Якщо смерть, значить смерть. Але ні кроку назад! сказав він мені того дня, коли з нашої легкої руки полковник Ігорін впав на рельси харківської підземки.
І ще я знав напевно, що Іван Принцип не здатний на зраду. Я міг покластися на нього, міг довірити йому своє життя, майбутнє Анюти, моєї дитини, бо ніколи в мене не було такого друга. І вже ніколи не буде. Мирон, покійний Хворостенко, генерал все це так. Але Принцип завжди був для мене особливою людиною.
На небі вже грало сонце і ми підїжджали до Маріуполя, який залишався українським виключно завдяки силі нашого бентежного, нескореного люду, добровольцям та чесним патріотам, котрі й двох слів не могли вправно сказати українською. Така вже була в нас країна, де патріотизм мірявся не мовою твого спілкування, а готовністю захищати кожен клаптик землі, по якій ти бігав, на якій зростав, ставав людиною, аби передати ту землю усім наступним поколінням.
Маріуполь зустрів нас тишею подиху морського повітря. Ми їхали містом, в якому вже були не раз. До штабу залишалося зо два квартали, коли Принцип сказав:
Занадто тихо для прифронтової зони.
Не наклич біди, Іване, зауважив йому Василь, який завжди вирізнявся вірою в усе потаємне та надлюдське.
Кому на роду написано повіситися, той ніколи не втопиться, відповів йому на те Принцип.
Наша перебування в Маріуполі залежало від ефективності виконання задач, що стояли перед нами. Ми були контррозвідкою, людьми, що ловили шпигунів, зрадників, диверсантів. Але цього разу в наші руки плила досить поважна риба, з російським паспортом і такими ж російськими погонами на її сутулих, підлих плечах.
Нараду призначили на другу годину по обіді. До того часу ми були вільні і поїхали відпочивати. Нас поселили в одному з приватних готелів, власник якого ще рік тому назад зрозумів, що коли в його рідне місто прийде «руський мір», не буде ані готелю, ані його самого.
Занадто тихо для прифронтової зони.
Не наклич біди, Іване, зауважив йому Василь, який завжди вирізнявся вірою в усе потаємне та надлюдське.
Кому на роду написано повіситися, той ніколи не втопиться, відповів йому на те Принцип.
Наша перебування в Маріуполі залежало від ефективності виконання задач, що стояли перед нами. Ми були контррозвідкою, людьми, що ловили шпигунів, зрадників, диверсантів. Але цього разу в наші руки плила досить поважна риба, з російським паспортом і такими ж російськими погонами на її сутулих, підлих плечах.
Нараду призначили на другу годину по обіді. До того часу ми були вільні і поїхали відпочивати. Нас поселили в одному з приватних готелів, власник якого ще рік тому назад зрозумів, що коли в його рідне місто прийде «руський мір», не буде ані готелю, ані його самого.
Мені з Принципом виділили номер на другому поверсі, що також мав запасний вихід, або як казали чорний хід.
Моє ноу-хау. Спеціально для бомонду, який полюбляє чужих жіночок та шанує таємність, посміхався господар готелю, коли ми вперше приїхали до Маріуполя, а трапилося це в квітні 2014 року.
Номер був гарний дві кімнати, великі вікна з жалюзі, що виходили на сонячну сторону. Обставлений в стилі хай-тек, він подобався мені, чого я не міг сказати про Принципа, який тяжів до консерватизму та класицизму.
Тут тобі не Париж, якось сказав я йому, нагадавши, що офіцери українських спецслужб не мають вибору і бути невдячним за шикарні апартаменти прояв саме дрібного хохляцтва, але аж ніяк не української позиції.
Та йди ти, сказав він мені, погоджуючись в своїй душі зі справедливістю моїх слів.
Поки я розмовляв по телефону з дружиною, Принцип прийняв душ та поголився. Він увійшов до кімнати, сів на своє ліжко і дістав з сумки папку з паперами, яку нам дав генерал. Там містилися відомості щодо обєкта нашого чергового полювання.
