У відповідь я заскрипів зубами, налаштовуючи себе на фізичні страждання та душевні муки.
Скільки вам років? запитав після цього Кренін.
Трішки є.
Ви гуморист чи ідіот? в його запитанні лунала щирість, тому і я вирішив теж бути щирим.
І перше, і друге.
Зрозуміло. Значить, помирати вам буде не страшно.
Чого ж вже боятися?
Знаєте, кожному з нас завжди є чого боятися. Просто деякі люди думають, що вони здатні витерпіти тортури. Втім, практика свідчить, що це ілюзія. Нездійснене бажання найсильніших, або ж найдурніших.
Що вам треба? я вирішив закінчувати нашу лірику.
Кренін взяв інший стілець, сів навпроти мене і сказав:
А це вже предметна розмова.
Він закурив і запропонував сигарету мені. Очима я показав на мої руки. Кренін хитнув головою і заховав сигарету. Я не став просити її. У тій кімнаті зустрілися двоє впертих чоловіків, кожен з яких знав, чого він хоче від іншого.
Хто ви? запитав мене майор ФСБ.
Ваш колега, посміхнувся я йому. Чого було приховувати правду?
Зрозуміло, сказав він. Це вже цікаво. Я слухаю далі.
Що саме?
Все.
Я задумався. Він був розумним супротивником, тому жарти з ним нічого б мені не принесли. І я вирішив розповісти йому про нього самого, про нашу спецоперацію, яка так і не розпочалася, бо один придурок із добровольців вирізав геть увесь блокпост терористів. Я йшов ва-банк, відтягував час, аби зрозуміти, чи маю хоча б жалюгідний шанс на життя.
Коли я закінчив свою розповідь, Кренін підвівся зі стільця, підійшов до мене, нахилився над моїм вухом і прошепотів:
Я виведу тебе звідси. А ти приведеш мене до свого генерала.
Почувши це, я онімів. Ефект двох фраз був приголомшливий.
«Що це означає? Він хоче стати перебіжчиком? Чи грає свою гру? Яка моя роль в усьому цьому? Навіщо йому генерал?» питання літали в моїй голові шаленими кулями, збиваючи мене з пантелику. Я не міг знайти відповіді на них, бо не мав доступу до інформації. Чи, може
«Чи не для того нас послали, аби вивести Креніна з гри? Чому ж тоді Микита так наполягав на його ліквідації, якщо він грає на нашій стороні? Мабуть, Нечипайло нічого про це не знав, як і я. Чи».
Думки, гіпотези, міркування і жодної конкретики.
Тим часом Кренін викликав свого помічника, який так вправно пройшовся своїм кулаком по моєму обличчю, і велів зняти з мене кайданки. Той не ставив зайвих питань, а робив те, що йому кажуть.
Ми вийшли з кімнати і опинилися у довгому коридорі.
Де ми? запитав я Креніна, але він проігнорував питання.
Стояти. Обличчям до стіни, натомість сказав він, і я притулився своєю давно не митою мордою до холодної стінки.
Я чув, як відчиняються двері й за ними зникає Кренін, а я залишаюся під наглядом двох бойовиків. Так ми і стояли, коли двері знову відчинилися і Кренін вийшов до коридору.
Можеш повернутися, сказав він мені, і коли я розвернувся, одразу зустрівся поглядом із Забіякою тим самим, який був інвестором 1 операції «Ворог». І тут я зрозумів, що наша гра лишень маленький епізод чогось більшого й значно страшнішого, ніж може собі уявити проста людина.
Мене запхнули на заднє сидіння джипа поміж двох бойовиків. Кренін сидів поруч з водієм. Забіяка їхав іншою машиною. В кортежі було чотири авта. На голову мені одягли мішок, тільки-но ми рушили з місця.
Я намагався вирахувати час, який займала наша дорога. Мені не було відомо, куди ми їдемо й навіщо. Все це не подобалося мені, бентежило мою тонку душу розвідника й диверсанта, але я не мав права вибору. Поки що не мав.
