Насолодившись одне одним, ми сіли у вітальні, я налив шампанське і сказав:
Тепер скажи мені, що тобі ще треба?
Вона зухвало кинула на мене погляд, але в її очах десь промайнуло і кохання, і задоволеність.
Ох, Микито, я жінка тендітна, вишукана. Маєш працювати, працювати і працювати. Хоча б іще три рази про триста тисяч, сказала вона і провела язиком по своїх солодких губах.
Я сів біля неї і поклав їй руку на плече.
Анюто, сказав я дружині. Неможливо заробити усі багатства світу.
Мені й не потрібні вони усі. Вистачить тільки деяких.
Все буде, я почав гладити її волосся, поцілував шию, опустив руку на груди. Дай тільки часу та сил.
Вона не відповіла. Заплющила очі та мовчки насолоджувалася моїми пестощами. Потім різко вскочила, відбігла до протилежної від нас стіни, де стояла шафа, обперлася об неї, і я почув, як вона почала плакати.
Я не любив її сліз, як і її претензій. З кожним роком мені ставало дедалі тяжче пояснювати, що капітан СБУ це звучить гордо, що справа не тільки у грошах і не варто вимірювати рівень людини виключно розміром її гаманця. Є речі, які просто не піддаються виміру, бо вони ж такі вічні, як життя та смерть.
Перестань, я підійшов до неї і торкнувся її плеча. Вона здригнулася й розвернулася до мене. Потім обвила мою шию руками й притиснулася до мене.
Мені страшно, Микито, сказала Ганна Нечипайло, і я зрозумів, що їй справді лячно відпускати мене у чергове відрядження на Донбас.
Взявши її за руки, я наказав дивитися прямісінько в мої очі. Вона так і зробила.
Запамятай одне: я ніколи не піду на такий ризик, аби залишити тебе вдовою. Хай там що, але я завжди памятаю, що за моєю спиною є ви. Україна вона велика. Захистять й без мене. Тим паче, що нас усіх продають за копійки.
Хто продає? крізь сльози запитала мене Анюта.
Відомо хто паскуди цього світу. Нелюди війни. Зрадники батьківщини.
Ой, Микито! Я так боюся вона знову почала ревіти.
Годі! я вирішив гримнути на неї, але таким своїм кроком спричинив справжню істерику. Боже, як я втомився від тих істерик, її розповідей про краще, багате життя, про те, як вона працює, про міф мільйонерші, яка ніяк не може надибати свої мільйони!
Я полишив її у кімнаті, а сам пішов на кухню, де дістав з холодильника студеної горілки, налив собі повну чарку і випив. За декілька хвилин я почув, як вона підійшла до мене.
Вибач мене, Микито. Вибач, сказала вона, шмигнула двічі носом й пішла спати, а я все сидів на нашій маленькій кухні, де й вдвох було складно розминутися, і думав про операцію «Ворог», про наш «бенефіс» зі зрадником Ігоріним, про триста тисяч доларів, які мені дісталися від генерала, і про те, на що усі ми зголосилися в ту ніч, коли отримали «привіт з Новоросії».
Спати я пішов, коли вже світало.
В той день мені не потрібно було на роботу, бо ввечері я відправлявся у зону АТО.
Починав накрапати дощ. Принцип стояв на порозі моєї квартири і слухав настанови Анюти, яка давала йому останні дороговкази на рахунок мене.
В жодному разі не дозволяй йому пити! Йому просто не можна, бо він стає лихим і не відповідає за себе. Наче якась істота вселяється в мого Микитку, казала вона. Далі. Не лізьте на самий перед. Для цього є інші. Намагайтеся увесь час бути в штабі. Так спокійніше
А якщо штаб згорить? вирішив пожартувати я, але блискавки її очей, стиснуті враз зуби та дрібні кулачки вказали мені на недоречність та хлопячу дурість того жарту.
Мовчи, Нечипайло, мовчи! Стули пельку, бо ти зіпсував моє життя. Ти
Анюто! сказав Принцип. Подивись на мене.
Він взяв її за руки і усміхнувся. Вона вперлася своїм важким поглядом в Івана, проте він не розгубився.
Я обіцяю тобі, що Микита повернеться живим. Я присягаюсь, що він не буде пити, не буде лізти на передову, а займатиметься виключно тим, що я йому наказуватиму робити.
Не бреши, Принцип! Капітан не має права віддавати накази капітанові. Горе одне з вами. Коли ви майорами, хоча б, станете?
Може, час вже йти? мені починали набридати їхні теревені, і я вирішив нагадати про себе.
Мовчи, сказала Анюта, постояла з хвильку, а потім кинулася мені на шию і стиснула її так, що стало тяжко дихати. Ніколи й не думав, що у тих маленьких та тендітних жіночих руках може бути стільки чоловічої сили.
На вокзал ми їхали вдвох з Іваном. Від самого початку донбаської війни і старту моїх вимушених відряджень я заборонив Анюті проводжати мене до перону. Мені вистачало прощань вдома, її по-жіночому боязких та одночасно турботливих настанов, що їх вона намагалася загримувати під войовничість.
Знаєш, сказав я Івану, я її дуже кохаю. Не зважаючи ні на що. Без неї
Я все знаю, він обернувся до мене з переднього сидіння і підморгнув. Не переживай, Микито! Все буде добре.
Не доїжджаючи вокзалу, ми веліли таксисту зупинитися на Урицького, змінили таксі і поїхали в інший кінець Києва, де на нас чекала група з шести чоловіків. На Схід ми вирушали двома машинами, але про це мали знати тільки ми. Навіть Анюта, чи можливо саме вона в першу чергу, повинна була думати, що за якусь мить я займу своє місце у купе харківського потяга, аби зранку вийти на пероні іншого вокзалу.