Майор ФСБ Кренін, сказав Принцип і передав мені фото.
З фотографії на мене дивився сивий чоловік років під сорок, з глибокими зморшками на його лобі. Прямий ніс, маленькі, карі очі, тонкі вуста.
Тим часом Іван продовжував:
Кренін Сергій Павлович, 1976 року народження. Брав участь у другій чеченській війні, операціях зі звільнення заручників у Москві під час «Норд-Осту» та в Беслані. Спеціалізація протидія тероризму та агентурні мережі на території потенційного ворогу. Корінний москвич, був два рази одружений, дітей не має, або ж нам про таких не відомо. Ось тут, Іван передав мені аркуш паперу його московська адреса та адреса його батьків. Походить з робітничої сімї.
Мене більше цікавить його психологічний портрет, сказав я Принципу.
Він почав перебирати аркуші паперу, відшукуючи відповідь на мій запит.
Ага, ось, Іван витягнув білий аркуш, заповнений лише на половину.
Перед нами доволі непроста людина. На формування його особистості першочергове значення мав батько, визначальне ФСБ. Він продукт російської системи спецслужб у кращому розумінні цього слова. Має логічний склад розуму, який підкріплюється сильною інтуїцією.
Це може ускладнювати нашу задачу, зауважив я.
Не перебивай, відмахнувся від мене Принцип і продовжив. Природжений виконавець, поважає ієрархію і розуміє її як єдину систему відносин, яка вважається ефективною. Ніколи не обговорює наказів старших. При їх виконанні завжди керується тезою про те, що ціль виправдовує засоби. Прагматик, цинік, без зайвих ілюзій щодо основних законів життя та перемог. Вірить у правильність своїх дій та рішень вищого керівництва. Кренін людина, яка орієнтується на поточний момент, легко адаптується до обставин реальної дійсності, в якій перебуває.
Одним словом, вправний солдат такої ж вправної системи.
До того ж, на відміну, від усякого роду шовіністів, монархістів, ідеалістів та фашистів, добре усвідомлює, що війна для Росії це єдиний вихід втриматися існуючому режиму при владі. При цьому, на думку майора Креніна, тотальна війна прискорений крах, гібридна війна поле й шанс для маневрів і політичних торгів. І наостанок скажу, що маємо справу з досить підготовленим ворогом, якого не зламали півроку полону в Ічкерії.
Він був у чеченському полоні?
Так. У 2000 році.
Цікаво, я підвівся з крісла і почав ходити кімнатою.
Не бачу нічого цікавого. Ще один мерзотник, якого потрібно упіймати та покарати.
Або знищити, додав я.
Іван помовчав трішки, а потім сказав:
Такого наказу ми не отримували.
Я зупинився й глянув на нього.
А тобі відомо, друже мій, що саме цей Кренін був одним з організаторів травневих подій в Одесі минулорічної давнини?
Відомо.
І що це він прокладав шлях добре знаному тобою полковнику до Словянська?
Теж відомо.
Гаразд. То, може, не ти кричав першим про «Гнів Божий»?
Я не кричав, Іван почервонів. Я завжди вважав, що тільки цілеспрямована ліквідація їхніх командирів та наших зрадників дає можливість залякати усіх інших прибічників «руського міру» та проекту «Новоросія».
То ж в чому тоді справа?
Я повторюся. У нас є наказ доставити його живим.
Звісно, сарказм грав з моїм язиком. Ми його зловимо, привеземо до Києва, аби за декілька днів він знову зник у невідомому напрямку.
Не зникне.
Звідки така впевненість?
Бо увесь час поруч з ним буду я.
Сядеш з Креніним в одну камеру? Чи, може, думаєш, що тебе хтось пустить на допити?
Я тобі все сказав. Я просто буду поруч.
Ну-ну.
Не нукай, Микито! Поважай мою думку!