Єдине, що не могли мені заборонити сепаратисти, були мої думки. В скрутні хвилини, в години відчаю вони завжди приходили мені на допомогу. Тільки-но виїхали, я вперто рахував про себе секунди подорожі, проте десь на двадцятій хвилині закинув це заняття, поринаючи у світ гіпотез подальшого розвитку подій.
«Що відбувається? Так, спокійно. Не нервуй, Принципе! Зберися і думай. Працюй, клята голово! Працюй, кажу тобі», думки кричали мені, але я не міг повністю сконцентруватися, сидячи на задньому сидінні в компанії проросійських бойовиків.
Тоді я вирішив вдатися до свого улюбленого способу концентрації на суттєвому, абстрагуючись від дійсності й повертаючись у щасливе дитинство. Кожного разу память малювала мені одну-однісіньку картину. Мені десять років. Ми живемо на Великій Житомирській, у новій квартирі. Батько почав займатися бізнесом, виграв вибори до Київради, пішли гроші, машини, іноземний одяг, подорожі за кордон. Ми на морі. Мама читає книжку. Батько розмовляє зі знайомим. А я біжу галькою пляжу, хвилі торкаються моїх ніг, вітер грає з моїм непокірним волоссям. В руках у мене батьків дарунок іграшка-трансформер, з тієї категорії, про яку мріяли усі хлопчаки мого віку. І все. Оце і було моє щастя, можливо, дещо наївне, не зрозуміле іншим, далеке від щастя тих самих інших, але воно було лишень моє. І більш нікого!
За картиною мого особистого щастя почали зявлятися думки сьогодення. І що далі йшла моя гіпотеза, то менше шансів залишалося на виконання запланованого.
«Або нас вже здали і ФСБ знає про операцію Ворог, або смерть Андрія лишень крок, поштовх, аби ми почали діяти. Хтось дуже хоче зачистки. Питання залишається тільки в тому, хто цей хтось».
Коли авто зупинилося, я дрімав. Мене штовхнули в плече, я розплющив очі і угледів саму лишень темряву. Ми вийшли з авта і йшли кудись, аж поки не клацнули двері, не пролунали невідомі мені голоси і з моєї голови не зняли мішка. Я заблимав очима від яскравого світла ламп і озирнувся.
Дивитись перед собою! гримнув на мене Кренін, і я дістав удар у печінку.
Стиснувши зуби, я виконав його наказ і стерпів біль.
Переді мною було вікно. Звичайний пластиковий склопакет, за яким виднілася воля.
Сідай, скомандував Кренін, показуючи на один із трьох стільців, які стояли вздовж стіни.
Я сів.
Залиште нас! сказав він бойовикам, і ті вийшли, залишаючи у кімнаті мене, Креніна, Забіяку і ще одного чоловіка, в якому я впізнав ватажка банди сепаратистів, яка брала участь в атаках на Донецький аеропорт і у підступних нападах на наші блокпости.
Знаєш мене? він схопив мене за підборіддя і стис його. Знаєш?
На його руках були чорні перчатки, а в очах дикість і жорстокість підлабузника московських окупантів, хоча й сина кавказьких гір.
Зараз познайомимся, сказав я і плюнув йому в обличчя.
Він бив мене хвилин із пять, аж поки я не впав на підлогу.
Ми будемо вас різати, хохли! кричав він. Наче ковбасу. На маленькі шматки. Ґвалтувати ваших жінок і дочок, стріляти вам у спину, бомбити ваші міста
Цить! сказав йому Кренін, і той одразу заспокоївся.
Віддайте його мені. Він усе скаже. У нас є свої методи
Про твої методи краще б мовчав, подав голос Забіяка, і я побачив, як цей ватажок сепаратистів, грізний терорист в одну мить став жалюгідним прислужником величного торговця смертю. Цей чоловік справа моя і пана Креніна. Їдь до штабу. Там тобі усе розкажуть.
Коли він вийшов, а ми залишилися у трьох, я харкнув кровю і запитав:
Де ми перебуваємо?
Вас вітає славне місто Донецьк, столиця Донецької Народної Республіки, відповів Кренін.
