мого кабінету та дому. Принципа ж я був готовий віддати Гаруну та безвісті, яку тепер було прийнято називати ДНР.
У того твого Принципа є рідня? запитав мене Гарун.
Батько і мати, сказав я.
Це дещо ускладнює справу.
До того ж, він у них єдиний син.
О Боже, мій генерале! В тебе що, тільки один я, наче вітер в полі?
Ти не знаєш Івана. Для досягнення цілі він поступиться усім. Навіть спокоєм рідних батьків.
Фанатик? запитав мене Гарун.
Так, чесно відповів я. Ти не хвилюйся за його батьків, бо й він не згадає про їхні нерви, коли питання торкнеться обовязку перед батьківщиною.
Що ж то краще для нас. Відкликай свого Нечипайла. Принципа ж залиш мені.
Я повернувся на Володимирську. Мирона не було на місці і на моє запитання, де він, я почув, що полковник Мирон виїхав на зустріч з важливим агентом. Я подивився на свого помічника і запитав його:
А тобі звідки знати, важливий той агент, чи ні?
Я так думаю, впевнено сказав він.
Ти менше, хлопче, думай, а більше працюй. Хоча б користь якась буде.
Він опустив голову і пішов геть.
Я не любив того свого помічника (мова не йде про мою креатуру, яка колись працювала у Чернівецькому СБУ). То був інший субчик, якого мені накинуло керівництво. Можливо, він був непоганою людиною, проте для мене мало значення те, як він опинився біля мене, а не його людські якості. Однією з його функцій, а можливо, й першочерговою, було спостереження за мною та моїми хлопцями, чого я не міг пробачати нікому й ніколи. Часом, коли я був зовсім не в гуморі, мені кортіло розчавити його, наче бридкого таргана. Але субординація й далека школа зупиняли мої відверті почуття, аби я знову був Бульдогом, тим, яким мене і знали в СБУ.
Мирон зявився за годину. В його рухах та погляді не було жодної турботи, нервозності чи розпачу. Полковник залишався полковником, готовим як доповідати, так і слухати.
Як там твій важливий агент?
Який саме? не зрозумів запитання Мирон.
Гаразд. Ти де був?
На зустрічі.
З ким?
Зі спеціалістом з тортур. З тим, якого ви мені порадили.
Я прищурив очі і запитав його:
І як він? Справив враження?
Професіонал. Він нам підійде, була на те суха відповідь Мирона.
Ти казав йому, хто стане його клієнтами?
Як міг я йому це казати, коли й сам ще не знаю?
Гаразд. Пішли прогуляємося. Є розмова, сказав я йому, і ми вийшли з мого кабінету.
Весна ніяк не могла побороти зиму. Вітер рвав з мене капелюх, і я притримував його рукою.
Я все думаю про того полковника, що впав на рельси у харківському метро, сказав я Мирону.
А що про нього згадувати? Собаці собача смерть. Як подумаю, скільки через нього хлопців загинуло, то розумію, що наша кара була занадто демократичною, майже царською.
Ти не гарячкуй. Я про інше. Чи не занадто рано ми це зробили? Адже ризик був колосальний. В нас нічого ще не було готово. Та й зараз
Що зараз?! Мирон зупинився і почав їсти мене своїм поглядом.
Чого вилупився на мене? я не любив, коли він ось так дивився на мене. Чи ти вважаєш, що ми готові? Так, аби вже запустити цей потяг і він дійшов до кінцевої станції?
Мирон мовчав. Ми пішли далі, минаючи Золоті Ворота у напрямку Оперного театру.
Той потяг ви запустили самі. Тоді у вас вдома, коли ініціювали операцію «Ворог».
Мовчи, Женя, мовчи! я не мав права на злість, бо він був правий, але людина занадто слабка, аби визнати свої помилки. Навіть, коли вона дуже сильна.
Пане генерале! Мирон знову зупинився. Він дивився прямісінько в мої очі і я ледь не схибив, але, все ж таки, витримав той погляд.
Кажи, мій голос тремтів, і він це помітив.
Я хочу сказати, що з Ігоріним ми все зробили правильно. Він не мав права жити, бо через нього загинула не одна сотня наших хлопців. Хто втішить сьогодні їхніх дітей, жінок, матерів? Хто заступить їм батька, сина, чоловіка? За кляті долари він продав нас усіх. Його хвойда бенкетувала на ті криваві гроші в той час, як деякі вдови не мають навіть копійчини, бо їхні чоловіки були добровольцями, без статусу учасника АТО.
Ми поховали тільки голову Андрія, але до цього часу не знаємо, де його тіло. А щури, на кшталт Ігоріна чи тих, що сидять по теплих кабінетах, їдять щодня ікру і гасають Києвом на автівках за сотні тисяч баксів, надалі ділять гроші пенсіонерів та інвалідів, поробили собі статуси учасника АТО, навіть не виїжджаючи до Харкова, аби не платити за квартиру, мати додаткові пільги, продовжують насолоджуватися вседозволеністю та розпустою. Ви що не бачите, хто при владі? Це «врємєнщікі», цинічні істоти, які аж нічим не відрізняються від тих, хто був перед ними. Вони продають Україну. Як не Росії, то Америці, Китаю і ще кому. Ніколи не здатні на самостійні рішення, на державницьку діяльність, а тільки красти, красти, красти. І все це вони називають словосполученням «вміти заробляти».