Знаєш, друже, я ніколи не розумів тебе. Ти що, думаєш, хтось із них колись згадає твоє імя чи, може, буде плакати за тобою?
До чого тут це? з виразу його обличчя я усвідомив, що він справді не розуміє моїх слів. Або ж усвідомлено відмовляється це робити.
Все до того, що життя, воно, Іване, одне. Іншого не буде. Ніколи й нізащо. Так вже влаштований цей світ. І саме це життя дає тобі шанс, втративши який, ти ніколи не повернешся до нього. Тож ось що я тобі скажу, брате. Ми не повеземо нікого до Києва. Ми знищимо цю наволоч на місці. Без жодних сентиментів, ілюзій та сподівань на правосуддя. Ми задушимо його, потім поріжемо того майора на шматки і відправимо бандеролями до різних адресатів. Голову його керівництву на Лубянці, руки матері з батьком, ноги в ту халепу, що зветься ДНР, а його член засунемо в його кляту сраку, проберемося на територію Донецька і виставимо на показ десь на одній з головних вулиць. І повісимо табличку, на який буде один простий надпис: «Він прийшов на нашу землю, аби вбивати». І все! На цьому ставимо крапку. Не варто говорити про правосуддя, гідність, благородство, порядність, офіцерську честь. У нашій війні не існує жодної з них. Вони зайві там, де ріками тече людська кров, а голову твого друга присилають, наче різдвяну листівку. Не місце ідеалістичним і справедливим балачкам там, де ніколи не чули про справедливість. І якщо вже мова зайшла про цю саму справедливість, то я тобі скажу, що вона означає.
І що ж? я помітив, що Іван теж починав кипіти.
Його справедливість була сакральною, темою-табу, якої не мав права торкатися навіть я найкращий друг капітана Принципа.
Справедливість це смерть для Креніна і подібних до нього. Ось і все. Не будемо гарячкувати й полемізувати. Все це не дасть нам спокою й душевної рівноваги.
Іван промовчав. Він заплющив очі і ліг. Руки він підклав під голову. Дихав рівно. Ноги залишалися на підлозі. Мені не сподобалася така його поза.
Чого мовчиш? гаркнув я до нього.
Він не відповів, і я вирішив піти прогулятися містом.
Повернуся за годину, сказав я другові та вийшов геть, залишаючи Івана наодинці з його думками.
Все владналося само собою. Ми просто вирішили не говорити про те, про що розмовляли, наче нічого й не трапилося. Так було краще для нас. Перед нами стояла задача упіймати, не впустити. Все інше було похідним.
Кренін координував дії двох диверсійних груп. Одна з них мала діяти у Широкиному, інша засилалася до Маріуполя. У квітні сепаратисти почали стріляти, проводили розвідку боєм, вдавалися до диверсій і терористичних актів. Прифронтова зона кишіла агентами та виконавцями «руського міру», які змішувалися з мирним населенням, аби сіяти паніку і страх. Москва не втрачала мрії про Азовське море, суходільний коридор до Криму, розширення підконтрольних їй українських територій. За Новоросією почали лунати слова про Бесарабію, що тривожило не менше, ніж ДНР і ЛНР. Наші колеги ловили шпигунів в Одесі, Харкові, Запоріжжі. Ті ж, в свою чергу, йшли землею чужою, розуміючи її як свою, не оглядаючись назад та не звертаючи жодної уваги на таку нісенітницю, як історична правда. Гра гралася, і ми в тій грі були лишень пішаками, яким кортіло перейти до розряду королів.
Російського майора Креніна «вели» давно. Він то зникав, пірнаючи у глибокі води війни, то знову випурнав з них, налаштований на перемогу. Кренін був гідним противником, сильним, розсудливим, жорстоким та витривалим. Я ще не розумів до кінця, як і де ми будемо його брати, але був переконаний, що за першої ліпшої нагоди одразу пущу йому кулю в лоба.