Ви хотіли сказати, обласний центр Донецької області, Україна? уточнив я.
Я хотів сказати те, що сказав.
Тут у розмову втрутився Забіяка:
Капітане Принципе, не варто грати з нашими нервами. Не на вашу користь така гра. Краще слухайте, як воно буде далі і чим може скінчитися.
Він підійшов до мене і тихим голосом розповідав страшні й дивні речі, які тільки підтверджували, що грати в війну можуть виключно обрані. Всі інші звичайні пішаки для підступної смерті й забаганок сильних світу цього.
Коли він закінчив, я підняв на нього свої очі.
Як ви на мене вийшли?
Нам допоміг той, хто вас зустрів у Маріуполі.
«Цвирун! Гнида клята», мовив я про себе.
Далі я спитав те, власне, через що все і почалося. Я запитав про Андрія.
Хто вбив нашого друга?
Забіяка витримав мій погляд і сказав:
Його вже немає в живих, як і того, хто це зробив. Навіщо турбувати наших мертвих?
Я хочу знати правду, наполягав я.
А я хочу на море, десь на далекий безлюдний острівець, з однією або ж двома незайманими мулатками, яких і позбавлю цноти під шелест величних хвиль та сяйво ранішнього сонця, сказав Забіяка і я зрозумів, що цього разу не почую від нього правди.
Я потребую звязку з вашим керівництвом, голос Креніна різав моє вухо. Навіщо було питати мене про звязок з керівництвом, коли майор ФСБ стояв у парі зі старим другом генерала?
«Або він не знає про їхню дружбу, або не хоче світити Забіяку», подумав я, але сказав зовсім інше:
Це можливо лишень за умови гарантії моєї безпеки.
Кренін задумався. Я зрозумів, що він наразі приймає рішення щодо моєї подальшої долі.
Я гарантую вашу безпеку, сказав Забіяка, і я помітив, що його слова дуже не сподобалися росіянину. Він подивився на Забіяку, але той лишень хитнув головою, наче казав, що все, мовляв, гаразд. Я повністю контролюю ситуацію. І тут я задумався, ким же насправді є той Забіяка, котрий ногами відчиняє двері в найвищі кабінети офіційного Києва і з такою ж самою легкістю віддає накази офіцерам ФСБ?
Зі слів генерала та Мирона я знав, що нашого Бульдога повязують із цим торговцем смертю давні дружні відносини. Вони, наче я та Нечипайло, з юних літ разом йшли однією стежкою радянських спецслужб, аж поки один не залишився служити незалежній Україні, а інший розпродавати оборонні залишки Союзу. І ось доля знову зводить тих двох на теренах українського Донбасу, Забіяка дає гроші на операцію «Ворог», а я зустрічаю його, перебуваючи в полоні у проросійських бойовиків. Так хто ж ви, пане Забіяко? І під яким соусом вас треба подавати до столу?
Кренін задумався. Я зрозумів, що він наразі приймає рішення щодо моєї подальшої долі.
Я гарантую вашу безпеку, сказав Забіяка, і я помітив, що його слова дуже не сподобалися росіянину. Він подивився на Забіяку, але той лишень хитнув головою, наче казав, що все, мовляв, гаразд. Я повністю контролюю ситуацію. І тут я задумався, ким же насправді є той Забіяка, котрий ногами відчиняє двері в найвищі кабінети офіційного Києва і з такою ж самою легкістю віддає накази офіцерам ФСБ?
Зі слів генерала та Мирона я знав, що нашого Бульдога повязують із цим торговцем смертю давні дружні відносини. Вони, наче я та Нечипайло, з юних літ разом йшли однією стежкою радянських спецслужб, аж поки один не залишився служити незалежній Україні, а інший розпродавати оборонні залишки Союзу. І ось доля знову зводить тих двох на теренах українського Донбасу, Забіяка дає гроші на операцію «Ворог», а я зустрічаю його, перебуваючи в полоні у проросійських бойовиків. Так хто ж ви, пане Забіяко? І під яким соусом вас треба подавати до столу?