Минаючи Південний міст, я дивився у темінь Дніпра, його мовчазливу велич, що памятала різні часи, різних людей, долі й трагедії нашого невгамовного й одвічно нещасного народу. Іноді мені здавалося, що ми назавжди прокляті за чиїсь далекі діяння, чиюсь пихату злочинність, приречені на боротьбу та виживання в той час, як інші народи були спроможні на процвітання.
Чому так, Іване? питався я Принципа, ділячись з ним своїми роздумами.
Бо так, відповідала мені сумна, розгублена посмішка на його вустах.
Найбільше, що мене бентежило у тій війні та нашій країні, це те, що я не міг угледіти проблиски світла в кінці українського тунелю. Не виднілися вони мені ані в столиці, ані на Сході, ані на Заході. Я бачив караван, який йшов на забій, сподіваючись тільки на себе і на якесь диво, божественну силу, чародійство невідомих планет, що жило в наших стомлених душах і ніяк не хотіло матеріалізуватися в реальному світі.
Підїжджаємо, сказав Іван, коли ми звернули вправо і таксі почало блукати дворами Харківського масиву.
За декілька хвилин наше авто зупинилося, я розрахувався з таксистом і ми вийшли на вулицю. Хлопці вже чекали на нас.
Привіт! ми поздоровалися з усіма, завантажили наші речі до «Тойоти», перекурили на дорогу і рушили.
На Маріуполь? спитався я Василя, нашого водія.
Так точно, пане капітане! відповів мені цей завжди веселий здоровань, і я кивнув йому головою.
Принцип та ще один наш працівник розмістилися на задніх сидіннях. Попереду нас їхала ще одна «Тойота», щоправда, трішки старша за нашу. В ній було четверо чоловіків. Двоє з ГРУ, а ще двоє з міліційної розвідки. Що стосується нашого екіпажу, то він був повністю есбеушним.
770 кілометрів та майже 11 годин дороги такою була наша доля і наше життя. Бориспіль, Березань, Пирятин, Лубни, Хорол, Новомосковськ, Синельникове, Васильківка, Покровське, Гуляйполе, а далі вже на Маріуполь. Ми їхали мовчки, спали по черзі, їли разом, зупинялися, мінялися з Василем місцями за кермом, жартували, будували плани на майбутнє, розповідали про свої алкогольні та чоловічі подвиги, запрошували одне одного по приїзді додому в гості, на рибалку, шашлик, більярд та боулінг. За час дороги ми встигали обговорити купу тем, розповісти сотні історій, але ніхто з нас ані словом не обмовився про війну, яка чекала на березі Азовського моря. Ми не хотіли обговорювати її, бо увесь час думали про неї, і навіть сміливим та відчайдушним ставало страшно. Смерть ніколи не викликає радощів. Навіть смерть ворога, бо дає тільки одну сатисфакцію. І не завжди та сатисфакція приносить спокій.
Коли ми оминули Дніпропетровськ, я пересів за кермо. Хлопці дрімали, і Василь приєднався до них. Дорога була тихою, пустою, де-не-де нам траплялися поодинокі зустрічні авта. Я дивився вперед, час від часу кидаючи погляд у дзеркало заднього виду на Принципа. Він спав і сопів своїми двома дірками, схиливши голову у правий бік, притулившись до дверей. В його сні була суміш дитячої безпечності та чоловічої серйозності, романтизму й відвертої жорстокості, на яку він був здатний. Я дружив з Іваном з академії, коли ми тільки-но прийшли на навчання і нам було по 17 років. В ті приємні часи ми вірили у справедливість та демократію. Служба ж змінила нас, точніше мене, бо Іван і сьогодні продовжує вірити в усю цю маячню.
Принцип він особливий. Не зустрічав я таких ще людей. Зі звязками його батька вже давно можна було засідати під Куполом або очолити певні приватизаційні процеси в Україні. Але єдиний син громадянина Принципа вирішив йти наперекір усьому. В першу чергу, прагматизму та здоровому глузду. Батько відкривав перед ним двері Америки, Великої Британії, Франції та Скандинавії. Іван їхав туди, аби вже за декілька тижнів втекти назад, на розбиті, криві дороги України, без яких він не уявляв свого життя. Його манили зорепади на схилах Дніпра, життя в гуртожитку натомість, аби мешкати в величезній квартирі батьків на Великій Житомирській, футбол на асфальті, замість дорогих та елітних спортклубів для обраних, ілюзія щастя для всіх за рахунок увязнення декількох.
Ти був би справним більшовиком, сміявся я з нього в роки нашого навчання в Академії. З тих перших, що справді вірили у світову революцію.
Іван не відповідав на такі закиди, чим дратував багатьох.
Це все мій батько, якось казала мені його мати. Це все його дурні гени. Такий самий був. Боюсь я за Івана. Дуже боюсь, Микито.
Дід Івана Принципа, Андрій Ігорович Ярема, завзятий картяр і театральний актор, загинув у віці 38 років від ножа міських бандитів, коли пішов один проти цілої зграї, аби захистити невідому йому жінку. Пізніше виявилося, що та сама жінка була досить своєрідної поведінки і на суді клялася, що саме Ярема першим напав на її «приятелів».
Іван був таким самим. В ньому жило вроджене почуття справедливості, кровилася рана нестерпного бажання добробуту й злагоди для людей. Він щиро любив Україну, без пафосу, ура-патріотизму та шароварщини. Принцип повністю відповідав своєму прізвищу, адже його не можливо було задобрити, купити, переманити, залякати.